Майстерне інтерв\ю від допитливої Богдани Козаченко, “Друг читача”:

Ви думаєте, що усі молоді письменники пишуть як Карпа і Дереш? Ви вірите, що у 20 років не вистачає досвіду писати психологічну прозу? Що спогади про улюблений дитячий комбінезончик – це щось несерйозне і смішне? То візьміть до рук книги Тані Малярчук. Достатньо сказати, що після першої ж („Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи”) авторку висунули на здобуття Шевченківської премії. А критика зачудовано дивувалася унікальній зрілості – і письма, і світогляду Тані.
На початку цього літа відбулася презентація її другої книги „Згори вниз, або книга страхів”. Як і прем’єру фільму „Код да Вінчі”, захід приурочили до рідкісного збігу чисел дати - 06.06.06. Проте апокаліптичні цифри не зіпсували ані презентації, ані милої розмови з Танею.

– Донедавна твоя творчість була невідома широкому загалу: ти різко стартувала в українській літературі. Чи комфортно почуваєш себе в новій якості публічної людини?
– Публічними людьми в Україні є лише президенти і депутати. Я на собі ніякої відомості не відчуваю і відчувати не хочу. Література – це тексти, а не люди. Принаймні я так думаю.
– Твою першу книгу було висунуто на здобуття Шевченківської премії; як ти поставилася до цієї історії?
─ З усмішкою. Я розуміла, що ситуація трохи абсурдна, але було приємно заслужити таку довіру у метрів, зокрема, у Павла Загребельного.
– В якому віці ти почала писати? Зідентифікувала себе в якості письменниці?
─ У шість років я написала свій перший і найвдаліший вірш на кухонному підвіконнику. В ньому йшлося про тарганів і про свиноту, яку „мама витягла з компоту”. Далі мій літературний шлях складався доволі симптоматично – писала вірші про полеглих козаків, про трагічну долю матері-жінки, про урбаністичну самотність і чорних воронів на асфальті, про осінь, про весну, про нещасну любов психопатичної дівчинки-підлітка… Словом – класичний набір. Закінчилась моя поетична кар’єра у класі десятому після довгих місяців чорного плагіату зі Стуса. Потім я нарешті зрозуміла, що пророка з мене не вийде, і стала рядовим метафізиком.
– Метафізиком чи метафізичкою? Як ти ставишся до розділення літератури на „чоловічу” і „жіночу”?
– Те, що проза жіноча і проза чоловіча нині відрізняються – не викликає сумнівів. Просто статі максимально себе усвідомили, і симулювати протилежну стать, як це робив, наприклад, Флобер у „Мадам Боварі”, тепер нікому не вдасться. Не буде правдиво звучати. І це добре, що є проза така різноголоса. Але до слів типу „гендерний” я ставлюся майже агресивно. Напевно, це наслідок філологічної освіти.
– Існують певні уявлення про нову українську жіночу прозу: легковажні, юні образи Світлани Пиркало чи Наталки Сняданко. А твоє письмо, навпаки, справляє враження напрочуд зрілого. Ця „дорослість” - частина твого світовідчуття?
─ Це для мене дуже несподівано – чути, що те, що я пишу, справляє враження дорослості. Навпаки, мені здавалось, - мої герої якщо не смішні, то наївні і дилетантські у своїх судженнях. Що ж, я завжди була надто серйозною. У дитинстві казала всім, що вже стара. А щодо „нової української жіночої прози” – очевидно, змінились часи і змінилась потреба. Легковажні, жіночні, юні образи подорослішали.
– Один критик назвав Пиркало і Сняданко „доньками Забужко”. Кого з українських письменників ти могла б визначити в якості своїх „батьків”?
─ Всіх потроху включно з тими, що Ви назвали. Але я страшно не люблю порпання в таких псевдо-родинних зв’язках. Думаю, це все-таки функція критиків і журналістів, - нагороджувати письменників едиповими комплексами. Тому залишаю право визначати моїх літературних „батьків” за вами.
– А за географічним принципом? Ти – землячка Андруховича, Прохаська, Іздрика… Як ставишся до цієї групи – “Станіславського феномену”?
─ Абсолютно позитивно і навіть гордо, коли йдеться про конкретних людей – письменників і не тільки – родом з Івано-Франківська. Тут спрацьовує фактор вболівання за свою маленьку батьківщину. Що б хто не казав, сучасна українська література справді з Івано-Франківська.
– Відчуваєш себе “другою хвилею”?
– Щодо своєї приналежності до “Станіславського феномену” я би поки що говорити не стала. Зі скромності.
– Молодій українській прозі властивий автобіографізм; чи багато „тебе” в твоїх творах? Яку роль автобіографія відіграє в побудові сюжетів?
─ Автобіографічність властива не лише молодій українській прозі, а й сучасній світовій літературі загалом. Я не бачу іншої альтернативи писати, окрім як про себе, в час, коли вже все відомо. Що ще може зацікавити читачів, як не чужі індивідуальні досвіди? У результаті всі задоволені: і Я самоідентифікуюсь, і читачі почувають себе так, ніби з ними говорять. Принаймні так виправдовує автобіографічність класична теорія діалогу.
– А додаткові чинники: твори сучасників, блоги, тексти початківців? Від чого ще відштовхується твоя уява?
─ Мені бракує уяви вигадувати нові сюжети. Все, про що я вже розповіла у текстах – перекручена, неправильно потрактована, прибріхана, але правда. В мені сидить насправді тьма історій. Більшість з них стосується моєї родини. Деколи мені здається, що я взагалі почала писати лишень тому, що хотіла звільнитись від них і почати свою історію.
– А яку історію про себе любиш розповідати найбільше?
– Люблю розповідати про те, як я тричі ходила в Карпати до озера Несамовитого і тричі блукала. Останній раз заблукала без намету і спальника, страшно змокла, і наставав вечір. Заледве дійшла до метеостанції на горі Пожежівській. Приходжу, а там сидить худезний дід і грає з іншим дідом чи то в карти, чи в доміно. Я кажу: „Уявляєте, тричі йду до Несамовитого озера і тричі не доходжу”. Рудий дід, не підводячи голови, відповідає: „ Я двадцять років тут живу і не можу до нього дійти”. Така от історія.
– Як ти сама могла б розповісти про себе, кількома словами?
─ Якби можна було розповісти про себе кількома словами, то навіщо тоді жити?
– Улюблені книги? Ну, знаєш, такі, зачитані вдовж і впоперек з середньої школи до дорослого віку включно?
─ Такі книжки, які читаються вздовж і впоперек по кілька разів, я читаю в туалеті. Це – оповідання і щоденники Кафки, Боргес, „Зів’яле листя” Франка, Антонич Боган-Ігор – та повно – залежно від настрою. А в дитинстві в мене були три улюблені книжки, причому я чомусь не пам’ятаю їхніх авторів – „Дєніскіни раскази”, „Вітя Малєєв в школє і дома” і „Мала баба-яга”. Можливо, якраз ці три книженції і сформували мій світогляд.
– Маєш якісь захоплення, в сенсі „хоббі”, з дитинства? Ти любиш тварин, - скажімо, котів, яких так багато на сторінках твоїх книг?
─ Тварин дуже люблю. Всіх, окрім тарганів. Але коти в моїй книжці швидше не з великої любові, а з поваги. Захоплення маю – колекціоную людські історії. І ще страшно подобається вивчати біографії письменників.
– А себе вважаєш професійним письменником?
– Ні.
– А журналістом? Розкажи про свою роботу на “5-му каналі”. Заважає журналістика літературі чи навпаки, є щоденною практикою, необхідною професіоналу?
– Журналістика змінила мене – це правда. Я стала лаконічніша і точніша у виловлюваннях. Трохи виправила свій жахливий західницький акцент. Трохи соціалізувалась. Менше боюся людей. Журналістика вчить правильно ставити питання, але жодних відповідей вона не дає. І якби моя воля – кореспондентом програми „Новий час” я би не працювала. Продавати себе за три хвилини ефіру я би й ворогові не побажала.
– Скільки часу займало створення кожної твоєї книги?
– Шість днів, а на сьомий відпочивала.
– Над наступною книгою працюєш? Коли на неї чекати читачу?
─ В мене, як правило, немає жодних планів аж до останнього моменту, поки не сяду і не напишу. І хтозна, чи взагалі сяду. Воно ж все-таки від натхнення залежить. Від потреби. В мене є така фішка – кожну книжку я сприймаю, як прощальний концерт.
– Яким ти уявляєш собі свого читача? Кому адресовано твою прозу?
─ Та всякому, хто захоче прочитати. Єдине, що можу сказати – мені завжди якось соромно перед тими, хто мене прочитав. Можливо, через те, що вони вже дізнались про мене одкровенні речі. Або з вини за недосконалі і сирі тексти. Живе в мені якийсь такий комплекс підмайстра і шмаркачки.

Джерело: “Друг читача”