Юрій Андрухович:
«Я не люблю слово «духовність», бо не знаю, що воно означає»

Фото Свена Паустіана

Юрій Андрухович – беззаперечний авторитет в Україні. Біда лише в тому, що останнім часом він тут майже не буває: тільки-но закінчилася стипендія в Німеччині, як розпочалася наступна у Швейцарії. Очевидно, нам сьогодні не вистачає відвертої й сильної позиції інтелектуала Андруховича.

– Пане Юрію, на останній сторінці берлінського щоденника в «Дзеркалі тижня» ви занотували: «От я повернуся й оголошу свою священну війну». Яку війну та з ким ви збираєтеся вести?

– Ідеться передусім про тих, хто сьогодні при владі. Своїми діями вони посміли зруйнувати наші надії й перекреслити – сподіваюся, не назавжди – велетенське та красиве зусилля мільйонів, яке називалося Помаранчевою революцією. І на це не можна просто так взяти й наплювати, скориставшись принагідною комбінацією продажних голосів у парламенті. Мені байдуже до їхніх розборок між собою та взаємних звинувачень. Важливо те, що вони перегородили шлях нашим надіям.

І діям – додам у риму. І тепер їх треба із цього шляху усунути. Я намагаюся робити в це усунення свій скромний внесок. І нескромний внесок – теж намагаюся. Це процес. У принципі, це дуже важливо – формулювати якісь речі, запускати їх в обіг (те, що цинічно називають мислевірусами), бо насправді суспільство потребує формулювань. Це те, що всі розуміють, але чомусь бракує літературної форми.

– Чи не напружує вас те, що ви, письменник і поет, замість того щоб займатися літературою, знову втягуєтеся в політику?

– Звісно, це не найсприятливіша ситуація для «вільного польоту творчої думки», але, із другого боку, де пролягає категорична межа? Ось тут – література, а тут – політика. Ви її знаєте?

Я не прихильник прокреслювання таких меж. Роблю те, до чого мене тягне. Усе одно це буде писання текстів, а не якесь, перепрошую, партійне будівництво.

– Кажуть, що не буває революції без зміни культурних формацій. Але її не видно в українській культурі. Замість прогре­су – скандал із «Мистецьким Арсеналом» і Батурином, провальний проект українськомовного ду­бляжу, бутики замість книгарень… Отже, революції як такого явища, що відкидає старе й будує нове, не було?

– А що ж тоді було? Ні, ви, безумовно, маєте рацію, коли про це запитуєте. Смію припустити, що варто розрізняти революцію як подію та революцію як процес. Подія відбувалася між 22 листопада та 26 грудня 2004 року й закінчилася перемогою революції. Процес відбувається далі, йому поки що, слава Богу, ще не видно кінця, але на цю хвилину революція зазнає поразки. По-футбольному кажучи, ми програємо в ході матчу, але до фінального свистка ще далеко. До зміни культурних формацій справа в нас просто не дійшла, бо головний герой на прізвище Ющенко виявився людиною жахливо консервативної культурної орієнтації, а його всемогутнє на ті часи оточення – просто байдужим до культури. Це не означало, на щастя, що нічого ніде не відбувалося: нова українська культура все одно розвивалася й розвивається, не «завдяки», а «всупереч».

– Ви є членом Національної ради з питань культури та духовності при Президентові України…

– Я не є членом цієї Нацради. Ніхто не питав мене, чи хочу я в ній бути, – це наче само собою, коли вона «при Президентові». Така чиновницька психологія. Про своє членство в ній я дізнався від знайомих, які надіслали мені лінк до списку її начебто членів. Потім мені надходило кілька запрошень на засідання, але я не їздив.Я в таке не вірю. І не люблю слово «духовність», бо не знаю, що воно означає.

– Як ви оцінюєте позицію міністра Дмитра Табачника, що гуманітарна політика не має бути радикальною (у сенсі відстоювання національного), а дублювання фільмів українською – це економічний тягар. До слова, публічний протест на такі заяви оприлюднив, якщо я не помиляюся, лише Іван Дзюба.

– Мені глибоко огидні як вислови, так і дії пана Табачника. Причому всі без винятку. Але свій протест я вже не виявляв би в якихось зверненнях до нього – який із ним може бути діалог? Його просто треба усувати від влади, як і весь цей уряд. Іван Михайлович написав чудовий полемічний текст, але Табачника він не змінить. А от хто й чому віддав цьому Табачникові владу своїм рішенням від 3 серпня?

– Усі невдачі України ви­кликають радісну реакцію Кремля і, скажімо так, недружніх до нас елементів російського суспільства. Ці­каво, як на сьогоднішні стосунки Україна – Росія дивиться прогресивна частина росіян, серед яких у вас чимало знайомих?

– Загалом вони залишаються росіянами. Тобто вони бояться, що ми остаточно відокремимося, а ми ж, мовляв, мусимо бути разом. Це такий паразит їхньої свідомості, і путінська Росія не найкраще середовище, аби його позбутися.

– Двічі ви виступали з високої трибуни (у Страсбурзі та Лейпцигу), закликаючи Європу прийняти Україну в її природне цивілізаційне середовище. Чому ваш голос і голоси наших проєвропейських дипломатів у Брюсселі відверто проігнорували? Чому, попри весь позитив (він же є!), нас там і надалі сприймають як чужорідний, загрозливий елемент?

– Гм, на яке з питань відповідати? Про мій про­ігнорований голос? А знаєте, десь так через два тижні після мого виступу в Лейпцигу Європейська комісія вирішила відмовитися від ідеї з відбитками пальців та всією тою біометрією на візах для українців. Проігнорували? Скоріше навпаки. Як то кажуть, крапля за краплею. Нас уже багато хто не сприймає як чужорідних і загрозливих. Але багато хто саме так і сприймає, ви маєте рацію. Із цим треба працювати – я роблю, що можу.

– У якому напрямку сьогодні розвивається європейська література – це рух у фарватері глобалізації світу чи все-таки відстоювання національної ідентичності? І який шлях варто обрати Україні, щоб не бути на задвірках світових процесів?

– Уся проблема в тому, що в нашій свідомості ці речі категорично протиставлені. З одного боку, жупел «глобалізації», із другого – «відстоювання національної ідентичності». А як у дійсності? От ви запитуєте про європейські літератури, так от: оці всі біженці, заробітчани, емігранти й діти емігрантів, з Африки, Албанії, колишньої Югославії, Китаю, котрі стали чудовими європейськими письменниками й пишуть англійською, французькою, німецькою чи голландською, – то «глобалізація»? Так. Але чим вони цю публіку беруть? Таж «відстоюванням національної ідентичності»! Це все так тісно пов’язано, що я не беруся цього розділяти. Україні потрібен шлях відкритості й контактів. Цей світ узагалі контактний, ізольовані в ньому не виживають.

– Як Західна Європа, зокрема Німеччина, спра­вля­ється із проблемою ет­нічного й культурного різ­номаніття?

– Після всіх змін з 11 вересня та війни в Іраку це культурне різноманіття видається набагато напруже­нішим, хоч європейські країни намагаються в усьому діяти значно гнучкіше, ніж Америка. Загалом європейці просто звикли до того, що їхні міста кольорові й космополітичні (у нормальному, а не табачниківському значенні цього слова), звикли до музики, театру й кіно з різних континентів, до літературних читань усілякими дивними мовами, до екзотичних ресторанів, до інакших облич і відтінків шкіри. Ця тенденція поки що відчутно переважає, і зруйнувати її може хіба що «Аль-Каїда» абощо.

– Сучасна українська лі­тература має багато цікавих авторів, але на слуху переважно кілька імен. Ви не збираєтеся патронувати та­лановиту молодь, як свого часу Іздрик Любка Дереша?

– Та я наче вже й «патронував» неодноразово. Розумієте, так не буває, щоб от вирішив: «Відтепер я збираюся патронувати творчу молодь». Буває інакше: тобі дають рукопис, ти читаєш, і тобі подобається: класно, талант. І тоді ти справді «патронуєш». Зараз я просуваю одного молодого, але давно померлого поета – Антонича. Ми з німецьким видавництвом «Зуркамп» го­туємо збірку його поезій німецькою.

– У своїх творах ви часто звертаєтеся до минулого – переповідаєте, аналізуєте, рефлексуєте. Схожі тексти є у вашого друга Інго Шульце, вихідця з НДР. Із чим це пов’язано?

– З дорослішанням. Марсель Пруст називав це «пошуками втраченого часу». А хіба можлива література без минулого, тобто без пам’яті?

– Коли побачить світ ваш новий роман? Може, відкриєте завісу таємничості та скажете, про що він?

– Він називається «Таєм­ниця», і я не хочу її зраджувати. Це не зовсім роман. Але навесні він мав би з’явитися.

– Юрію, proud to be Ukrainian – це все ще актуально?

– Я трохи перефразував би: It’s cool to be Ukrainian (це круто – бути українцем. – Авт.)!

Наталя Дмитренко
Джерело: bezcenzury.com.ua 30 листопада 2006