Таня Малярчук: «Літературою майбутнього стануть малюнки єдинорогів на скелях»

Розмовляв Олег Коцарев

Тані Малярчук двадцять три роки, але вона вже є досить відомим українським прозаїком. Як і кожного автора, народженого в Івано-Франківську, її можна вважати черговим втіленням леґендарного «станіславського феномену». Наразі вийшло друком дві її книги — «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» в івано-франківському видавництві «Лілея-НВ» та «Згори вниз» у харківському «Фоліо». Оглядачі пов’язують ці тексти то з сюрреалізмом, то з «магічним реалізмом», то з поп-культурними трилерами (обкладинка «Згори вниз», до речі, — типова палітурка «кишенькової книжечки на одну поїздку в громадському транспорті»).

Загадкові циклічні сюжети, стильна й пластична мова, промовисті деталі, специфічний сентименталізм та архетипні мотиви — так можна схарактеризувати письмо Тані Малярчук. Олена Северин у «Дзеркалі Тижня» пише, що «від повістей Тані Малярчук виникає враження, ніби ти щойно відбув довготривалу підводну мандрівку» і що деяким її пасажам «позаздрив би Квітка-Основ’яненко… і будь-який ботанік — особливо Тарас Прохасько, бо він іще й письменник», у Марії Лапаєвої («Афіша») ці тексти викликають «відчуття космічного буття, запакованого у файли буденних подій», Богдана Матіяш («Критика») вважає, що Малярчук вибудовує «тотальний роман», а Юрій Володарський («Шо») пробачає їй навіть неоковирне словосполучення «більша половина».

Таню Малярчук, чи не єдину з молодих літераторів, з подання Загребельного та Вінграновського навіть висунули на Шевченківську літературну премію. Втім, знайшлися й більш «форматні» претенденти, що краще вписуються в гордий образ Радянськ…, даруйте, Українського Письменника.

Виявилося, що «в житті» Малярчук є співробітником одного з київських телеканалів і зовсім не такою епічною та магічно-реалістичною, як у своїх книжках та чужих рецензіях.

ОК: Таню, розкажи для тих, хто ще не читав Твоїх книжок, про що вони? Що в них головне? Твої тексти — це передовсім історії, прикраси чи щось символічне-закодоване?
ТМ: Це найважче запитання з усіх можливих! Я не знаю, про що мої книжки! Якби я знала, то не писала б їх, бо нащо писати цілу купу сторінок, коли можеш вкластися в одне-два речення? Сподіваюся, що мої книжки про «все те саме», тільки трохи інакше, звичайно. Те саме, тільки моїми очима. Але так, найперше, — це історії, багато різних історій про все, що завгодно. Літературні прикраси для мене нічого не значать, тільки історії і деталі. Я б навіть сказала так: деталі — найважливіші, вони оживлюють історію, роблять її візуальною. А я люблю, коли можна легко щось уявити, наблизити слова до кінематографії. Очевидно, в минулому житті я була режисером (або богом).

ОК: До якого літературного стилю відносиш свою творчість?
ТМ: Я не розуміюся на стильових напрямках, хоча за освітою — український філолог. Але, напевно, це щось середнє між сюром і реалізмом.

ОК: А котрий з Твоїх текстів подобається Тобі найбільше? ТМ: Найперший. То був коротенький віршик про тарганів. Я його люблю, бо він по-дитячому простий і наївний.

ОК: Під яку музику було б ідеально читати або екранізувати Твої книжки?
ТМ: Щось таке радісне і грайливе, навіть коли би йшлося про чиюсь смерть. Ідеальна музика для мене — а-ля Бреґовіч, саундтреки до фільму «Андеґраунд» Еміра Кустуріци. Я би хотіла бути похованою під «Месечину».

ОК: Як Ти стала письменницею?
ТМ: Сумніваюся, що я нею таки стала. Це дуже велика відповідальність — наважитися назвати себе письменником. Нещодавно мала нагоду поспілкуватися з молодими європейськими авторами (з Данії, Нідерландів, Чехії, Франції), і мене страшенно здивували їхні візитівки. Вони підписувалися просто — «письменник». Для мене це смішно. Воно таке молоде і зелене, а вже письменник! Скласти докупи дві метафори, навіть видати кілька книжок — нічого не означає. Такого по світу безліч було і є. Я б краще назвала себе автором. Можливо, писарем (дуже люблю польське слово pisarka). Отож, як я стала автором? Не пам’ятаю.

ОК: До речі, про візитівки: один мій знайомий на них підписувався ще простіше — окрім слова «поет», там не було нічого, ні адреси, ні телефонного номера… А чим Ти займаєшся, окрім літератури? Яку маєш роботу, захоплення?
ТМ: Боюся, що роботи вже не маю. На цілу осінь переїхала до Польщі, і мій рідний «5 канал» навряд чи на мене чекатиме. А так, єдине моє захоплення — художні кіна. І можливо, вештання світом. Але деколи я думаю, що навіть це по-справжньому мене не цікавить.

ОК: Що Ти читаєш і оглядаєш для себе?
ТМ: То, напевно, якась смертельна хвороба, але я читаю все менше і менше. Це сором для «письменника». Вже десь півроку нічого не читала з художнього, уявляєш? Хоча от сьогодні примусила себе почитати молоду польську авторку Дороту Масловську і не шкодую. У виборі фільмів я, підозрюю, все більше сходжу на попсу. Чогось перестала любити «завумне». Мене дратує надмірна «естетськість», складність, демонстративність. Гадаю, що час, у якому ми живемо, не йде до складнішого, але до простішого, принаймні я так відчуваю.

ОК: Якщо вже йдеться про час, то якою бачиш літературу майбутнього?
ТМ: Я не ясновидець, але мені здається, що в майбутньому людям навряд чи буде до літератури. Якось так воно все неправильно розвивається, літаки падають усе частіше, урагани й тайфуни все сильніші, повно всіляких війн, глобальних таємниць, надуманої ворожості між людьми, а самі люди як маріонетки в руках піару — словом, якщо ми не змінимо ставлення до найпростіших речей, літературою майбутнього стануть малюнки єдинорогів на скелях.

ОК: Що б Ти порадила читачам «УЖ» із сучасної літератури?
ТМ: Краще читайте класику — і не помилитеся. Доброї класики так багато, що шкода витрачати час на скромні потуги самоідентифікації сучасних авторів. Сучасна література інакша, вона втратила ґрунт під ногами, вона так заплуталася, що вже не відрізнить чорного від білого. Єдине її виправдання, що й ціле людство втратило той ґрунт.

ОК: Що, на Твою думку, треба зробити, аби в людей було більше можливості купити українську книжку?
ТМ: Більше і краще писати. Якщо люди захочуть купувати, вони зуміють знайти українську книжку, хоч в якому глибокому підпіллі вона не була б.

ОК: Як сприймаєш нинішню політичну ситуацію в Україні? Це зрада, компроміс, реванш чи просто логічний, як на стан суспільства, розвиток подій?
ТМ: О, я вже втомилася ламати над цим голову! Завжди, коли думаю про «політичну ситуацію», стає так гидко і нестерпно, що хочеться пакувати валізи і їхати на Захід. Чому українцям так не щастить з владою?! Невже вони насправді настільки дурні? Я не знаю. То якийсь фатум. Можливо, вся справа в географії — не вистачило якихось кількасот кілометрів, інакше ми б давно вже були в ЄС і не знали навіть, хто зараз прем’єр-міністр. Хоча й тепер цього краще не знати.

ОК: Одним із наслідків української політики є те, що мільйони українців стали заробітчанами в Європі та Росії. Як гадаєш, чому це майже ніяк не відбивається в українській культурі, чому про це не пишуть книжки наші письменники?
ТМ: Мені здається, письменникам соромно про це писати. Крім того, мало хто знає щось більше, крім загальновідомих фактів про проституцію, безглузді смерті, руйнування шлюбів і всіляке таке. Я сама теж не змогла би про це написати. Та й якось втомилася ідентифікувати себе із заробітчанським народом.

ОК: Як ставишся до фемінізму зокрема та жіночої емансипації загалом, до таких означень, як «жіноче» й «чоловіче» письмо?
ТМ: Усі ці феміністичні балачки, мені здається, вже застаріли. Немає значення, хто написав книжку — чоловік чи жінка, і про що ця книжка — головне, щоб вона була цікава і нова. Я не феміністка, не ділю людей на чоловіків та жінок, а літературу — на жіночу і чоловічу з якоюсь спеціальною літературознавчо-войовничою метою. Просто вони справді різні, ці літератури. Вони про різні способи бачення світу — і це дуже добре. А жіноча емансипація? Господи, та це треба пройти в підлітковому віці і спокійно собі жити.

ОК: Нині наче трохи притихла, але не зникла зовсім «правописна дискусія». А яка позиція ближча Тобі? Чи бажаєш писати нині чинним правописом, чи «харківським», або взагалі латинкою?
ТМ: Мені якось зовсім байдуже до правопису. Головне, щоб я розуміла і мене розуміли. Але з цими правописними штуками є один нюанс, який справді мене зачіпає. Прочитала на якомусь новинному сайті, що бацька Лукашенка вирішив «підкоректувати» правопис і без того ледве живої білоруської мови, зробити його, так би мовити, «зрозумілішим» для російськомовних мешканців Білорусі, а отже, ще більше «зблизити» білоруську мову з російською, остаточно її добити. Оце насправді страшно. Не розумію, як одна людина може так планомірно нищити власний народ. Сподіваюсь, українській мові щось подібне вже не загрожує, інакше я запишуся до терористичної організації «захисників українського правопису».

ОК: Чи плануєш жити в Україні, а чи бачиш себе в якихось інших краях?
ТМ: Останнім часом я багато подорожую Європою. І це правда — там дуже добре. Там значно легше, комфортніше і спокійніше. Але я не збираюся переїжджати до Євросоюзу без України.
Джерело: “Український журнал”.