‘);
//–>

Юрій Винничук: “Я дуже специфічний пияк”

Він спромігся пошити у дурні не одного науковця і літературного генія. Це його перу належить скандальна брошурка “Житіє гаремноє”, це він зганьбив світлу пам’ять ідеальної українки Роксолани. У нашому інтерв’ю Винничук зізнається, яким чином спричинився до таких провокацій.

А зустрілися ми незадовго до презентації першого числа альманаху “Потяг 76”, до творення якого він теж доклав певних зусиль.
- Приємно, що саме чернівецький проект “Потяг 76” об’єднав найпродуктивніші у культурному плані міста. Скажімо, тут життя набагато жвавіше, аніж у Тернополі. Але у нас часто буває, що такі проекти завершуються на першому номері. Хоч сподіваюся, що саме “Потяг 76” буде вдалим. Його помітять, це не викликає сумнівів. Бо ж де ще є подібні часописи? У Львові є альманах-емігрант із Франківська “Четвер”, і не так давно у тому ж Львові Асоціація українських письменників почала видавати щорічний альманах “Королівський ліс”. Проте, якби Чернівці чи той же Івано-Франківськ належали до цивілізованої країни, то мали би мінімум по 20-30 своїх літературних видань. Своє бачення і концепцію якоїсь проблеми кожне покоління розуміє по-своєму і не може вживатися разом з іншим. А у нас виходить так – хтось щось зробив і зібрав кого зміг. І молоді не можуть у цьому випадку сказати, чого саме вони хочуть. Віддали тексти і - все, можна тішитися. Наше літературне життя є обмеженим, і я все не можу відшукати якусь певну причину. Утім, і без того зрозуміло, що доки не зміниться політика держави, доти не зміняться закони щодо книговидання та меценацтва. За кордоном дуже легко знайти мецената, тому що бізнесмен, котрий дасть грошей на книгу, звільниться від оплати частини податків. А у нас? У нас просто дрімучий час.
- Але на цьому тлі у вас справи не такі вже й погані. Ось повне зібрання невідомих творів Винничука має вийти…
- Так, зараз на світ з’являються друком ті мої твори, котрих досі ніхто не бачив. Загалом, в Україні з книжками зараз набагато сприятливіша ситуація, аніж кілька років тому. Про це я можу свідчити, бо бачу, як продаються мої книжки. Нині я живу тільки за рахунок видання моїх книжок. Але не прози. Прибуток приносять такі книжки, як “Легенди Львова”, “Кнайпи Львова”. Є публіка, яка просто захоплена львівською темою, тому я мушу писати те, що принесе мені гроші. І це мене у будь-якому разі тішить, бо потяг зрушився з місця – у Львові відбуваються книжкові ярмарки. Там маса народу! Народ суне туди табунами і все купує, купує, купує…
- Ідея написати “Кнайпи Львова” виникла після того, як ви відвідали їхню більшу частину?
- Коли я збирав матеріал для “Легенд Львову”, то “перелопатив” величезну кількість літератури: я постійно щоськопіював собі, переписував. І там було дуже багато інформації про давній побут Львова. А він був дуже цікавим. Це не знадобилося для “Легенд”, однак я знав все про те, як колись одягалися львів’яни, що їли і в яких рестораціях. Багато приміщень з тих часів збереглося, хоча зараз там магазини, офіси і так далі. Відтворених кнайп дуже мало. Після виходу моєї книжки виникло багато проектів з відтворення старих кнайп. І деякі вже втілили в життя! Є у нас ресторан “Атляс”, власник якого планує відтворити ще одну давню шкоцьку кнайпу. Тобто, книжка моя щось таки дала. А головною її метою було показати Львів веселим безтурботним містом. Річ у тім, що сучасні львів’яни хочуть віднайти обірваний колись ланцюжок між собою та тими львів’янами, котрі були справжніми, мали міцне львівське коріння. Євреїв, як і в Чернівцях, мабуть, знищили, поляків виселили, українців порозвозили по Сибірах. Я хотів зародити львівський патріотизм серед тих львів’ян, які є зараз. Львів – це такий котел, який переварює всіх людей. Звідки б сюди людина не приїхала, вона починає любити Львів. І недаремно я це все писав: діти вивчають “Легенди Львова”, вчителі роблять їм екскурсії тими вуличками, про які я писав. Усі надзвичайно захоплені! Я зробив щось для того, аби не було помітного розриву між львів’янами нинішніми і колишніми, та й тішуся собі тепер.
- Чи були для вас підживлювачем літературних ідей нестримні веселощі та пиятики?
- Знаєте, я дуже специфічний пияк – вживаю тільки вино і пиво. А вино теж п’ю не будь-яке. Тому, хоч і брав участь у різних бенкетах, це не стимулювало моєї творчості. Я не одноразово пробував писати під впливом алкоголю і мені здавалося, що я написав щось гарне, майже геніальне. Однак, коли я читав то наступного ранку, воно не витримувало жодної критики. Іноді ідеї можуть наснитися, я певний час тримав біля ліжка папер та олівець. Коли з’являлася ідея, я прокидався і записував якесь ключове слово чи рядок. Ну, прокидався зранку, ну, згадував сюжет… Але що з того? Уві сні я був просто захоплений, мені було так смішно! Потім я розумів, що це все маячня, перебільшені емоції. Тому я вирішив писати про якісь пригоди тільки на тверезу голову.
- Вам ніхто з літературних класиків не дошкуляв за те, що ви практично не пишете нічого серйозного, як на них?
- Їм могли не сподобатися хіба що “Діви ночі”, але я й сам не розцінюю їх як літературне явище. Я написав і серйозніші речі, котрі друкувалися у “Сучасності”. Мене перекладають. Невдовзі мушу їхати до Праги на презентацію моєї книжки. Отже, я не страждаю від того, що хтось мене може образити і сказати, що займаюся дурницями. Я роблю стільки різнимих речей, що серед них є і дурниці. Я досить продуктивний: за минулий рік видав близько десяти книжок, хоч не всі з них мої. Зараз я збираю твори призабутих галицьких письменників і видаю їх під грифом “Юрій Винничук презентує”. Запланувалася нова серія “Казкова скарбниця”, у котрій виходять казки кожного з районів Львівщини. Буковина має свої видання казок, і на Закарпатті тих казок масу надрукували, а на Львівщині - жодної! Тому для мене ця справа є надзвичайно важливою. Я міг би вже нічого свого не писати, аби лиш ця справа трохи просунулася.
- Однак, є ще одна річ, після якої Винничука навряд чи забудуть. Це маленька, але дуже провокативна, книжечка про любовні утіхи Роксолани.
- “Житіє гаремноє” планувалося саме як провокація. Я тоді працював у газеті “Пост-поступ”, і Олександр Кривенко постійно спокушав мене написати щось таке. Почалося з того, що я опублікував повідомлення, начебто знайдено щоденник Роксоляни, а потім я став його друкувати, навіть не підписуючись своїм іменем. Це викликало великий скандал. Союз українок написав відкритого листа до Юрія Винничука, що треба все це негайно припинити, що Роксоляна не могла такого написати, що вона тим ніколи не займалася і думала лише про Україну. І я би не сказав, що Роксоляна – це жіночий символ України. Французи мають Жану д’Арк, а у нас – це просто жінка-коханка, котра підкорилася султану. Потім вже я надрукував серйозну статтю про те, що Роксоляна – це абсолютна легенда. Якщо узяти бодай історію Грушевського, то можна зрозуміти, що Роксоляна зовсім не спинила нападів татар на Україну. Після того Україна щороку переживала по два-три напади татар. Який сенс вигадувати якісь фантазії, що десятки років ніхто не нападав на Україну? А Роксоляна нічого не зробила, навпаки – ввела податок на християн, які відвідували гріб Господній у Єрусалимі. Ніхто не здогадався цього зробити, а ось Роксоляна здогадалася. Тож яка вона християнка, яка вона українка? А чому Ганна-Ярославна – дружина французького короля теж возвеличується? Це на тому ми повинні виховувати нові покоління? Ми маємо сотні тисяч таких роксолян по цілому світу. Це все витворила якась наша дурнувата ідеологія.
- Єдине, чого не варто було заперечувати – це те, що Роксоляна не могла не займатися на чужині сексом?
- Ясна річ. Я замислився над тим, як могла одна особа так причарувати султана, щоби він перестав спати з іншими. Причому, то був єдиний султан, котрий не спав з хлопчиками, бо ж усі інші були бісексуалами. А Роксоляна відбила його від усіх інших наложниць. Він мав десь півтисячі найкращих красунь Європи та Азії. Він міг будь-коли відправити своїх євнухів на базар, які йому протягом кількох днів могли придбати якийсь “свіжачок”. То що вона зробила, аби він спав тільки з нею? Я собі це уявив і написав. Причому не забув проштудіювати книжки про гарем та їхній стиль життя. І я зовсім не висмоктував цього з пальця.
- Спілкувалися з цього приводу з близькими вам жінками?
- Та я й сам маю свій досвід. (Не без гордості – авт.) Я так подумав: “Чим можна узяти хлопа? Коли би я мав півтисячі жінок, то що зі мною треба зробити, аби я тримався однієї?”
- А Союз українок не погрожував вас згвалтувати?
- Та ні, вони щось собі поворожили і зробили висновки, що я або збоченець, або мені чогось бракує.
- Провокацій вистачатиме і надалі?
- Планую видати книжку “Записки пройдисвіта”. Там змальовуються мої пригоди і різноманітні фальсифікації, коли я пошив у дурні багатьох відомих людей. У 1972 році в Івано-Франківському педагогічному інституті я провів вечір Миколи Вінграновського. А Вінграновським був поет з Тернополя Ярослав Павуляк. Який же був рівень викладачів та студентів, що вони навіть не здогадалися про несправжність того Вінграновського? Вони навіть не орієнтувалися, якого він віку, бо Павуляк на десять років молодший. Я так собі вирішив “постібатися”, а мені досі про це згадують. І таких випадків було незміряно. Тоді я прагнув бути львівським Швейком, бо в іншому разі те життя було настільки смурне і гидке, що залишалося тільки з нього сміятися. Взагалі-то я спричинився до багатьох фальсифікацій, і не у всіх ще зізнався. Я встиг зізнатися у публікації поеми ірландського поета XIII століття “Плач над грабом Кия” у журналі “Дзвін” 1984 року. Ця поема про те, як орди Батия штурмують Київ. І начебто я її знайшов і переклав. Про неї дуже багато писали у довідниках. Навіть нещодавно в “Українському слові” написали, що ця поема є великим відкриттям, що її треба занести до золотого фонду української літератури, бо знайдена вона на території України.
- Ви таким чином помстилися цим журналам за небажання сприймати молодих?
- Я стібався з працівників тих редакцій, з усіх. Те, що вони у це повірили, свідчить про їх цілковиту дрімучість. Якби людина була начитана і орієнтувалася у тому, яка у той час була поезія, вона би не повірила у мою брехню.
- Може, зізнаєтеся у черговій фальсифікації?
- Я би хотів, але ще не час. Хто ж мої “Записки” потім читатиме?
- Це інтерв’ю теж містить якусь частку фальсифікації?
- Навряд чи ми будемо це виключати (Сміється – авт.) Можу вам трохи із Сосюри почитати:
Так ніхто не кохав, раз у тисячу літ,
І куди я не пхав, ти холодна як лід.
Дивні скарби свої ти мені розпростерла,
Тільки вранці згадав, що ти вчора померла…

Ігор КРАВЦІВ, фото автора, “МБ”
Джерело: Молодий буковинець №110 12-18 вересня 2002 року.