Хата Профайл RSS записів RSS коментарів

Про “Намір!” у виданні “Львівська газета”

Дереш!
– Я не люблю з’являтися на телебаченні, – такі слова можна було б сприйняти як манірність, якби за ними не стояла реальна відмова від репортажу.

Любкові било в очі яскраве телевізійне освітлення, відтак, поставлений перед вибором, він надав перевагу своєму комфорту. Знімальна група залишила залу в галереї “Музей ідей”, де Любко Дереш представляв публіці свій новий роман “Намір!”

Підкреслено ввічливий Дереш як був, так і залишається феноменальним поєднанням “соціальної адекватності” та нонконформізму. Нині готується до захисту диплома на економічному факультеті Львівського національного університету імені Франка, а про таку свою нетворчу спеціальність як “облік і аудит” говорить навіть із дещицею захоплення. Він один із найуспішніших українських письменників, і йдеться не тільки про відомість в Україні та фотосесії в гламурних журналах, а й про короткий час, за який його романи з’явилися в перекладах – німецькому та польському. Практично цілковита відсутність епатажу зовнішнього не стосується текстів Дереша. В них із кожною новою появою стає все більше складних філософських викладок і все менше запального тинейджерського “бу-га-га!”, елементів трилеру та фактурних нонконформістів. Логічно, що уривки саме з другої складової Дереш обирає для читання на публіку, а читає на публіку він усе краще і краще. Дорослих героїв як не було, так немає і в новому романі, а найвідданішими читачами Дереша залишаються люди, схожі на його героїв, принаймні так видалося на презентації.

Цінним у “Намірі!” є зіткнення трансцендентного досвіду із земним і прозаїчним. Найціннішим – щирість оцього прозаїчного, навіть банального досвіду дорослішання.

“Намір!” – перший роман Дереша, який вийшов у видавництві “Дуліби”. Видавництво “Кальварія”, з яким Любко працював із 2001 року і в якому вийшов його дебютний роман “Культ”, зберігає права на публікацію попередніх творів автора. В оформленні книги використано картину Казимира Малевіча, яку торік у Чернівцях знайшов художник і колекціонер Анатолій Федірко.

Презентація у Львові в четвер була не першою. Перед тим Дереш зустрічався з читачами Києва та Дніпропетровська.

Автор Оксана Форостина

Джерело: “Львівська газета” 13 червня, 2006 року, № 103 (910).

Дереш Любко

2 коментарів до “Про “Намір!” у виданні “Львівська газета””

Зроби собі Gravatar!

Марк Аврелій

8:15 pm / 10 Груд. 2007

Я шукаю видавництво яке змогло б опублікувати мою книгу. Вона ще не дописана до кінця. Я уже намагався дізнатися думку про неї у своїх друзів. На їхню думку вийшло непогано. Для того щоб ви змогли висловити свою думку з цього приводу пропоную вам ненадовго поринути в світ моєї історії.
Псалом90. Чаша 12 душ.
…..Гроза вщухла. Місто знову поринуло в тишу. Тільки поодинокі каплі з неба розбивались об холодну землю. Весь шум і гамір, так само несподівано зник, як і розпочався. Тріскотіння палаючого хворосту заповнювало тишу в гостьовій кімнаті. Датіус все ще сидів непорушно дивлячись в палаючий камін. Евеліна своїми ніжними руками притулила його важку голову на свої коліна. Злегка почала гладити його волосся. Пронизуючи його тоненькими тендітними пальцями. Але він був не тут. Не в цій кімнаті, не в цьому будинку, не в цьому місті. Він був десь зовсім далеко. Там, де немає ні зла, ні добра, там, де немає ні рабів, ні царів, там, де кожний може почати все спочатку без воїн, без вбивств, без підлості, без зради та безславної смерті.
- Скажи мені мій царю, що трапилося із тим задирливим юнаком, який міг взяти без дозволу коня і скати на ньому цілий день куди погляд майне? – притуливши свої вуста до його чола сказала Евеліна. – І повернувшись додому сказати, що буцімто забув дорогу і заблукав. Де той юнак? Що міг ввірватися в бійку один проти сімох за дівчину, яка йому щойно сподобалась. І отримавши десятки синців і пару вибитих зубів встрявати в бійку знову і знову, аж поки не одружився з нею. Де той нестримний коханець, та його невгамовність і не бажання бути скованим? І його нестримне серце, від ударів якого здригалася земля. Де він?
- Для кожного гарячого полум’я природним і неминучим є те, що воно неодмінно, якщо не сьогодні, не завтра, а ні після завтра, або через місяць, рік, але у будь-якому випадку згасає. І скільки не намагатись робити спроб розпалити знову, все рівно кінець один - прах. Я давно вже не воїн. Не залишилось у мені сили для ще однієї тернистої дороги. І ця корона, що обтяжує чоло знеможене моє, як великий змій шипить, обмотує собою, кільце за кільцем стискаючи все дужче не дає зробити подих хоч один. Не витримаю більше цього я.
- Ти все розумієш краще, а ніж я. Не пам’ятаю, щоб ти, колись здавався. І не було ні дня, ні ночі, щоб сумнів пав на чесність короля. Якщо вже так судилося тобі, то збери всю міць і зроби останній подих, як подобає королю.
Місто заспокоїлось. Крики вщухли, тільки поодинокий гуркіт копит коней, що відлунювався поміж вузенькими переулка пронизуючи тишу невгамовного дощу. Давид ввійшов до кімнати. В ній було зовсім темно. Не було видно нічогісінько. Але він не повернувся за світильником, а навпаки зайшов до кімнати і зачинив обережно за собою двері. Біля ліжка, по центрі кімнати праворуч від дверей біля стіни, стояв невеличкий дерев’яний стілець з фарфоровою вазою з якої линув незрівнянний запах, п’янкий, жаданий, незрівнянний ні з чим. Прекрасні червоні троянди, мабуть останніх в цьому році, стояли в цій вазі. Можливо прибиральниця забула поставити їх знову на стіл. Давид впевнено покрокував до ліжка, наче бачив все як у день. Не знімаючи з себе верхній одяг вмостився на ліжку. Не було втоми, зовсім нічого, щоб могло тягнути на сон. Думка про те, що буде завтра не залишала в спокої його душі. Протягом всієї ночі він ні на мить не зімкну очі….

Зроби собі Gravatar!

Марк Аврелій

8:22 pm / 10 Груд. 2007

Я шукаю видавництво яке змогло б опублікувати мою книгу. Вона ще не дописана до кінця. Я уже намагався дізнатися думку про неї у своїх друзів. На їхню думку вийшло непогано. Для того щоб ви змогли висловити свою думку з цього приводу пропоную вам ненадовго поринути в світ моєї історії. Ваші відгуки про цей уривок я буду чекати на цьому сайті. Дозустрічі.

Псалом 90. Чаша 12 душ
….Гроза вщухла. Місто знову поринуло в тишу. Тільки поодинокі каплі з неба розбивались об холодну землю. Весь шум і гамір, так само несподівано зник, як і розпочався. Тріскотіння палаючого хворосту заповнювало тишу в гостьовій кімнаті. Датіус все ще сидів непорушно дивлячись в палаючий камін. Евеліна своїми ніжними руками притулила його важку голову на свої коліна. Злегка почала гладити його волосся. Пронизуючи його тоненькими тендітними пальцями. Але він був не тут. Не в цій кімнаті, не в цьому будинку, не в цьому місті. Він був десь зовсім далеко. Там, де немає ні зла, ні добра, там, де немає ні рабів, ні царів, там, де кожний може почати все спочатку без воїн, без вбивств, без підлості, без зради та безславної смерті.
- Скажи мені мій царю, що трапилося із тим задирливим юнаком, який міг взяти без дозволу коня і скати на ньому цілий день куди погляд майне? – притуливши свої вуста до його чола сказала Евеліна. – І повернувшись додому сказати, що буцімто забув дорогу і заблукав. Де той юнак? Що міг ввірватися в бійку один проти сімох за дівчину, яка йому щойно сподобалась. І отримавши десятки синців і пару вибитих зубів встрявати в бійку знову і знову, аж поки не одружився з нею. Де той нестримний коханець, та його невгамовність і не бажання бути скованим? І його нестримне серце, від ударів якого здригалася земля. Де він?
- Для кожного гарячого полум’я природним і неминучим є те, що воно неодмінно, якщо не сьогодні, не завтра, а ні після завтра, або через місяць, рік, але у будь-якому випадку згасає. І скільки не намагатись робити спроб розпалити знову, все рівно кінець один - прах. Я давно вже не воїн. Не залишилось у мені сили для ще однієї тернистої дороги. І ця корона, що обтяжує чоло знеможене моє, як великий змій шипить, обмотує собою, кільце за кільцем стискаючи все дужче не дає зробити подих хоч один. Не витримаю більше цього я.
- Ти все розумієш краще, а ніж я. Не пам’ятаю, щоб ти, колись здавався. І не було ні дня, ні ночі, щоб сумнів пав на чесність короля. Якщо вже так судилося тобі, то збери всю міць і зроби останній подих, як подобає королю.
Місто заспокоїлось. Крики вщухли, тільки поодинокий гуркіт копит коней, що відлунювався поміж вузенькими переулка пронизуючи тишу невгамовного дощу. Давид ввійшов до кімнати. В ній було зовсім темно. Не було видно нічогісінько. Але він не повернувся за світильником, а навпаки зайшов до кімнати і зачинив обережно за собою двері. Біля ліжка, по центрі кімнати праворуч від дверей біля стіни, стояв невеличкий дерев’яний стілець з фарфоровою вазою з якої линув незрівнянний запах, п’янкий, жаданий, незрівнянний ні з чим. Прекрасні червоні троянди, мабуть останніх в цьому році, стояли в цій вазі. Можливо прибиральниця забула поставити їх знову на стіл. Давид впевнено покрокував до ліжка, наче бачив все як у день. Не знімаючи з себе верхній одяг вмостився на ліжку. Не було втоми, зовсім нічого, щоб могло тягнути на сон. Думка про те, що буде завтра не залишала в спокої його душі. Протягом всієї ночі він ні на мить не зімкну очі……
P.S.Це тільки початок….

RSS фід коментарів цього запису · Трекбек URI

Коментувати