Письменниця Таня Малярчук: «Я наївна?»
юка гаврилова, фото юрія кривенка, 10 серпня 2006

Молода письменниця, авторка наразі найпопулярнішої книжки сезону «Згори вниз. Книга страхів» щиро розповідає про все…

— Дивлюся на кухоль пива перед тобою й роблю дещо сумнівне узагальнення: цей напій — то спеціальна дієта молодих українських письменниць.

— Пиво для мене не дієта, це мій гріх. Кожного разу, як замовляю собі пива, усвідомлюю, що це ще один крок до алкоголізму. Років у дев’ятнадцять, не раніше, я вперше спробувала пиво. Випила цілу пляшку й дуже сп’яніла, але мені так добре було, просто чудово… Навіть бігання в пошуках туалету, весь комплекс відчуттів і дій, що входять у поняття вживання пива. Я боюся не самого алкоголізму, а того, що з ним іде, — якась страшна бідність, зневага в очах суспільства й самозневага. Тобто я, як суспільство, себе зневажатиму.

— То, може, поговоримо про роздвоювання, розтроювання чи навіть розчетвертування твоєї особистості?

— Навіть більше. Але я не готова зараз порахувати всіх мене. До того ж це державна таємниця.

— Дехто з моїх приятельок, котрим, до речі, подобаються твої романи, важко сприймають тебе як авторку цих творів. Настільки несхожа ти в житті на той образ мудрої дівчини, що вони собі уявили…

— І після цього інтерв’ю вони вкотре впевняться в тому, що я таки дурна. Можна придумати собі привабливу ауру чи харизму — це не важче, ніж літературних персонажів — та надягати її в слушні моменти. Але мені неприємно поки що це робити. Чому, тільки-но людина стає більш-менш відомою персоною, вона зобов’язана грати на публіку, виправдовувати її сподівання?

Під час таких допитів на мене якесь гальмо «нападає». Я починаю бачити себе збоку, мені стає дуже соромно за себе, і я вже не думаю над питаннями й відповідями, просто тупію й мовчу. Це такий комплекс. Може, тому, що десь до дев’яти років я була пухкенька, як пампушка. Хоча зараз дивлюся на свої дитячі фото й розумію, що тоді я була дуже мила дівчинка, гарна, з мудрими очима… Погляд такий, як у вгодованого, але самотнього вовчика… А якийсь хлопчисько, якого я б могла спокійно копнути, проходячи повз, сказав «дівчинка грубата». О, я тоді три дні думала тільки про це, дуже страждала…

— Тепер ти сама майстер слова, мабуть, тебе вже не так легко скривдити якимсь базіканням?

— Я залишилася так само вразливою й мені буває боляче, коли читаю або чую про себе щось образливе. Мені б хотілося мати якусь таку ширму чи фільтр, щоб в інтерв’ю не сказати чогось, до чого потім можна підкопатися, що буде використано проти мене.

— Якось мені трапився на очі перелік молодих літераторів, котрими опікувалися впливові патрони. Тобі інкримінують не когось там, а самого Павла Загребельного…

— Ну от, знову… Я його живцем ніколи не бачила, жодного разу. Тільки в хрестоматії для одинадцятого класу, на фото. Певна річ, я йому страшенно вдячна за його ставлення до мене. Ні, не до мене, до моїх писань. Ну що я таке було? Перший курс університету, я тоді ще й пива не вживала! Цілувалася тільки один раз і на дискотеки не ходила! І от написала перший свій роман та віддала його в люди без особливого трепету й сподівань. Потім друзі в газеті прочитали, що той твір висунуто на премію чи на конкурс…

Проте, мабуть, я дуже щаслива, бо такий PR дістати ні з того ні з сього… Узагалі, я поки що не маю тут перешкод, усе мною написане друкується, наче саме собою. Здається, Гомбрович казав, що з п’ятнадцяти написаних сторінок залишати треба одну, а решту викидати. А в мене поки що в діло йде все, що я здуру написала, так дивно…

— Тобто ти не упріваєш від літературної праці?

— Зараз особливо не впріваю. Мені здається, що я ще не одягнула на себе ярма цієї професії — письменник. Я її поки що не розумію. І не пишу нічого тепер. Може, я вже ніколи нічого не напишу, зійду нанівець, а ти тут зі мною даремно розмовляєш, робиш інтерв’ю…

— «Улюблена справа — вигадувати нісенітниці» — так тебе охарактеризовано в анотації до твоєї «Книги страхів». Тому останню твою фразу я й сприймаю як нісенітницю. А звідки, до речі, твої нісенітниці вилуплюються?

— З мови. З її будови, речень. Іще до першої книжки я писала так: одне речення — один сюжет. Нещодавно перечитувала й сама собі позаздрила, бо тепер я вже так не зможу написати. Тепер у мене сюжет трохи більший за речення. Зате я люблю не ті тисячу разів клішовані, сталі, загальноприйнятні форми речення, а абсурдні побудови. Саме їх я в мові й вишукую.

— Серед усіх твоїх химерно-достовірних персонажів мій найулюбленіший — священна чорна корова. Мені чомусь здається, що вона виписана з майже документальною точністю.

— Так. Це була остання бабина корова, а я — остання бабина внучка. Моя мама прочитала «Книгу страхів» і тоді вкотре сказала, що я пропаща. «А як у селі це прочитають, що люди скажуть?» Я часто маю проблеми з родичами через це. Найбільше їх шокують деталі, упізнавані вислови, якісь фрагменти, у яких неможливо не вгадати себе в персонажах. Мабуть, страшно дивитися на себе збоку. Можливо, я й не маю права це робити… Тепер мені більше подобається вуалювати так, щоб ніхто не здогадувався. Хоча що в цьому блядському світі можна вважати правдою? Правда як факт уже давно не існує. Тим більше в художньому творі. Інтерпретація — то все. Головне, щоб цікаво було, щоб усесвіт якийсь відкривався. Мало у світі ненормальних нереальних історійок. Треба, щоб було більше. Мабуть, я банальні речі кажу?

— Як на мене, то банальність не відміняє правдивості. Писання для тебе — то фізіологічна потреба?

— Та ні, щось інше. Мабуть, душевна спокуса.

— Коли ми вже заговорили про спокуси, то назви свої літературні ікони.

— Раніше я весь час ходила з Кафкою. Навіть перед страшними екзаменами читала, бо після його жахів не варто було чогось боятися. Інгебора Бахман — її дуже важливо було прочитати. Борхес уже не подобається, як раніше. «Сто років самотності» Маркеса — можу й зараз переповісти цілі абзаци напам’ять, особливо кінець. «Улицу Мигель» нобелівського лауреата Найпола любила, Патрік Модіано впливав на мене свого часу. До речі, мене зовсім не цікавить фабула, я роздивляюся дрібнички. А іноді розмірковую про відповідальність письменника.

— Відповідальність перед народами, які письменник повинен пасти за давньою імперською традицією?

— Та ні. Відповідальність тільки перед тим, у що письменник сам вірить. Я тобі процитую Мамардашвілі, котрий цитує Достоєвського. Така правдива річ, але я нею не користуюся через свій характер: «Диявол грає нами, коли ми не мислимо точно». А далі там у тому сенсі, що слова мають здатність щось приносити в цей світ, впливати на нього, змінювати. Я в це вірю, але не можу до слів ставитися з такою відповідальністю.

Хоча можна з тим Мамардашвілі сперечатися, бо мені здається, що письменники — просто антени. Вони вловлюють ідеї, що літають поміж нас, напрямки руху, тенденції й таке інше. І навіть не дуже важливо, хто з них саме щось сказав чи написав, бо воно все одно в той чи інший спосіб було б кимось висловлено. Просто один це зробить талановито, а інший — бездарно. Я наївна?

— Тобі хочеться ще й над цим посушити голову? Ми вже торкнулися твоєї літературної віри та ікон. Тож мусить бути ще обряд, якісь магічні ритуали — супутники процесу творення тексту. Як ти вмикаєш натхнення?

— Знаєш, це в мене має якусь непристойну циклічність і від моєї свідомості не залежить. Як у тварини, яка відчуває, що скоро народжуватиме. Безтурботне життя раптом закінчується, і я починаю до всього уважно придивлятися, у голові складаються якісь фрази, виринають готові речення… А потім сідаю за комп’ютер і декілька тижнів із ранку до ночі пишу. Треба, щоб нікого не було поруч, ніяких побутових питань, щоб можна було курити.

У мене вже викристалізувався ритм: сторінку закінчила — треба покурити, поки допалю цигарку, уже треба бігти до компа, аби записати все, що за ці хвилини народилося в голові. Коли пишу — чай, кава, ніякої їжі. Падаю спати, а зранку кава — і до комп’ютера. Нову книжку я саме так написала. За два тижні. А назва її в тему нашій розмові — «Як я стала святою». І обкладинку сама вибирала. Маю надію, до книжкового форуму у Львові видавництво «Фоліо» встигне її випустити.

— Сподіваюся, твоя нова книжка матиме успіх не менший, ніж попередні… Але тепер, коли закінчився твій творчий цикл, ти напевне без зайвих думок у голові пірнула в побутовий релакс?

— Можна й так сказати. Посуд мию, підлогу… Прати ненавиджу, тарганів убивати… Страшенно подобається купувати. Відвідини супермаркету — то дуже дієва психотерапія. Мій персональний рекорд — 350 гривень за раз. Накупила купу всякого дріб’язку, такого непотрібного. Здоровезні магазини з безліччю відділів — моя вічна любов. А нещодавно я присіла на секонд-хенд на Шулявці. Копирсання в купі мотлоху - то такий гуманний спосіб полювання. Я барахольниця, це точно. А ще я зараз просто не можу книжки читати. Останню прочитала рік тому — Стокера про Дракулу. Вона мене так захопила, я з неї так тішилася! Майже, як колись із «Мадам Боварі» Флобера…

Довідка «БЦ»

Таня Малярчук народилася 1983 року в Івано-Франківську. Авторка трьох книжок:

«Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи», 2004 р. (Павло Загребельний висував її на здобуття Національної премії імені Шевченка)

«Згори вниз. Книга страхів», 2006 р.

«Як я стала святою», 2006 р.

Мешкає в Києві, заробляє на життя телевізійною журналістикою.
Джерело: “Без цензури” №32 (177), 10 серпня 2006