«Юрій Винничук: Або ми живемо в демократичній країні, або хай вони відокремлюються»

«Мені цікаво вишукувати та воскрешати із забуття письменників. Я думаю, що вони на тому світі мені вдячні», — про політику, літературу та еротику, лише для І-Репортера розповідав український письменник Юрій Винничук.

Зустріч з відомим українським письменником Юрієм Винничуком проходила у кав’ярні “Квартира «Бабуїн» на презентації фільму за його романом «Діви ночі». Цій зустрічі передувала інша — у кнайп-клубі «Купідон». Тоді пан Юрій захищав сторону еротики під час дискусії «Чи потрібен оргазм українській літературі». Домовившись про інтерв’ю, я, чесно кажучи, і не сподівалась, що він, як і обіцяв, зателефонує, коли наступного разу приїде зі Львова до Києва. Аж одного дня я отримала листа, а за кілька годин пан Юрій зателефонував і підтвердив свої наміри. Після презентації, коли всі шановані люди розійшлися, ми почали розмову. Тиху, відверту. І майже без еротики.

Погляди мого співрозмовника комусь можуть здатися занадто радикальними. Але що допоможе країні в нинішній ситуації, як не гранична відвертість? Водночас, І-РЕПОРТЕР готовий надати можливість висловитися і представникам протилежної точки зору.

Відбувається «тихе» захоплення України
- Два роки тому, під час Помаранчевої революції, Ви приїздили до Києва і активно брали участь у політичних подіях. Сьогодні — ні. Чому?

— Два роки тому я підписався під листом 12 письменників, що виклали своє бачення — чому треба голосувати за Ющенка, а не за Януковича. Тоді був великий скандал, бо в листі містився пасаж про «мову попси та блатняка». На нього дуже образилися росіяни.

В тому листі була викладена моя позиція. Сьогодні я друкую свої фейлетони в різних електронних та друкованих ЗМІ. Це теж моя позиція. Але якщо треба буде, то я приїду до Києва та покричу.

- Що потрібно для того, щоб це сталося?

— Якби Конституційний Суд вирішив, що Указ Президента не конституційний, наприклад.

Я вважаю так — або ми живемо вкупі — в нормальній, демократичній державі, або хай вони (регіони, що підтримують парламентську коаліцію — ред.) відокремлюються. Я жити в Україні Януковича та «донецьких» не можу. Якщо ж ситуація розвиватиметься далі як і сьогодні — доведеться їхати закордон.

Бо відбувається «тихе» захоплення України. Думаю, ми багато чого не знаємо. Сьогодні все скуповується, ці люди скоро куплять театри і будуть командувати, що у них ставити. Вони не хочуть виборів, бо розраховували красти п’ять років. А плани ще не виконані, тому вони себе дуже погано почувають. Вони бояться, що їх викриють. Здавалося б, у коаліції є нормальні шанси виграти і ці вибори, тож нічого боятися. Аж ні.

Раніше вважалося, що Захід не сприймає Схід і навпаки. Сьогодні ж навіть центральна Україна не сприймає Сходу. Це зовсім інші люди, зовсім інша культура. Яка, зрештою, культура? Немає жодного письменника, який був би на «біло-блакитному» боці.

Я був біля ЦВК і слухав їх «речьовки». Ну, це дебілізм. На помаранчевому майдані були дотепні та смішні віршики, а тут — совіцко-більшовицькі виступи «Янукович наш Прем’єр — він для всіх примєр». Не смішно, не цікаво.

- Як Ви ставитеся до тих митців, які говорять, що вони поза політикою?

— Це особиста справа кожного. Що робив Сковорода, коли Січ руйнували? Нічого не робив — і добре. Бо тоді б його твори просто не збереглися. Я вважаю, що й Шевченку не треба було лізти в політику. Як журналіст я причетний до політики. Але у своїй літературі, у своїх творах — я поза нею. Не збираюся, скажімо, писати роман про «помаранчеву революцію».

- Ви — один з небагатьох сучасних українських літераторів, за твором якого знято кінофільм, — «Діви ночі», що вже незабаром вийде на екран. Чому саме Ваша одноіменна книга була обрана для екранізації?

— Я поза «темою». Цей фільм знято за мотивами мого роману. Він не відображає його повністю, хоч і зроблений добротно. Хотілося б, аби там було зображено, те про що я писав — той львівський колорит, ті типажі. Колись хтось зніме інакше. Але не існує екранізації, яка б могла замінити літературний твір.

- Чи надходять до Вас пропозиції самому написати кіносценарій? — Так, я планую таку роботу. Це буде фільм про Львів, щось у стилі Еркюля Пуаро.

Дві мої героїні зі мною не розмовляють

- Ім’я Винничука завжди пов’язують з еротикою та сексом, хоч самі Ви це заперечуєте. Чому так склалося?

— Де в моїх книжках Ви бачили такі сцени? Лише у «Весняних іграх в осінніх садах». У «Дівах ночі» сексу немає. Книга про повій, але жодного статевого акту там не описано. У «Мальві Ланді» нема жодного сексуального контакту…

- Є. З вигаданими істотами….

— Але ж це — пародія. Там герой злягається то з тілом без голови, то з головою без тіла, то з якимось ідіотками.

- Якщо так, то чому саме в автобіографічному творі, яким вважається «Весняні ігри в осінніх садах» Ви пишете про секс найбільше? Аби показати себе мачо?

— Я просто хотів описати цей період свого життя, який був досить драматичним і розрахуватися з ним. Це не означає, що я буду писати щось ще на цю тему. Не можу сказати, що мене спонукало до цього. Все було спонтанно. Так само, як і «Мальва Ланда». Я її взагалі інакше собі уявляв. А коли почав писати — вона мене затягувала, затягувала. Потім була перерва і я її ледве закінчив. Так само й з «Весняними іграми». Я їх почав писати у 1996 році, потім кинув. І от два роки тому нарешті «домучив».

Письменник, який пише детективи, ставить собі завдання і знає, що він робить. Я детективи не пишу, тому у мене все складається підсвідомо.

- Чи спілкуєтеся ви зараз з тими жінками, які є героїнями «Весняних ігор»?

— Дві з них зі мною не розмовляють.

- У книзі — їх справжні імена?

— Ні, вигадані. Я навіть дещо змінив. В книзі у когось з героїнь сестра з’явилася, скажімо. Додав, аби потім ці жінки могли вийти заміж і їхні чоловіки до них не прискіпувалися. Хоча самі вони добре розуміють, про кого мова.

- А були після виходу роману жінки, які б хотіли стати наступними героїнями?

— Ті жінки також не хотіли стати героїнями. Це мабуть, найменше, чого вони хотіли. Але такі, що навмисне цього бажали б — є.

- Тобто більше про своїх знайомих Ви писати не будете?

— Не буду зарікатися. А раптом щось цікаве станеться?

- А як же Ваша молода дружина? В неї мають бути ревнощі.

— Це ж було до неї! Вона читала роман і знає тих жінок. Дві з них — наші літераторки. Зараз я й не даю приводу для ревнощів — сиджу цілими днями у хаті.

Якщо є можливість нічого не робити і заробляти гроші, то чого б цього не робити

- Ходять легенди про те, що Ви — один з не багатьох українських письменників, який живе лише на гонорари.
— Так. Але не лише на книжкові гонорари, а й журналістські. Як журналіст, я заробляю непогано.

- Ви постійно перебуваєте у Львові. Навіть не у Львові, а у його передмісті — Винниках. Вам подобається тихе сільське життя? Чому не прагнете, як більшість, потрапити до столиці?

— У мене там триповерховий будинок, який залишився від батьків. Був двоповерховий, а я перебудував. Я там маю собі закуток. До Львова приїжджаю раз на два тижні. У Києві сидіти не маю потреби.

Їжджу за кордон на фестивалі. Але ж це пов’язане із заробітками, адже там платять за виступи. Нормальний письменник живе з того, що їздить по університетах, має зустрічі зі студентами. Кожна зустріч — 500 баксів. А таких зустрічей — з десяток у місяць — звичайне життя. Якщо є можливість нічого не робити і заробляти гроші, то чого б цього не робити?

- Іван Малкович свої твори найперше читає своїм дітям. Хто є першочитачем Ваших творів?

— Я нікому їх не читаю. Лише потім моя дружина їх редагує. Але не все. Крім того, я їй даю подивитися лише те, що закінчене.

- Як Ви ставитеся до критики? Якщо Ваша дружина говорить, що тут погано — викидаєте, переробляєте, чи доводите, що твір — геніальний?

- По різному. От у «Весняних іграх» вона мені довела, що два місця є брутальними, тому я їх зняв.

- Що таке натхнення? Ви його чекаєте, коли пишете книжку, чи наполегливо працюєте, не чекаючи музи?

— Дивлячись над якою книжкою я працюю. Коли писав про кнайпи Львова, то мені натхнення не потрібне було, просто сидів і писав. А для роману потрібно натхнення.

- Як воно приходить? Читаєте, гуляєте, спите?

— Для цього треба включити акумулятор, а ним є будь-яка добра книжка. У мне величезна бібліотека. Коли читаю белетристику, то вона в мене нічого не викликає. Я її можу читати перед сном. А серйозна проза на мене впливає по-різному. Це щось настроєве, ледь вловиме. Наприклад слова, які включають якусь кнопочку.

- Ваші книжки впливають на читачів. А що ж чи хто тоді впливає на Вас?

— Багато хто. Я можу читати на декількох слов’янських мовах. І назвати тих письменників — буде дуже багато. У мене є книжки, які я не читав, але які на мене впливають. Я їх просто колись взяв, погортав, прочитав передмову. Але я знаю, що коли я буду писати те чи інше — мені треба їх взяти почитати. Це щось дуже містичне.

- З сучасних письменників хтось впливає на Вас?

— Ні.

- А кого з них читаєте?

— Андруховича, Жадана, Дереша, Малярчук, Забужко. Багатьох не читаю, бо в більшості люблю зарубіжну літературу і українську давнішу літературу. Мені цікаво вишукувати та воскрешати із забуття письменників. Я думаю, що вони на тому світі мені вдячні.

- Як Ви оцінюєте сучасну українську літературу. Чи це сильні твори?

— Так. Українська література навіть сильніша за нинішні російську та польську.

- Ви — сучасна українська легенда. Як Ви ставитеся до слави?

— Та ніяк не ставлюсь. Я дуже довго жив без слави. Вона мені нічого не дає. А так, намагаюся, якщо йду у центрі, то закритися газетою і непомітно прошмигнути.

Аня ДАНЬКО, І-РЕПОРТЕР
Джерело: artvertep.dp.ua 28 квiтня 2007