Псалом 90. Чаша 12 душ
….Гроза вщухла. Місто знову поринуло в тишу. Тільки поодинокі каплі з неба розбивались об холодну землю. Весь шум і гамір, так само несподівано зник, як і розпочався. Тріскотіння палаючого хворосту заповнювало тишу в гостьовій кімнаті. Датіус все ще сидів непорушно дивлячись в палаючий камін. Евеліна своїми ніжними руками притулила його важку голову на свої коліна. Злегка почала гладити його волосся. Пронизуючи його тоненькими тендітними пальцями. Але він був не тут. Не в цій кімнаті, не в цьому будинку, не в цьому місті. Він був десь зовсім далеко. Там, де немає ні зла, ні добра, там, де немає ні рабів, ні царів, там, де кожний може почати все спочатку без воїн, без вбивств, без підлості, без зради та безславної смерті.
- Скажи мені мій царю, що трапилося із тим задирливим юнаком, який міг взяти без дозволу коня і скати на ньому цілий день куди погляд майне? – притуливши свої вуста до його чола сказала Евеліна. – І повернувшись додому сказати, що буцімто забув дорогу і заблукав. Де той юнак? Що міг ввірватися в бійку один проти сімох за дівчину, яка йому щойно сподобалась. І отримавши десятки синців і пару вибитих зубів встрявати в бійку знову і знову, аж поки не одружився з нею. Де той нестримний коханець, та його невгамовність і не бажання бути скованим? І його нестримне серце, від ударів якого здригалася земля. Де він?
- Для кожного гарячого полум’я природним і неминучим є те, що воно неодмінно, якщо не сьогодні, не завтра, а ні після завтра, або через місяць, рік, але у будь-якому випадку згасає. І скільки не намагатись робити спроб розпалити знову, все рівно кінець один - прах. Я давно вже не воїн. Не залишилось у мені сили для ще однієї тернистої дороги. І ця корона, що обтяжує чоло знеможене моє, як великий змій шипить, обмотує собою, кільце за кільцем стискаючи все дужче не дає зробити подих хоч один. Не витримаю більше цього я.
- Ти все розумієш краще, а ніж я. Не пам’ятаю, щоб ти, колись здавався. І не було ні дня, ні ночі, щоб сумнів пав на чесність короля. Якщо вже так судилося тобі, то збери всю міць і зроби останній подих, як подобає королю.
Місто заспокоїлось. Крики вщухли, тільки поодинокий гуркіт копит коней, що відлунювався поміж вузенькими переулка пронизуючи тишу невгамовного дощу. Давид ввійшов до кімнати. В ній було зовсім темно. Не було видно нічогісінько. Але він не повернувся за світильником, а навпаки зайшов до кімнати і зачинив обережно за собою двері. Біля ліжка, по центрі кімнати праворуч від дверей біля стіни, стояв невеличкий дерев’яний стілець з фарфоровою вазою з якої линув незрівнянний запах, п’янкий, жаданий, незрівнянний ні з чим. Прекрасні червоні троянди, мабуть останніх в цьому році, стояли в цій вазі. Можливо прибиральниця забула поставити їх знову на стіл. Давид впевнено покрокував до ліжка, наче бачив все як у день. Не знімаючи з себе верхній одяг вмостився на ліжку. Не було втоми, зовсім нічого, щоб могло тягнути на сон. Думка про те, що буде завтра не залишала в спокої його душі. Протягом всієї ночі він ні на мить не зімкну очі……
P.S.Це тільки початок….