Тетяна Малярчук: галичани лягають під російську мову

Про книжки, яким не будуть вірити, про комплекс меншовартості, про непотрібність літературної мови та відсутність Дар’ї Донцової в ексклюзивному інтерв’ю розказала молода українська письменниця Тетяна Малярчук.

- Чого почала писати? Що сталось?

Жила я десь років 20, жила собі, жила. І я писала там всілякі дурні віршики, ще якісь оповідання — хєрня повна. Потім я жила в Красноярську, і там у мені пробудилася ностальгія за Батьківщиною, як би це банально не звучало, і щоб там не говорили, що цього не існує, що я сама собі це вигадала, але насправді це є. І я писала дуже швидко, це був такий потік свідомості, кусками — за що мені завжди дорікають, це важко читати. Я колись читала прекрасну книжку Вільяма Германа, і там було таке, що одна героїня каже: «Я не можу нічого писати, поки я не випишу ці всі історії, ці б…ські історії про своїх родичів, про своїх бабів, дідів», і я її дуже добре зрозуміла в цьому сенсі. Бо моє дитинство минуло в такому графіку, кожного літа в баби, і там повно цих персонажів, це все було навколо мене і так глибоко засіло в мені, що я зрозуміла що не можу від цього звільнитись, що воно мене так обтяжує, поки ти його не випишеш. А потім все сталось якось мимоволі, мимохідь (прошу зауважити), мій викладач взяв послав у «Березіль», після того вже видали книжку.

- Як тобі пишеться? В сенсі — важко, легко?

Зараз важко. Тому що потрібно писати, і цього не хочеш. Знову ж таки — банальна фраза: якщо не відчуватиму натхнення — не буду писати. Тобто насправді таких історій я можу написати мільйон, це вже просто майстерність, коли ти вже хоч щось писав, у тебе з’являється просто розуміння, що і як там має бути, але коли немає натхнення, коли тобі самому не читається. От, наприклад, останню книжку я написала за два тижні, і це було взагалі мало не шизофренія. Я писала з ранку до вечора, ввечері лягала мертвим пляском на диван, уже рухатись не могла, це було щось дивовижне. Я дуже сумую за тим часом, коли був такий стан, інколи такий стан з’являється, але зовсім не на довго. Такий стан — кращий за всьо, за наркотики, ну за всьо! Але я не вживаю наркотики.

- Що тобі потрібно для натхнення? Поїхати за кодон і сумувати за батьківщиною чи закохатися?

У щасті не пишеться книжка, пишеш, коли тобі погано, це емоції всілякі, страждання, знову ж таки третя банальна річ. Хоча тут є інший вихід, це споглядання, бо я теж дуже люблю писати літературу споглядальну, бо я споглядаю, коли нема таких емоцій, але дуже добре розумієш хід, і дуже добре це на словах описуєш. Це найвища, я думаю, майстерність. Я цього ще не досягла, бо всюди маю тикати: «Це я». Але все це не я, мені дуже дорікали, що мої оповідання дуже автобіографічні, але все що я пишу, — це все не правда, це все брехня. Розумієш, література це брехня, це абсолютні вигадки. Але це альтернативна реальність, вона м-о-ж-л-и-в-а. І вона значно цікавіша, ніж те, що ми маємо навколо. Є люди, щасливі від того, що вони бачать цей світ, я вже збоченка певною мірою, бо я вже дивлюсь на це крізь призму синтаксичних речень. Але це теж перехідній вік літературний.

- Сучасна українська література не є масовою, а скоріш елітарною. Чому в нас немає такої собі Дар’ї Донцової або Марініної?

Я думаю, що це стереотип, в нас інша література масова. Вона просто інша, бо неможливо писати російською мовою, тут багато чого є в мові, і тут собака зарита. Тому що українською мовою «нє вєчєн» буде якось не природно. Тобто, звичайно, класно було б, якби якась письменниця типу Донцової з’явилася в нас. Але їй не будуть вірити. Цим книжкам не будуть вірити. Бо вони типу так про реальність, про бандитів всяких, детективчики дешеві. Якщо там буде герой говорити «Курва, мама!!» це брехня взагалі, бо такого не існує, бо люди знають, що це не так.

- Чому в українських книжках діалоги не живі? Тому що вони не розбавлені російською мовою?

Це було б дуже класно. Я б хотіла це в кіно бачити, бо от зараз з’явилось кілька українських фільмів, і там також є ось ця неправда. Мені так шкода, я би їм сказала, як правильно, ну навіщо ось така занадто літературна мова?! Кіно — це те місце, де ще більше хочеться такої правдивості, такої прив’язаності до людей, конкретних сучасних і не сучасних. А в наш час, ну я думаю що все це зміниться в найближчий час.

- Чим зацікавити читача?

Історіями! Тільки історіями, я думаю, що майбутнє, принаймі не далеке, кілька років, — це історіями, такими справжніми, такими живими.

- Чому молоді, сучасні українські письменники не створюють щось спільне типу Асоціації письменників? Це вже пережиток?

Я думаю, що немає потреби і це вже пережиток часу. Бо література не може бути колективісткою, це не професія, за неї не платять гроші, не можна зібрати купу письменників, спілку журналістів я розумію, а письменників — ні. Апріорі не може бути, вони всі індивідуалісти, егоїсти, суки і все що можна з цим пов’язати, і їх не можна з’єднувати, вони всі різні й прекрасні окремо. Хіба, якщо б їм платили гроші, при умові об’єднання, наприклад давали квартири, як колись, то я думаю, таке б об’єднання себе виправдало. І я б не проти увійти в якусь спілку і отримати квартиру, наприклад, у Криму.

- Тебе я асоціюю з новим подихом в український літературі, де кожен намагається здобувати популярність якомого оригінальнішими способами. Ти б погодилась, наприклад, свою книжку прикрасити фотками «ню»?

Це дуже провокативне питання. Я не Карпа, тобто зовсім не Карпа. Зрозуміло, що я не є обкладинковою, я не хочу бути десь там на горі — типу «Ось вам моя книжка — беріть, читайте». До речі, мене дуже напрягають всілякі презентації, я соромлюся й боюся публіки. Це моє внутрішнє, хоча, думаю, з часом я навчуся, багато хто навчився. Я би хотіла тримати публіку, я хочу, якщо вони вже приходять на презентацію, щоб їм там було добре. А «ню»? Ну, не знаю, може б, і хотіла.

- Дивно, бо я пам’ятаю твій виступ у Харкові, коли видавництво «Фоліо» й арт-клуб «ОsтаNNя Барикада» проводили фестиваль літературного слему — ти просто «порвала» публіку, так сміялась, що самій важко було вже читати.

Це вийшло випадково. Усі сміялись, бо сміялась я, якби я прочитала його зараз, ніякого ефекту б не було — він такий примітивний. А взагалі епатаж мені не притаманний.

- Ти родом з Івана-Франківська, тобто за тобою стоїть дуже потужна школа Андруховича, Прохаська, Іздрика. Ти переїхала до Києва, чому, на твою думку, в Києві мало письменників? Це прерогатива периферії?

Будь-яка столиця не може народжувати своїх письменників. Тому що провінціали роблять літературу, розумієш, вони приїжджають в столицю порвати публіку. Що киянам ще потрібно? Вони народилися й помруть тут, а в нас є комплекс провінціалізму. Хоча, можливо, я сама собі це вигадала, я не можу чітко визначити географії літератури…

- Різниця між публікою різних міст — це міф?

Я занадто мало знаю публік. З того, що знаю: в Харкові було просто геніально, тут теж прекрасно. Але я не знаю, може є й гірші випадки.

- Коли пишеш, ти думаєш про читача?

На жаль, ні. Коли пишеш, якось не до того. Мені однаково, хто це читає, головне, щоб їм було цікаво. Мені ось приятель сказав, що його бабця, якій 80 років, читала мою книжку, це для мене взагалі радість неймовірна.

- Юрко Зелений десь сказав, що галичани, які прижають, русифікують місто.

Русифікують?! Чесно кажучи, я таких не знаю. Але знаю, що в галичан є така риса, вони лягають під російську мову. Але це через комплекс меншої вартості.

- Ти вірші пишеш?

Нєа. Один у дитинстві написала.

- Не боїшся бути занадто відкритою у своїх книжках?

Поки що в мене немає «масок», я нічого не приховую, але відчуваю, що поступово маска налазить на моє обличчя й починає окреслювати певний образ. Це дуже погано, я б хотіла залишитися такої наївною й відвертою дурепою, якою я є зараз. Але не в поганому сенсі дурепою. Це добре, коли людина відверта, і література така — пастка. Можливо, не варто бути абсолютно відвертою, бо багато хто образиться, я знаю одного письменника, який ніколи не напише про те, що з ним відбувається безпосередньо, бо він образить цим багатьох людей. В мене таке було з батьками. Бо я в першій книзі про них так добряче написала, але вони мені вибачили, і я їм за це дуже вдячна. Тобто такий собі реверанс.

- Ти відчуваєш присутність літературної богеми?

«Ну вот я в Боємє! І шо я тут дєлаю??!». Богема є. І це не якесь закрите, окреме життя — богема відкрита. Я вважаю, що я не в богемі. Богему я не відчуваю, може тому, що я не можу випити дуже багато алкоголю, бо в мене потім відкривається потік свідомості, і я можу говорити не відомо що, але в принципі я ще не думала про це. Але корпоративної закритості в богемі немає. Це суперечливе питання, знову ж таки все зводиться до алкоголю, але під час чого народжуються ідеї? Це рухає прогрес.

- На презентацію в квартирі «Бабуїн» своєї нової книги «Згори вниз. Книга страхів» ти запросила гурт зі Львова «Шоколад». Чому саме їх?

Це теж надто приватне. Ми вчилися разом у школі, я завжди знала, що Дана (солістка гурту — К. О.) прекрасна. Дана — це оркестр, і більше нічого не потрібно. Я знала, що в неї є група, і що вони грають етно-джаз. Я не розуміюсь на музиці взагалі, але я подумала, що їхня музика буде дуже співзвучною до моєї книги. Потім, я дала їй прочитати книжку. Вона сказала, що нам це якраз підходить, це саме те. Я ніскільки не шкодую, це був найкращий співпрезентант. На сцені ми були абсолютно рівноцінні.

- Ти надалі плануєш співпрацю з музикантами?

Хотіла б із гуртом «Шоколад», тільки з ним. Я відчуваю себе з ними на рівних. А тут, вони мені дуже рідні стали. Але, мабуть, то буде проблематично, бо потрібно гроші платити.

- Розкажи про твоє «соло на яйцях», ти перед цим тренувалась? (Тетяну Малярчук викликали на сцену й примусили підігрувати на яйцеподібних маракасах — К. О.)

Ми домовилися з Даною, що весь вечір один одному будемо западлянки влаштовувати, у процесі типу прямого ефіру. І вона мені влаштувала, я вже не мала як відмовитись, це соло на яйцях… Я спочатку стидалась, а потім мені дуже почало це все подобатись, одним словом був кайф.

- Як тобі твоя презентація загалом?

Я думаю, що вечір удався. Принаймні мені дуже добре. Це найкраща презентація з усіх моїх двох-трьох, які були.

- Хто тобі близький із письменників?

Це, однозначно, Тарас Прохасько! Я не знаю, чому досі молодь не ходить по вулицях і не кричить «Прохасько — геніальний!!». Він насправді геніальний, не хочу говорити голосних слів, але його література — це вершина того, що могло б бути тут і зараз, у цей час в цій країні.

- Для тебе існує жіноча й чоловіча література?

Це чисто умовно. Тобто автор-чоловік і автор-жінка. Але ті всі нашарування, які є зараз навколо цього, — попсові дуже й дурні. Не має значення, хто писав, важливо, чи вона, ця література, приймається, чи цікава вона. Це все фігня, пишіть, будь-ласка, й чоловіки, й жінки. Не треба тут шукати «пероопеніс», а чим же жінка має писати? І цей агресивний фемінізм мені теж чужий, це надумане.

- Ким ти хотіла стати в дитинстві?

У мене була дуже класна вчителька з російської мови і літератури, це був десь 5–6 клас, і треба було написати твір російською мовою на тему «Кем я хочу быть», і я написала «Я хочу быть поэтом, сочинять стихи, чтобы люди ложили на мою могилу цветы». Хоча тоді я до цього не мала ніякого стосунку.

- Як тобі працюється на 5-ому каналі в такому творчому колективі (Роман Чайка, Світлана Поваляєва)?

Не хочу це обговорювати! Вони всі прекрасні, але просто мені важко працювати, я б хотіла ніде не працювати і жити на гонорари. Мені важко бути в конвеєрі. А журналістика — це конвеєр. День минув, ти ось усе віддав і віддався повністю. А тут зранку прокидаєшся з відчуттям того, що треба все спочатку й знову. Будь-яка робота така. Можливо, інші нормально це переносять, а я не можу. Я б хотіла знайти спонсора багатого, мені ж не багато треба для життя.

- Тема кохання для багатьох є табу, як щодо тебе?

Коли воно було нещасливе, пару років тому, то я про це наліво й направо трубила. А тепер, коли я, слава Богу, в щасті, якось про це не можу писати, якось зараз — просто добре. Якби я зараз написала про події, про якихось людей, то були б соплі, але про це я б не хотіла писати. Я б хотіла б написати якусь прекрасну книжку з красивою історією про любов.

- Ти на даний момент закохана?

Так.

Ксенія Омельченко, Мистецьке об’єднання, І-Репортеру

23 червня 2006.

Джерело: Арт-Вертеп.