Не/страшна книга
Тетяна ТРЕТЯК

Імпреза: чому сучасні українські письменники досі не навчилися писати і читати свої твори

Час, коли література відігравала вагому роль у формуванні свідомості мас, штовхала їх на подвиги чи відкривала очі на потаємні глибини власної або чужої підсвідомості, минув. На жаль. Останній сплеск поезії відбувся у покоління шестидесятників. Тоді вона справді будила розум багатьох громадян. Тепер поезія не в ціні, навіть якщо вона справді варта уваги.

Цікаво, що було б із нашим суспільством, якби, скажімо, Розстріляне Відродження залишилося в живих — скільки науково-літературних здобутків ми нині мали би можливість перечитувати. Майже ціле століття літераторам забороняли писати те, що вони думають, натомість режим виховував так звану сурогатну літературу. І все одно письменники — ті, які були чесними насамперед із самими собою, все ж таки не боялися видавати те, що накипіло у їхніх натхненних душах, а спраглий читач, відповідно, зачитувався результатами їхньої клопіткої праці.

У наші незалежні часи картина змінилася на радикально протилежну. В той час, як у Росії ще досі існують комітети, які створюють спеціальну літературу з метою гіпнотизації суспільства, Україна вже давно вийшла на самостійний шлях літературного розвитку, та й духовного загалом. З кожним роком чим далі, тим більше українські письменники дозволяють собі те, за що ще півстоліття тому катували би довго й нудно — до переможного кінця. Тепер лаяти президентів, політиків і взагалі лаяти будь-кого є справою якщо не честі, то просто звичкою, а поганою чи корисною — залежить від того, кого лають. Найцікавіше, що навіть наймолодше покоління дозволяє собі таке, про що дорослі ще не наважуються навіть думати.

Тепер можна все, тому що на часі — епоха Постмодернізму. Щоб не сказати більше. Постмодернізм проник не тільки у літературу, а й у спосіб мислення і функціонування люду. Але наразі про літературу. Справжнім Патріархом українського Постмодернізму вважається незрівнянний Юрій Андрухович. Саме після ознайомлення з його творами читачі і послідовники зрозуміли, що у літературі тепер дозволено все. Не просто багато, а справді все. Його товариші з літературного угруповання «Бу-Ба-Бу» — Віктор Неборак та Олександр Ірванець — якось відійшли на другий план, а Юрко побіг поперед поїзда. Цілком заслужено. Він виступив свого роду відкривачем на ниві незалежного так званого «сучукрліту». За ним послідовники набрались сміливості і стали розростатись у геометричній прогресії.

Дякуючи видавництвам, які не бояться брати на себе відповідальність друкувати молодих і поки ще нікому не відомих письменників, ми маємо можливість читати їхні твори, порівнювати, співставляти і аналізувати. Одне з таких — харківське видавництво «Фоліо», котре започаткувало цікаву серію «Графіті». Під цією маркою вже встиг побачити світ цілий ряд українських молодих служителів Музи, серед яких і початківці, і справжні професіонали. Це: Сергій Жадан, Анатолій Дністровий, Ірена Карпа, Юрко Покальчук, Кузьма Скрябін, Лада Лузіна та багато інших. Усі надруковані твори, безперечно, цікаві, а тому заслуговують на пильну читацьку увагу.

А видавництво тим часом не дрімає і продовжує шукати молоді таланти. І знаходити. Чергова книга, що вийшла в серії «Графіті», належить перу (чи ноутбуку) молодої авторки Тетяни Малярчук. Декілька слів про неї. Таня народилася у Івано-Франківську 1983 р. Наразі мешкає в Києві, працює журналістом, хоча, за власним зізнанням, воліла би байдикувати, жити на гонорари і мати безпечну старість. Улюблена її справа — вигадувати нісенітниці. Але чомусь свою першу книгу вона назвала «Згори вниз. Книга страхів», а не «Книгою нісенітниць», хоча саме ця назва відповідає її превалюючому змісту. Поза тим, книга містить у собі одну невеличку повість, яка і дала назву усій книзі, а окрім того — низку оповідань із простими назвами на кшталт «Я і моя священна корова» або ж «Леся і її стоматолог».

Як зазначається в анотації, «Згори вниз» — це реанімація сюрреалізму в українській літературі. Тут є сюжет, розділові знаки і навіть інструкція з виготовлення фотографій у домашніх умовах. А також: втеча, захоплення чужих помешкань і таємниць, гірські ландшафти, зворушлива і неправдива історія любові, перевертні, чортівня, люди, що мовчать, і коти, що говорять. Словом, усе те, що притаманне будь-якій нормальній жіночій психіці. Та чи зовсім нормальній? Авжеж ні. Аби вигадати таке, треба не спати кілька ночей поспіль, бо ж, як відомо, натхнення до письменників приходить переважно у нічну пору. Хоча визначення відносить співачку до сюрреалістичних категорій, все ж певні ознаки постмодерну у авторки також присутні. Книга читається на одному диханні і для більшого ефекту її бажано читати також уночі. Книга страхів, як-не-як. Та зізнатись по правді, страшно до затамування подиху і дрижаків по тілі не буде. До справді «страшної» літератури ще так далеко, як до неба пішки. Не хотілося б порівнювати Тетяну з класиками жанру, а тим більше з її однолітками. Відзначимо лиш те, що її «претензія на страх» заслуговує хоча б на маленьку, але увагу.

Найбільш негативним моментом у творах є фізіологія, котра «вилізає» з усіх можливих і неможливих місць. Таке враження, що без, перепрошую, людських екскрементів сучасна література існувати не здатна. Детальний опис різноманітних фізіологічних процесів викликає не просто фізичну, а й моральну нудоту. Якщо письменнику, зокрема початківцю крім цього сказати нічого, то чи є сенс говорити взагалі? Коли письменник хоче бути почутим, значить у його уявленні має бути чітка концепція того, що ж він хоче донести до народу. Чи визначилася з такою концепцією Тетяна Малярчук, невідомо.

Презентація її книги проходила у «Квартирі Бабуїн» 6 червня, на День журналістики. Клуб зібрав багато поціновувачів сучасної української літератури, але зацікавити авторка змогла далеко не всіх. Тетяна прочитала кілька уривків зі своїх творів, а у проміжках між читаннями звучали неординарні композиції джазового колективу «Шоколад», котрі розбавляли атмосферу оригінальними звуками. Сама авторка читала твори доволі претензійним тоном — саме так, як полюбляють це робити молоді початківці. «Ви думаєте, я зараз розплачусь? — чи то спитала, чи то зпрогнозувала Таня. — Просто у мене хворе горло». Звісно, від цього ніхто не застрахований, але від інтонації залежить багато чого. Якщо не все. Часто за інтонацією губиться сенс. І так сталося в цьому випадку.

Якщо ж повернутися до страху, то це одна з тих категорій, яка приносить людині катарсис — очищення душі. Чи станеться воно у вас і, навпаки — чи відбудеться зворотній процес, ви дізнаєтесь тільки після прочитання книги.
Джерело: Газета UA 14.06.2006, 12:25 (Випуск№15)