29.

-…?

— Те, що я почав говорити про Станіславський феномен зі згадки про «Четвер», означає, що я так специфічно усвідомлюю свою роль. Адже, скажімо, присутність Андруховича у Франківську — надзвичайно сильний фермент для формування якогось феномену. Хоч ані одне, ані друге
не могло бути єдиною причиною появи подібного, як сказав Єшкілєв, артефакту. Потрібен був той дивовижний збіг обставин, про що вже йшлося.

Навряд чи це можна якось пояснити. Можна повиділяти все якимись пунктами, поукладати і виробити теорію, але це буде всього-на-всього модель. І модель недосконала.

Я волію, щоб це перебувало у сфері моєї інтимної міфології. Є легенда про Станіславський феномен. Навіть якщо хтось каже, що його немає, — це складова цього міфу. І, властиво,
це єдиний мій приватний міф. Я хочу, щоб він надалі таким залишався.

30. -…?
— Не певен, що є настільки компетентним, щоби моя відповідь щось важила, але, на моє переконання, у Львові немає ані школи окремої літературної, ані якихось там напрямів чи течій. Можливо, тут справа у масштабах. Бодай у топографії.
А можливо, у цьому місті забагато історії. Перенасичення історіями й історійками — історією як такою.

31.

— …?

— Мене цікавить фабула, чому ні. Але коли фабула виступає як ідея, коли від фабули відштовхуються як від задуму і просто її переповідають, коли це є основним для книжки — переповісти історію, то мене це не цікавить. Бо це свого роду пропаганда, а не література. Але коли фабула з’являється не як прийом, не як мовно-умовний виверт, а просто тому, що вона не може не виникнути, то мені дуже цікаво таке читати. Наприклад, прочитав нову повість Софійки Андрухович «Старі люди». Сподобалося. Бо в першій її повісті мені заважала якась «ідейність». А тут — цілком інший спосіб письма. І виявилося, що Софія вміє розповідати історії. Дуже багато там історій. Часами фантастичних, часами анекдотичних. Але вони присутні як органічний, можливо, необхідний елемент. Це мене цікавить, тішить і приносить задоволення.

32.

— …?

— Я рідко переглядаю газети. Але деякі сюжети з них запам’ятовуються. Властиво, більшість з цього мало би жахати. Насправді ця газетна інформація, як і інформація з телевізора про якісь драматичні події, катастрофи, злочини, не діє. Чи то в силу специфіки засобів масової інформації, чи в силу того, що у людях виробився певний бар’єр до такого типу інформації. Я особисто не можу переживати це так, як би то варто було переживати, коли розповідаються трагічні речі. Натомість, читаючи якусь художню літературу, можеш пустити сльозу над вигаданою історією. Чимось, породженим невідомо якою фантазією.

33.

— …?

— Мене абсолютно не зворушують речі, розраховані на те, щоби викликати сентименти. Це відразу відчутно — прорахованість і нещирість. Натомість якісь дурниці, якась попсова пісенька, якась бздура, яка нічого не варта з мистецької точки зору, але щира, — просто людина не вміла по-інакшому сказати — тоді це може зворушити. В такі моменти я буваю дуже сентиментальним.

34.

- …?

— Я дуже давно нічого, крім рукописів, не читаю. Просто не маю часу. Та й психічні ресурси вичерпані читанням цих рукописів. Але спробую згадати, що я колись читав з палп фікшн.

Почнемо з того, що я не люблю деміургійної літератури Толкієнівського штибу. Органічно не можу це читати. Не люблю саєнс фікшн з різним антуражем — космічні кораблі, скафандри, хитрі машини. Не кажу тут нічого про Лема. Хоча його і запхали у цей розділ, насправді це зовсім інша й дуже добра література. Зрештою, чим менше цього антуражу у його творах, тим вони, як правило, кращі. З криміналів останнє, що я читав, то була Агата Крісті, «Десять негренят». Я мав десять чи дванадцять років. Пригадую, що мені було так страшно, що я мусив вилізти на канапу з ногами, бо думав, що з-під не хтось виповзе і схопить мене. Не знаю, чи зараз мав би таке саме сильне враження від Крісті. Не знаю, чи вона насправді е доброю письменницею. Треба би було перечитати.
[
Знову ж таки — вочевидь, серед кримінальної літератури є дуже добрі твори. Тоді, коли автор не просто переказує історі і заробляє гроші, а кримінал є елементом його стилю, способе мислення, способу писання.

Натомість останньо лежачи у шпиталі, не маючи жодного чтива, натрапив на кишенькове видання якогось жіночого роману. Я спромігся прочитати лише дві фрази — і мене перемкнуло. Зрозумів, що навіть з великої нудьги я такої книжки читати не буду. Не тому, що маю якісь снобістські комплекси, а просто тому, що не сприймаю і не можу себе примусити. Але, крім тої книжечки, я надибав ще й старі журнали «Київ», «Жовтень», які перечитав від обкладинки до обкладинки. Незважаючи на те, що там було безліч речей, які не варто читати. Врешті це винагородилося тим, що я натрапив на роман Володимира Дрозда «Листя землі», який мене страшенно вразив. Ніколи в житті, через якесь снобістське і зверхнє ставлення до монстрів СПУ, я би такої книжки не взяв читати. А тут почав, і це виявилося дуже цікавим.

Зрештою, певен, що на світі є купа невідомих, не доступних загалу, але все ж чудових творів.

Однак, коли справді є дуже багато часу і велика нудьга, то можна зайнятися тим, щоб аналізувати навіть дуже погані речі. Скажімо, я люблю інколи дивитися апріорно погані голівудські фільми. Погані тому, що масова продукція, комерційне кіно, попса тощо. Але я люблю дивитися не самі фільми, а дивлячись їх, аналізувати монтаж, рухи камери, освітлення. Бо все ж це роблять, як правило, дуже професійні люди, і вони вчилися монтажу, починаючи з Ейзенштейна. І це цікаво. Це просто пожива для розуму. Набагато краща, ніж розгадування кросвордів. Хоча і в кросвордах можна щось знайти про зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас.

35.

-…?

— Говорити про явище читання дуже важко. Можна вважати, що тут ми впираємося у питання мови як такої. Мова — це дар, який має тільки людина. Що стосується читання, то, можливо, справді епоха читання не є аж такою довгою в історії людства. Але здається, йдеться от про що. Людині притаманно взагалі трактувати дійсність в цілому і певні її прояви, в тому числі і ті, які вона сама робить, речі, зроблені людиною, як певні символи. Підходити до них з позиції семіотики чи семантики — як це там грамотно називається? І тут уже невизначальну роль відіграє те, чи це відображення друкованих символів — читання як таке, чи це інтерпретація наскельних малюнків, чи символіки біґбордів, чи перегляд телевізії, чи слухання музики. Всі ці процеси пов’язані ідеєю трактування чогось. Тож не беруся прогнозувати, чи існуватиме читання стільки ж, скільки буде існувати людство. Думаю, що так, але, може, не в таких масштабах, як раніше, як тепер. Це буде змінюватися тому, що постійно змінюється сама структура інформаційного простору, який нас оточує. Часами більшої ваги набирає візуальна інформація, часами текстова чи звукова.

36.

- …?

— Мені подобаються шістдесяті роки, кінець тридцятих. Але, якщо кінець шістдесятих я ще пам’ятаю сам, то тридцяті можу собі лише уявляти. Але це все належить сфері естетики, стилю, атмосфери. Якщо ж говорити про екзистенцію, то мені здається, що було би дуже наївно казати, що якісь часи були кращими чи будуть якісь кращі часи. Часи такі, як є. Річ в тому, що, перебуваючи тут і тепер, ми не можемо в жоден спосіб оцінити, яким усе є насправді. Аж потім, коли виникне необхідна дистанція, це почне якось інтерпретуватися.

37.

— …?

— Колись моїм найпопулярнішим текстом був фрагмент про мудаків. Це було написано в нападі якоїсь страшної ненависті і людиноненависництва. Був напад, як каже Андрухович, святої ненависті. Все те, що я ненавидів, страшенно щиро і страшенно інтенсивно у тому тексті зафіксував. І, можливо, в такий спосіб позбувся тої ненависті. Зараз я набагато толерантніший. А багато рис, які я приписав мудакам, притаманні й мені.

38.

— …?

— Про кіно я люблю говорити. Так само, як люблю його дивитися. Почну дуже неоригінально. Я люблю Тарковського. Майже всього. Причому не за те, що це високочоле кіно чи щось такого. В принципі, це дуже дивні фільми, вони мали би бути нудними. Бо затягнутий темп, довгі плани, затягнуті балачки. Але все це складається якимось чином у дивовижні речі. Довший час живеш ними. Зокрема «Пожертва» — один з небагатьох фільмів, на яких я пустив сльозу (ще на «Амадеї» Формана таке було). Там є якісь фантастичні речі, які мене вражають. Рух камери, монтаж. Я дивився документальний фільм про те, як це знімалося, було там і те, що не ввійшло до фільму. Але що вирізняє великого художника — вміння викидати хороші, вартісні речі для того, щоб у загальному твір вийшов ще кращим. Не шкодувати знахідок, вдалих речей. Вміти це відчувати і відкидати як зайве.

Недавно я переглянув найновіший фільм Спілберґа «Рапорт меншості». Єдине задоволення від фільму — Том Круз виявився хорошим актором, в чому я раніше сумнівався. Всі рецензенти з величезним захватом писали, що Спілберг вибудував цілий макет готелю без даху, щоб камера могла рухатися наскрізь через ціле приміщення. Тарковський досягає набагато сильнішого ефекту, не вибудовуючи ніяких декорацій. Він може поставити камеру просто в якомусь коридорі. Подібну майстерність я бачив лише у Германа, у фільмі «Мій друг Іван Лапшин». Це була сцена у комунальній квартирі, люди просто ходять коридором, виходять з кімнат, заходять у туалет, до кухні. Але як це зроблено — просто в голові не вкладається.

Ще мені дуже подобається «Соляріс». Я зі здивуванням довідався, що Лем, будучи на зйомках фільму, страшенно вкурвився, тупотів ногами і кричав до Тарковського — «ви дурак», ще не знаючи, який буде остаточний варіант.

Подобаються мені ранні фільми Берґмана, чорно-білі — Антоніоні. Страшенно люблю не надто відомий фільм Копполи «Розмова» з Джимом Гекманом. Це такий аудіоваріант «Блов ап». Про чувака, який підслуховує, записує різні розмови, розшифровує разом зі всіма побічними шумами.

Останній фільм, який мені дуже сподобався, нормальний голівудський екшн, принаймні за схемою, — історія супераґента, під назвою «Ідентифікація Борна». Не заповідалося нічого суперового, але коли я подивився цей фільм, то був вражений тому, що не зрозумів, як це зроблено. Там не було ніяких мистецьких смаколиків, за винятком феноменальної гри акторів. Цей фільм був знятий ручними камерами і знятий так, що я спеціально пішов другий раз подивитися, як це зроблено. Але так і не зрозумів.

Згадуваний вже Іоселіані — і ранні радянські фільми, і зроблені в еміграції. Це безперечно щось дуже дивне, ні на що не схоже.

Отримую кайф від сцени у «Термінаторі», як вантажівка доганяє мотоцикл. Це власне те, що називається школою. Це можна вважати еталонною сценою.

Страшенно люблю всі спілберґівські фільми про Індіану Джонса. Як на мене, це є тим, що у нас іронічно називають постмодернізмом у найкращому вияві.

Настільки ж мені не подобається його «Список Шиндлера» — це кон’юнктурний, дуже ідеологічний фільм, і це не його тема. Натомість є несамовита студентська робота, дипломна Спілберга, де немає нічого, окрім гонитви вантажівки за легковиком. Несамовитий саспієнс. Невідомо, чому та вантажівка гониться і що взагалі відбувається. Але мінімальними засобами досягнуто максимального художнього ефекту і реакції глядача на саспієнс.

Люблю Гічкока.

З українського кіно подобається мені перша серія «Фуджоу» молодшого Іллєнка, бо друга вже до нічого.

«Тіні забутих предків» я все ж не можу вважати українським кіно, бо лише один Миколайчук був там українцем, а всі решта були російськомовними «па жизні».

Якщо вже згадали Миколайчука, то «Вавилон—XX» — це добре. Хороший фільм, хоча й дещо вторинний у європейському кіно. Але для українського кіно — просто супер.

Параджанов, особливо пізній Параджанов, — це не моє кіно. Це не те, що приносить мені задоволення. Але в мене викликає захват той факт, що це чиста кіномова. Тобто ніяка не ілюстрація сюжету, сценарію, а передача всього, що взагалі повинен виражати художній твір, виключно засобами кіно.

Приблизно так.

39.

-…?

— Я й не зміг би, й не хотів би написати кіносценарій. Це однозначно. Але, можливо, спробував би зняти фільм. Щодо домашнього відео, то якби я навіть мав відеокамеру, не використовував би її. Для чого роблять всі ці знимки — весілля, урочистості, свята? Я цього страшенно не люблю, як і не люблю таких фотографій. Ніколи не роблю фотографій, не збираю їх, не люблю розглядати. Це позбавлене для мене сенсу. Це ж стосується і домашнього відео. Але кажу ще раз — я би спробував зробити якесь кіно. Але для цього мені
треба би було не мати власної камери.

40.

— …?

— Етапів «Четверга» можна виділити чотири або п’ять. Перший, це коли виникла сама ідея і легендарні Антон Селюх, і Пепа, і я десь за черговою пляшкою вина вирішили видавати самвидавний журнал. Це було певною мірою інспіровано тим, що Олег Гнатів показував мені свого часу багато російського самвидаву. І я подумав — чому б не робити чогось такого українського. Того, що існувала «Скриня», я тоді не знав.

Врешті, перше число ми робили втрьох.

Друге число я робив сам у такій дивній організації «Прикарпатський культурний центр», де це на ксероксі роздруковували. І справді, два перші числа були класичним самвидавом. Якщо перше число, за леґендою, мало двісті примірників, то друге число мало двадцять два — за числом авторів. Я просто кожному зробив авторський примірник. Далі нас було четверо — я, Андрухови1-ти, Лена Рубановська.

Перше легітимне число - третє — енциклопедичний проект. Так почався другий етап. Фактично тоді було зроблено три журнали. Четвертий і п’ятий не дуже вдалі — проект «Імперія» і російськомовний (до речі, ще кількa пачок його є тут, не знаю, що з ними робити). Шостий ми робили з Юрком Андруховичем і подружжям Кохів — «Крайсле імперіал» — бубабістський номер. І останнє число — псевдо «Перевал». Ми зробили обкладинку як у «Перевалу», але із логотипом «Четверга». Андрухович був упорядником. Потім бул перерва. Чотири роки журнал не виходив.

Далі — третій етап, коли я сидів у Калуші і робив це самотужки, а видавала «Лілея-НВ». Так тривало до десятого числа.

І останній етап — коли я перебрався до Львова і журналом заопікувалася «Дзиґа». Між тим було ще одинадцяте число, видане «Класикою», це такий перехідний момент. Від дванадцятого числа «Четвер» видається у «Кальварії» як спільний видавничий проект із «Дзиґою».

41.

- …?

— Але що не змінилося за ці тринадцять років — це те, що я знову, як і на початку, все роблю сам. І це дуже погано для мене, для мого психічного здоров’я, бо я просто не в стані переварити таку кількість рукописів, зараз їх незрівнянно більше, як колись.
Це все треба самому перечитати.

Інша справа, що коли одна людина, керуючись своїми смаками, і добирає тексти, і укладає кожне число, ще й дизайн робить, то це просто шкодить журналові. Не може просто такого бути, щоб товстий літературний журнал робила одна людина. Як каже Тарас Возняк, це подвижництво, але це зрештою є “дилетантство. Тому я намагаюся, при бракові фінансових можливостей, залучити ще к.о.г..о…с…,ь…..

***

У цьому місці плівку знову зажувало

(C) Видавництво “Лілея-НВ”

Тарас Прохасько
Джерело: proza.com.ua
Публикація: 01 січня 1970

Сторінки: 1 2