Сергій Жадан. Цитатник.
“Я колись написав собі таку історію про дітей”. Сергій Жадан. У.Р.С.Р.

А тепер історія про дітей:

“Дітям вперше прочитали Новий Заповіт і попросили намалювати окремі сцени. Коли вони малювали сцену розп’яття, там не виявилося Ісуса, розумієш? Себто саме розп’яття, ну, сам хрест, був, а Ісуса на ньому не було. Річ у тім, що це були тибетські діти, вони навіть уявити собі не могли, що Ісуса прибили (!) цвяхами (!) до цієї хріновини, вони думали, що мова йде про якесь моральне покарання, як у них на Тибеті, щось на зразок того, що спорудили хрест, поставили під ним Ісуса, посварили його, чи, може, навіть не сварили, очевидно, що не сварили, очевидно, що він сам мусив усе зрозуміти, і все – він пішов, а хрест лишився стояти. Їхні тендітні тибетські мізки не могли припустити собі такої фактурності – цвяхи, погано оброблене дерево, на якому висять кілограмів 60 свіжого людського м’яса і підтікають кров’ю, все це неприродньо виглядає, погодься. Одним словом, у них на розп’ятті Ісуса не було. Уяви собі цілий Заповіт, намальований цими дітьми, мені здається, що це мало бути щось значно добріше за оригінал, там було б менше приреченості, більше радості, більше фарб, більше позитивних героїв, вірніше – менше негативних. Мене ця історія настільки приваблювала, що я її не хотів ніде друкувати, мені було приємно тримати її при собі і неприємно було навіть уявити, що хтось її прочитає. Чому я тепер розповідаю тобі про неї?”

У цій збірці ще є чимало історій про дітей, переважно старших за цих витончених тибетських, особливо багато юних комсомолок, від яких тхне потом у ту переддезодорантну епоху, не менше перших полюцій, ерекцій, конспектів, химерним чином пов’язаних із контрацепцією. Більше, ніж про комсомолок, тільки про Ісуса. Навіть ціла поема є, презентована колись у вигляді драматургійно-музичного перформансу на сцені Львівського театру ім. М. Заньковецької.

У цій книзі не в останню чергу вражає певна сміливість, з якою автор дає можливість читачеві порівняти стьобну силабо-тоніку десятирічної давності з її стилізованими дієслівними рифмами і тонкі та здебільшого сумовито-ліричні верлібри минулого року виготовлення, а також із тими віршами, які не ввійшли (не вмістилися? не дотягнули?) до представлених у “Цитатнику” (читай “Вибране”) збірок. І від цього порівняння не програють ні знайомі віддавна “Переваги окупаційного режиму” (2001), ні минулорічна “Паприка”, яку автор ще до публікації читав на різних збіговиськах із потріпаного блокнота, куди текст було вклеєно видрукуваним на принтері, читав не менш натхненно, ніж про те, що

Ісус був червоним, він спеціально

все вигадав таким чином, щоби ти мучився,

натрапляючи на помилки в його кресленнях

він спеціально ніби говорить –

дивись, говорить він тобі,

ось твоє серце, ось її серце, чуєш, як вони б’ються?

Стилізації Андруховича в куртуазній післямові “Станси для Сергія” не менш вправні, ніж стилізації Жадана під Андруховича, чим, скажімо, “Поруйнування Єрусалиму” не нагадує “Єхидну”. Та нічим не нагадує, але водночас примушує згадати. Як померла від передозняка товаришка Жадана Урсула, чомусь пригадує дух забутої львівської поетки позаминулого століття Йосифи Кун, який кружляє поезією Андруховича, а “клерки з порядних родин, розгублені чоловіки з продавленою психікою”, мабуть, потрапляють до виробничої категорії “сто баксів на місяць, і всі тебе трахають”, самі вже розбирайтеся, що чиє.

Але загалом “Цитатник” може виконувати свою функцію цілком справно. Розгортаєш на будь-якому місці й цитуєш сам собі на дозвіллі або ж злегка підхмелілій компанії, яка вже досягнула градуса, після якого на філософію ще тягне, а говорити вже лінь. Напевно, дуже практична річ. І концентрована, судячи з анотації. Адже “майже весь поетичний доробок автора”, що складається із шести збірок, кажуть, зібрано в “Цитатнику”, всього на 211 сторінках, щоправда, дрібними літерами і без малюнків. Словом, поцитуй сам і передай друзям – і буде тобі щастя.

Наталка Сняданко

Джерело: “Львівська газета” Середа, 07 червня, 2006 року, № 100 (907)