Наша Таня з нас кепкує?
Наша Таня з нас кепкує?
Завдяки Тані Малярчук я дістав підтвердження двох фактів, щодо яких, правда, і так не мав сумнівів, але ж приємно зайвий раз переконатися у власній прозірливості: 1) на відміну від більшості живих класиків, Павло Загребельний має вишуканий літературний смак; 2) Шевченківську, як і будь-яку офіційну, премію не варто вважати коректним мірилом чиєїсь талановитості. І ще один факт, що пояснює два попередніх: позаминулого року Загребельний наполегливо рекомендував дебютну книжку Тані Малярчук на здобуття тієї-таки премії, але нічого авторка від держави не отримала.
От і гарно – вільною залишилася. Натомість Таня написала й щойно видала другу книжку, якою вже зачитуються всі мої знайомі (хто грамотний), передаючи одне одному той примірник «Книги страхів», що я його знічев’я випустив з рук поміж люди… А мені ж і самому знову кортить перечитати, тож доведеться купувати нову книжку.
Таня Малярчук – феноменальна оповідачка, чим і відрізняється від більшості сучасних авторів, котрі, приховуючи невміння побудувати сюжет, воліють зваблювати нас псевдопсихологічним петтінгом. Таніни історії не відпускають читача не гірше за найкрутіші детективи чи трилери. В якомусь сенсі ними вони й є, бо завжди там ідеться про звичайних людей у незвичайних або ризикованих ситуаціях.
Сім новел, що вміщені в авторській збірці «Згори вниз. Книга страхів», лякають і смішать, печалять і дарують на щось надію. У титульній повісті на 140 сторінках розповідається про дівчину, котра звідкись прийшла до гірського села в Карпатах і, ні в кого не питаючи дозволу, оселилася в осиротілій крайній хаті. Живе вона там не те щоб зовсім відлюдкувато, але й не за селянським і не за «цивілізованим» каноном. Правду кажучи, до кінця так і не стає зрозумілим – марить вона чи все насправді. Але це не має абсолютно ніякого значення, оскільки авторка цього, по суті ескапістського, мікророману примудряється змусити читача пережити всі дивні пригоди її героїні з жінками, котами, чоловіками й вовками, мов його власні. Більш того, вичитане в Малярчук стає невід’ємною частиною вашого персонального досвіду – не плотського (хоча натуралізму й еротики в її текстах удосталь), а морально-естетичного. Тим-то її історії й відрізняються кардинально від пригодницького читва. Їм хай навіть і не захочеш, а повіриш – як пліткам від рідної людини про інших рідних людей. Малярчук втягує у свій гіперреальний світ і не відпускає з нього.
Для 23-річної письменниці у неї навдивовижу широкий віковий діапазон героїв. Душевну динаміку кожного точно вмотивовано, майстерно показано саме в тих ракурсах, яких достатньо, щоб ми побачили всіх і все своїм внутрішнім зором і не забули. Якщо прозу Малярчук порівняти з професійною музикою, вона компонує її стилістично бездоганно – надаючи в партитурі сенсотворного змісту не лише звукам, а й паузам, філігранно використовує тембральні обертони. Іноді хибно здається, що Таня вишукано грається, кепкує з нас, перевіряючи на підлеглість абсурду. Це нормальна захисна реакція читача на щиросерду літературу, яка зненацька проросла посеред віку, що, мов перед погибеллю, хизується своїм примарним нелицемірством.
Рецензія Олександра Красюка від 18 травня 2006 на сайті “Без Цензури”
