Ірена Карпа
Перламутрове порно

OCR Busya
«Ірена Карпа «Перламутрове порно (Супермаркет самотності)»»: відавництво ДУЛІБИ; Київ; 2005

Аннотация

Книжка з доданим у дужках написом «Супермаркет Самотності» геть недавно вилізла у світ. Книжка має за авторку епатажну Ірену Карпу. Книжку за одне її ім’я може дуже швидко пошторити цензура, котрої в нас типу «немає».
Що там усередині? Записи, майже репортажні… Листи — свої й до себе, переважно електронні, розгорнуті й згорнуті… Есемеси… Жмуток усякого поп мотлоху. писаного паралельно з романом для якихось інших потреб (фінансових?)… Журнальні дописи, анекдоти, каламбури, приколи (пардон, пришпили), лав сторіз. симпл сторіз. просто сторіз, смішні і не зовсім історії, недоісторії. випадково надибані у себе на гард диску. а також сновидіння. Фільми, кліпи, цитати, натирені в Інтернеті з понтом довідкові статті, віршики, казочки. Ребра, цицьки, дупа, ручки ніжки і всяка тому подібна інтертекстуальність…
От вам, до речі, ще один варіант роману житла.

Ірена Карпа

Перламутрове порно

(Супермаркет самотності)

Предисловие

Юрій Андрухович “ПЕРЕЛОМНІ МОДЕЛЬКИ СВІТОСПРИЙНЯТТЯ”

1. Reis mit scheiss

Почну із застереження: «Усі герої та персонажі цього роману невигадані. а будь яка схожість описуваних у ньому подій з подіями реальними невипадкова й навмисна». Адже, як слушно зауважує незнана мені епіграфічна Марла Фріксен, «Який понт придумувати героїв, коли навколо стільки виблядків?». І в цьому конкретному епізоді наша енігматична Марла має цілковиту рацію. Як і авторка цього роману Ірена Карпа, котра має всі підстави вважатися нашою українською Марлою.
Романна дійсність «Супермаркету Самотності» є щойно прожитою просто дійсністю. тобто дійсністю як такою. Ні, я свідомий усієї поверхневості такого судження, але все ж не можу його не висловити. Настільки мені подобається це первинно наївне (і наївно наявне) «Як живу, так і пишу». Наївне? Супер! Це страшенно близько до чукотського народного «Што віжу, о том пою». Це гарно, тому що означає принаймні знак рівності між життям і писанням. Тобто між писанням, коханням, диханням та іншими фізіологічними потребами.
Катакана Клей, героїня цього роману, живе й пише дуже нерівне. І в цьому свій особливий кайф. Слово «нерівне» в її випадку похідне від слова «нервово». У найпозитивнішому його розумінні: щільність переживання життя, приростання до нього, відчування його всіма можливими нервовими закінченнями.
Життя — це фонтан, казав один галицько буковинський рабин. І йому не відмовиш у дотепності.
Життя аж ніяк НЕ лайно. стверджує Катакана Клей, принаймні іноді НЕ.
Хоч іноді і фонтан, і лайно водночас, додам від себе. Фонтан лайна — це щось таке, чого краще собі не уявляти. Сліпуча і жорстока дійсність, говорячи високою мовою поезії.
Ні. звісно, не вся дійсність, не вся цілком — усієї було б забагато і для авторки, і для нас із вами. Мова йде про її. дійсності, уривки, такі собі вибрані місця на авторській коґнітивній мапі — щось на кшталт Індонезії, Києва. Шрі Ланки. Москви. Берліну, чогось там ще.
Тому це найживіше. що може трапитися кожному з нас як читачеві — література, яка межує з нелітературою (спробуйте відчути різницю!), і при цьому межею виявляється звичайна собі геніальність. Одна моя празька знайома про будь яку на світі річ, котра мала честь привернути до себе її увагу, судить у двох категоріях — «геніально» або «дебільне». Роман Ірени Карпи «Супермаркет самотності» геніальний.
З чого насправді все це складається? Що там усередині?
Записи, майже репортажні. прожитого (тобто, як уже говорилося, щойно прожитого). щодо яких так і хочеться достосувати заяложене «щоденник», але не варто нічого до нічого достосовувати і заяложувати не варто.
Листи — свої й до себе, переважно електронні, розгорнуті і згорнуті.
Есемеси.
Жмуток усілякого поп мотлоху. писаного паралельно з романом для якихось інших потреб (фінансових?).
Журнальні дописи, анекдоти, каламбури, приколи (пардон, пришпили), лав сторіз, симпл сторіз. просто сторіз, смішні і не зовсім історії, недоісторії, випадково надибані у себе на гард диску. а також сновидіння, фільми, кліпи, цитати, натирені в Інтернеті з понтом довідкові статті, віршики, казочки, ребра, цицьки, дула, ручки ніжки і всяка тому подібна інтертекстуальність.
Загалом у всьому цьому панує той хаос, а висловлюючись культурніше, срач, який героїня роману так полюбляє розводити у своїх мінливо змінних житлах і в якому так по панківськи хочеться бути — раз вона всіх нас до нього впускає.
От вам. до речі, ще один варіант роману житла.
Катакана Клей впускає нас до нього цілком беззастережно, ну от. каже вона, дивіться, як я живу, дивіться, як я пишу.
Але чому в такому разі все це так симпатично і так симптоматично, а іноді й спазматичне тримається купи? У чому тут фішка, запитав би Сергій Жадан, автор роману «Депеш Мод» у надзвичайно м’якій обкладинці.
Фішок, здається, принаймні декілька.

2. Я не хочу, щоби вмерла мадонна

Невразливість цього роману полягає в його І— незрілості, бо він є суцільною незрілістю. Молодість є його перманентною якістю і його перманентним станом, а love, sех, drive є його, номен омен. Драйверами. Вони додають йому швидкості і наводять у ньому різкість. Насправді молодість це не як. це особливий різновид обдарування. Тобто це особливий різновид обдарування, який може бути втрачений з віком. Такі романи обов’язково стають культовими, тому що концентрують у собі дуже чесну енергетику незрілості.
Густота романної образності є чи не найпершою ознакою його (і Катакани авторки) молодості. Звідси майже цілковита відсутність провисання мови, суцільний драйв і весела легкість, благословенний поспіх письма (write fast! die young! ) і графічна, посилена друзякою комп’ютером. винахідливість. Іноді вистачає лише зробити СОРУ — РАSТЕ. а враження, ніби якийсь мудак авангардист укотре хоче натішитися каліграмами (і хуячить їх кілограмами, докинула б Катакана Клей). А розділ від розділу можна відокремлювати венерично марсовими символами статі в залежності від його, розділу, дійових осіб «дєвучок», «мучачіків» і «підарасів».
Ну гаразд — це так собі, комп’ютерні ігри. Натомість я хотів про інше — про палку непідробну ненависть, про ідіосинкразію до кліше. Це коли вислів «пружне смагляве тіло» викликає замалим не блювоту, тим більше, що стосується істоти, щиро зненавидженої. Ірена Карпа — це німецькою Hassiliebe. «любонависть» українською.
Її персонажі посміхаються вищипаними бровами , її штани порвані на німецький хрест , її цитати з української класики зраджують невимушену блюзнірську любов до останньої: Але я би пиздила такого чмошника ! — репетує вона. — Аж гай би шумів і хмарки би бігли. А я б відпиздила і милувалася дивувалася. чого душі моїй так весело…
Іноді це справжнє кіно, причому найкращих тарантінівських часів:
— Ну і що це таке, сука? — питаю її.
— Те. що бачиш, сука! — каже вона.
— Ти що. сука, жити хочеш перестати, сука? — я.
— Заткайся, сука, бо перестаєш тут жити ти, сука! — вона.
Така от сука любов.
Іноді в мене здають нерви, я обводжу олівцем особливо вставучі місця і зсудомленою від екстазу рукою базграю на берегах рукопису «Браво. Ката!!! Браво, Карпа!!!». Це коли, наприклад читаю про те. що дні її тижня різняться статево, бо понеділок — то мужик із похмілля, середа — кар’єристка. п’ятниця курва. а неділя — жінка бальзаківського віку . Або коли дізнаюся про її найзаповітніше: Інші тьоті мріють про квіти і шуби, а я про те. як замочу колись програмного директора радіо шансон і обкладу його могилку черепами водіїв, що катували людей у громадському транспорті. Або ні — просто зроблю їм всім братську могилу і вишку з наглядачем поставлю (вони про такі часто співають у своїх зоновських піснях «за жизнь»). Вишку з наглядачем і автоматом АН зі срібними кулями. — це щоб не порозкопувалися й не повтікали. Твоїми б вустами, Като, твоїми б вустами.
Або коли вона пише про Москву, що це ідеальне місце для хапання зарази або що вона. Москва, горопашна, все чіпляє і чіпляє на себе дорогі прикраси і шикарне шмаття від провідних кутюр’є, та тільки й надалі залишається незугарною товстодупою курвою на кривих ногах, мені, який колись у своєму житті писав «Московіаду», стає так любо любо, неначе в Бога — наша справа не помре і Мадонна житиме вічно. Катакано!

3. Перевертаючи пінгвінів

А ще мені здається, що в цьому романі багато пронизливості — настільки багато, що сам він уже просто роман пронизливість. суцільна пронизливість. Його героїня називає це відповідальністю за всіпройоби світу — сформульовано і справді класно, а розуміти слід як співпричетність і співучасть. Вона, ця відповідальність цілком делікатно не афішується, тобто переважно прихована, іноді нам залишається тільки сліпа віра в те. що в Катакани Клей таки водиться серце.
Але іноді вона стає явною. Скажімо тоді, коли Катакана формулює геніальне у своїй простоті пояснення причин революції: Кожен уже змучився встидатися за свою батьківщину. Або дає цілком особливе свідчення очевидиці та співучасниці, підписатися під яким зможе кожен із тих, котрі в листопаді грудні 2004 го відморожували свої задниці на Майдані й майданах за те. аби більше ніколи не встидатися з приводу власної батьківщини: Ненавиджу цю революцію за одну річ — ту, що треба колготи під штани вдягати і в них запихати футболку.
«Браво!!!» — це знову я пишу на її рукописних берегах, бо мене пре від її святої ненависті: Боже мій. як я ненавиджу цих тлустих клеркинь за віконцями, цих гівняних адміністраторок, охоронців, консьєржок, вахтерок, продавщиць у бутіках, ментів, касирок у банках, приймачів документів у посольствах, секретарок, даїшників та інших нещасних, яким, за перепрошенням, так сильно ні па вєз лооооо, що вони хочуть запхати якомога більше цього невезіння в дупу САМЕ ВАМ. якщо вам пощастить трапитися на їхньому «важливому» шляху. Та вони ж просто мають владу над вашою долею!
Так їх, мудаків, так їх! — тішуся я всією своєю незлостивою душею.
Проте серед найулюбленішої для мене пронизливості — пасаж про пінгвінів. Ці нікому нічого не винні й нелітаючі птахи, що стоять непорушне на засніженій поверхні нашого зимного світу, а потім завалюються, втративши рівновагу від, скажімо, необачного задирання голови вслід за літаком. При цьому самі вони вже ніколи не зможуть попідводитися. Тобто їм необхідний рятівник — такий собі Перевертач Пінгвінів, котрий, наче Бог і Сторож, з’являється звідкись іззовні.
Це відлунює. Мені ввижається досить далеке тло з дітьми, що гасають у житі над самісінькою прірвою.
Я м’якну, розчиняюсь у співпричетності до всіх пройобів світу і думаю: а може саме вона. Катакана Клей, його і врятує? Тобто (в який це пафос мене занесло?) — підгребе його під дупу лопатою і сяк так поставить на непевні пінгквінячі ноги.

4. Я просто собі пірну. Там тепло і купа риб

Окі— докі, світ вона порятує, але хто порятує її саму? Таку незрілу і пронизливу, таку проникливу, нерівну й нервову, до всього причетну і за все відповідальну?
А ніхто її не порятує, крім неї самої. Це. звісно, жахливо нелегко, але на те вона й написала цей роман становлення, за великим рахунком роман виховання почуттів.
Її незрілість уже достатньо зріла для прямого, без відведення вбік очей, споглядання смерті (може, тому, що смагляві люди не бліднуть?) . Або для того, щоби прострелити в саму серцевину всіх людських таємниць, коли до тебе раптово доходить, що найтяжчим із проклять може стати вічний напівсон — не сон і не ява, не життя і не смерть, вічне «напів» і «поміж».
І. звісно, її незрілість уже визріла до того, щоби правильно оцінити чистилище і блаженство самотності. Тобто її самотність уже готова потрапити у правильні руки.
Щиро кажучи, я не зовсім розумію, навіщо їй. Катакані, здалася її. Катакани. смерть. Попри всю нелюбов до гепі ендів я все одно не певен, чи так уже й варто розганяти автомобіль у напрямку прірви та ще й на останній сторінці.
Проте як хтось, хто й сам полюбляє вбивати своїх героїв у воді, я розумію всю красу цього передчуття. Там справді тепло, там справді повно риб.
Катакана Клей вчергове помирає для нового народження — якого ще гепі енду вам від неї хотілося?

Перламутрове порно

(Супермаркет самотності).

… dadme la muerte qbe me fatla

Росаріо Кастелланос

Який понт придумувати героїв, якщо навколо стільки ублюдків?

Марла Фріксен

Я став літератором тому, що автор рідко зустрічається зі своїми клієнтами і не повинен пристойно вдягатися.

Джордж Бернард Шоу

Велетенський рожевий мерседес, блискучий і потужний, щоранку забирав сміття з під нашого дому. Темно зелені сміттєві контейнери пандори відригували свій вміст прямісінько до вантажного черева красеня мерса. Великого й рожевого. Такого кольору мусив би бути член у Кена, друга Барбі, якби дизайнери не змоделювали його кастратом. Пахучий сміттяний шлейф пливе вкупі з ранковим туманом із нашого двору до сусіднього, а потім все далі й далі. Цей запах, як і запах пристарілої марлевої шмати для миття посуду, неможливо не ідентифікувати.
Інколи здавалося, що то пахне дорогий французький сир. Якийсь по особливому смердючий — значить, вишуканий. Безнадійно оптимістичний погляд на речі. Паті під час чуми. Чума під час холери. Поцілунки під час гаймориту.
Порпання у смітті — то шлях ініціації. Про це вам запросто розповість кожен казкар. І кожен бездомний. Знаєте, скільки всього він витягує щодня з потаємних хтонічних глибин смітника на світло свідомості? Жрець Зеленого Баку робиться в курсі справ кожної родини — хто з них чим живе і чим дихає, що намагається сховати і чого позбутися. Так Жрець пізнає Інших. Бо на себе йому давно вже наплювати.
А потім приїздить Рожевий Мерседес і відвозить все кудись у перламутрове небуття…

Взагалі— то, ми просто каталися. Що ще я вам можу сказати? їздили собі туди сюди Європою і залишали всім грубезні чайові. Ми ненавиділи цю бадяжну Європу. Нас нудило від неї. Fuck kapitilism, fuck imperialism . Ми могли запросто покинути своє осяйне авто де небудь на вуличці Кракова і піти спати на лавку в парк. Чим, зрештою, поганий парк Старого Міста для парочки вишуканих панків? «Я українка, а він зі мною» любила повторювати я. Здається, митники тремтіли.
Коли нам ставав на заваді дощ чи вітер, ми І мусили йти ночувати до дорогого готелю. Дешевих ми принципово не визнавали, бо за принцип мали цуплення дорогих речей із дорогих готелів, а також просте партачення готельного майна загалом. Обливати гівном шпалери милих скромних готеликів, де номер коштує п’ятнадцять баксів, а господар зичить вам на ніч свої вовняні шкарпетки, — річ занадто збоченська навіть як на нас. Хоча в дитинстві мій вихователь і казав, що найвіртуознішою потворою є та, котра підставляє вірного друга і прокидує того, хто витягнув її з найглибшої халепи, я так і не спромоглася жити згідно з його моральними настановами.
Ми жили, як собі хотіли і де хотіли. «Абсолютно вільним може бути або той, у кого дуже багато грошей, або той, хто їх зовсім не має» — казав колись мій тато. Ми були абсолютно вільними. Певний час у нас було дуже багато грошей.

Траса Е 65. Здається, це була вона. Траса на під’їзді до Праги у найрозпеченіший туристичний сезон, наприкінці травня, коли всі готелі вщент забиті. Е 65. Так, саме ці цифри — мої нещасливі цифри невротика. Тоді всю дорогу головно траплялися вони.
— Дороги тут кращі, ніж у Польщі. сказав він.
— А жінки гірші. — сказала я.
— Тут дороги ширші. — він.
— Як і жінки. — я.
Тоді він натиснув на газ сильніше і, бавлячись зі мною в смерть, відпустив руки з руля. Гонщик професіонал. З такими завжди страшніше, ніж із водіями маршрутних таксі. Руль на такій швидкості треба хоча би притримувати. Не як у картінгу — не тримати, а так, трохи притримувати…
— Навіщо возиш мене так, щоби смерть заглядала в очі? — викрикнула я йому в лице, коли швидкість сягнула 240. Викрикнула і не впізнала свого речення.
— Не кажи дурниць! — хотів було він узятися до керма, але я вже щосили тримала його за обидві руки, наскочивши згори, як сітка на тварину. Авто неслося далі по прямій. Із нами того дня нічого не сталося. Ні того, ні наступного. Траса Е 65 скінчилася завчасно швидко.
І це не має значення.

Його дружина щоранку вставала о сьомій. V Всі чотири роки, рівно в сім нуль нуль. І фарбувалася. Він ніколи не бачив її без косметики. Ніколи не знав, коли в неї місячні. Ніколи не чув, аби вона жалілася на біль при них. І ніколи не помічав, щоби вона ходила в туалет.
Героїчна жінка?
Хуй там. Вона однаково йому набридла.

Вона ніколи не спала голою, а завжди тільки в піжамі. Вона ніколи не ходила по хаті в потворних халатах, бігудях чи футболках із розтягнутим горлом.
Вона однаково йому набридла.

Дружина знала, що «важнєй всєво — пагода в доме». Як тільки він десь хоч трохи смітив (ну там, накришив щось біля компа, ляпнув чаєм на поверхню столу, кинув папірець від цукерки), вона відразу все те прибирала. Миттю. Невидимий біоробот. Вона слухала Земфіру.
І однаково йому набридла.

Вона ненавиділа Українських проституток із Московської окружної. Говорила пронизливим голосом. Проколювала всі придатні частини тіла і піддавала те тіло засмазі й татуюванню.
Однаково йому набридла.

Вона економно витрачала ті гроші, що він давав. Вкладалася в мінімум — у дві тисячі доларів на місяць, а це було нелегко. Возила сина зранку до дитсадка, забирала його звідти ввечері і пес зна що робила цілий день. (Що вона робила, сидячи вдома?) Жінка загадка.
Набридла.

Змінювала настрої й обличчя «па нєпанятним, не паддающімся логікє законам», не бувала однією й тією ж, він не знав, яка вона насправді. А навіщо ж чоловікові правда? Правда — це коров’яча доля. Не коров’яча — це таємничість
Ха— ха! На брид ла!!!!

Сиділа й чекала його вірною Пенелопою, поки він ту су вав собі хтозна де (в моєму місті) й бозна з ким (зі мною). Чому ж

ВОНА ЙОМУ НАБРИДЛА?

Істамбул. Константинополь. Царгород.
Наші князі в сиву (меліровану?) давнину бігали туди прибивати щит на ворота.
За словами викладача історії університету Шевченка, де вчиться моя сестра, першим туди попхався князь Олег:
— Сидів собі дядько в Києві та й сидів. Нудно йому було. Робити нічого. От він і покликав своїх воїв, та й сказав: «Вої, сідайте на лоди». Сіли вої на лоди та й попливли в Чорне море. Пливуть пливуть по морю, аж раз — підпливають до берега. Ой, та ти що — то ж берег Візантії. Поперевертали тоді вої лоди та й попричіпляли до них колеса. І вже не пливуть, а їдуть. А візантійці виглядають із вікон: «Іііі!!! Що це? Лоди їдуть! Ще м такого не бачили!» — І з того дива здали Візантію. А ви кажете — щит на воротах прибили…
Шкода, що на той час, як ми застрягли в недільній {стамбульській пробці, я не знала цієї історії. А то неодмінно би розважила нею свого мена. Тоді би він не плювався, не лаявся, не проклинав би все на світі. (Я дико боюся, коли він здійснює всі ці процедури). Але ж зі Стамбульськими мостами дідька лисого тут розберешся, що й до чого, це вже точно.
— Блядь! — кричить він.
— Йобані очі! — підтримую я.
— Ну і куда тепер?! Нема тут виїзду! Ми рулили з Таксіма і приїхали знову в цей грьобаний Таксім!
У нього болить ніжка. Вчора, коли ми блукали марсіанськими поверхнями Каппадокії , він було видерся на ду уже високу скелю, а потім децл самовпевнено з неї зіскочив. А не треба було. Забив стопу. Добре, що не схибив на двадцятку сантиметрів — так би вже не було в мене мена.
— І про що ж ти думав? — любо спитала я в нього тоді, — у тебе ж всі гроші наші, і квитки в тебе, і машина на тебе орендована!
Ну, це я на той випадок бідкаюся, якби він шугонув у прірву. Тоді би в нього вже, принаймні, ніц нічого не боліло. Не те, що зараз. Йой, бідося.
У неділю в Істамбулі закрито ВСЕ. Крім, ясна річ, ресторанчиків кафешечок подарун кових магазинчиків.
— Туристів же, як гною. Аптеки ні одної. — шарю я вже з переляку римами.
Втім, одна таки знайшлася. І підказав її адресу офіціант із ресторанчика, де мій нещасний глитав свій кебаб. Не просто підказав, а карту мені намалював, все розсусолив, написав і біг за мною аж до трамвайної зупинки (авто ми залишили на платній стоянці, де нас пригощали лимонадом і давали заряджати мобільні з розеток, а самі й слова англійською не казали, просто такі от вони кайфові турки!) — так от, він біг, бо помилився в якійсь одній букві у назві тої аптеки. Так, ніби я погордувала би відкритою аптекою, не співпади в неї буква в назві із моїми секретними даними. Хороший був офіціант, одним словом. Я аж обійняти його захотіла. Ну, як мінімум, він змінив мою «точку збірки» враження про братство офіціантів. І, як максимум, закріпив стереотипне уявлення про турків як про гостинний нарід. Хоч вони і в полон нас брали, і в гареми оптом здавали, а все ж. їм уже за їхню пах лаву півісторії пробачити можна. І ще пів історії за фалафелі [5].
Я спокійнісінько (ніхто мене не лапав, не смикав, не приймав за «Наташу» ) під’їхала три зупинки трамвайчиком, спокійнісінько (ніхто не біг за мною, не кусався, не намагався викрасти) прочвалала до Університету, показала двом дядечкам з брудними нігтями, але чистими поглядами, свого папірця, і вони тикнули мене носом в аптеку: «Всьо. Прийшла».
— Хеллоу, — кажу гарненькій аптекарці, — ай нід еластик бендідж енд самсінг лайк фастум жел.
Про еластичний бинт вона зрозуміла. А про все інше посміхається. Ну, думаю я, ось він час. Вилізаю на табуретку, махаю щасливо руками, зображаючи камікадзе на крилі літака ІЛ 86, потім із грюкотом валюся на підлогу. Відтак переходжу в образ Кривенької Качечки, шкутильгаю туди сюди аптекою, кривлюся від дикого болю, задираю капець до рота і дую на капець. Аптекарка мовчки дивиться. Доброзичливо при цьому посміхається. І вже геть доброзичливо каже відтак:
— Добре, я зрозуміла. Ось вам мазь, що за складом дуже добре підійде — вона віл алергій, травм, забоїв, розтягів…
Ви думаєте, я присоромлено опускаю очі? Ні! Я просто розплачуюся і дуже так широ прещиро, як то українці вміють робити тільки за кордоном, дякую гарненькій аптекарці, даю| їй гроші й притискаю до серця целофановий кульочок з фармацевтичним добром.
Перформанс закінчився вдало. І актори,; і глядачі прониклися і кінчили.
З викарбуваним на пиці щастям приношу І куплене добро своєму страднику. Він також тішиться — залишає офіціанту недитячі чайові. [ Ми дибаємо вузькою вуличкою (а а а а!!!! І Б є є є є є є є є!!!! І я вживаю це кліше стосовно описів деталей незнайомих міст! Ха ха!) до лавочок, сідаємо там і мастимо ніжку 43 го розміру живильною мазюкою. Вона відразу ж, як у нормальній олдовій казці, допомагає, і наші три здорові і одна не луже стопи намилюються в бік Айя Соф’ї.
По дорозі шкутильгун ще хоче фотографувати високих турчанок, з головою завішаних чорним, але вони хвацько никаються за спини своїх курдупликів чоловіків. І як тільки два метри зросту вміщаються за метром п’ятдесят? Дива.
Все так чудово, все так чудово, курва, все. Так чудово…

Р.S. Ага, все так чудово. Якби ще гіперактивні поборники ісламу не виколупували очі християнським святим на фресках Каппадокії (бо в них, бач, ніззя людей зображати) — був би всезагальний SUPER GUT.

Tomorrow never dies…

Sheryl Crow, здається…
Ви стикалися колись зі смертю? Ну, був у вас такий досвід? Не власної, звісно, смерті. А такої… якоїсь віддаленої. Про смерть близької людини я не маю права питати. Я нічого про неї не знаю. Поки що. Я знаю щось тільки про її далеку родичку. Але до сраки всі метафори. Навіть такі, як лист до тієї ж Смерті. Ось один такий свій лист піврічної давності я випадково надибала у себе на хард диску:

«Упокой. Господи, душу його. Чи то пак. порятуй. Аллах. Не знаю, що кажуть мусульмани, коли хтось у них помирає від brain tumor у 25 років. Теґу Вічаксоно. Джокджакарта. Ява. Індонезія.
Я їздила з тобою на мопеді купувати полотно і фарби. Ти був художником. Не дуже талановитим, але постійно малював. І я малювала у твоєму гаражі свій портрет — від носа до пупа а ти сказав: «Мені подобається». Я тоді чесно утрималася від зворотнього компліменту.
В тебе було довге чорне густе волосся. Хтось би сказав «розкішне». Але не я. Намагалася гнати від себе будь які еротичні фантазії з візіями твоєї смаглявої спини і розпущеного по ній волосся. Ми з тобою, думаю, ненавиділи одне одного. Ти ненавидів мої вузькі футболки і відсутність бюстгальтерів — образа вашої ісламської культури. А я ненавиділа твої підйоби щодо мого неробства, бо сам ти також ні чорта не робив, окрім малювання своїх бездарних картинок. Ти переводив із біса багато фарби й полотна, бо фарба й полотно у твоїй країні дешеві.
А тепер тебе немає. Я вже давно перестала відчувати до тебе неприязнь, ти знаєш. Можливо, твоє тіло лежить іще непоховане де небудь у затінку твого спекотного блоку С. Ми жили у сусідніх кімнатах. Ти показував мені кожен свій новий пірсинґ і перебите татуювання. Я зрідка щось хвалила, а ти боявся, коли я тебе торкалася. Тебе нема?
У тебе була жінка канадійка з українським корінням. Джоді, старша від тебе на 7 років, пухкенька кароока пшеничноволоса жіночка.
Вона дуже повільно говорила індонезійською і кликала тебе: «Ма s Теґу? » , завжди із запитальною інтонацією. Ти не зовсім добре говорив англійською, але не боявся схиляти голову набік і перепитувати мене про значення того чи іншого слова. Дивно так. Теґу.
У мене зараз грає реґґі. а ти вже не годен почути жодної музики, навіть такого звичного за твоїм вікном співу муедзина. Я не розумію, як ти можеш більше не жити. Ти ж хотів поїхати до Канади, продавати там свої картини по 1 00 канадійських доларів, а Джоді ще сварилася би на тебе, що віддаєш їх за таку от безцінь. Як так. Теґу?
Ти розійшовся з дружиною. Взагалі дивно. як ви могли бути разом. Вона ж навіть було прийняла іслам, щоби одружитись з тобою. Вона ненавиділа тебе за непрактичність. Ти тягнув її жити до будинку арткомуни, вкупі з іншими художниками. У вас були щурі на горищі, гекони на стінах і собака на підлозі. У тебе був найкращий друг — біженець зі Східного Тімору. Ніколи не могла запам’ятати його ім’я.
Перед тим, як піти від тебе, дружина плакала. Про те, що пішла від тебе, сказала в Індії. В Делі я взнала, що вона пішла. А тепер у Києві взнаю. що пішов ти. Чи плакала вона тепер. Теґу? Жінки легкі на сльози.
Дуже легко уявляти тебе мертвим. Смерть тобі навіть личить. Може тому, що смагляві люди не бліднуть. Або ж бліднуть зовсім непомітно. Бліднуть згодом, розчиняють свої кольори для зовнішнього світу. Скільки ти ще збирався зробити тут? Чи казав ти про це комусь. Теґу? В тебе була купа друзів із високими голосами, що кричали й реготали, перекидалися ярмарковими інтонаціями. Пробач мене за всю неприязнь. Хоча тобі вже байдуже, напевно. Цікаво, чи почуває Джоді свою провину, якщо навіть я її почуваю. Хоча, чому «навіть»? Я ж почувала роздратування, злість, антипатію. Хай це було недовго, але яке я мала на це право. Почуваюся тепер слабкою й дурнуватою, мало що розумію.
Рік твого народження — 1978. Рік Смерті 2004. Який із них важливіший?
Теґу Вічаксоно. Художник. Готувач соленої риби у банановому листі. Хлопець, котрому ми привезли із Тайланду кілька прапорців нашивок на мотоциклетну куртку. Я пам’ятаю твої велетенські, як уся Азія. очі. Прощавай.
Атеп».

Лист написано півроку тому. Таємнича смерть молодої людини встигла пообростати мохом і новими деталями. Останні здирають вапняковий наліт романтичності й додають якогось іншого, глибшого значення. Бруд же нерідко буває глибоким. Так само, як нерідко він є результатом змішування найсвітліших і найшляхетніших фарбів.
Звісно ж, воно про мертвих або хороше, або нічого, але, якщо ти не можеш усвідомити цю смерть, значить, життя людини ще продовжується. І хай вона поживе повніше хоча би в своєму минулому. Тому, котрого ти раніше не знав.
Наприклад, те, що офіційно вважали мозковою пухлиною, насправді виявилося СНІДом Але — о, будь, ласка, Джоді, не треба, це ж такі ганьба довіку!!!! — родина і лікарі про це мовчали. До пори, до часу. Все таки один лікар здався]
— Ну і що тепер? На мені ж була його кров! і це ніяка не фразеологія. Джоді таки була кола свого екс чоловіка в годину смерті. Либонь, щось там допомагала.
— А ти йому не допомагала? Ну, там, при порізах, чи що… — питав мене друг. Я напружила пам’ять:
— Та ніби нє. Я тільки пам’ятаю, як довго в нього заживали ранки після пірсінгу, як вони кровили і як довго він не міг вилікувати звичайну застуду в тропічній країні.
— Угу, я також пам’ятаю.
— Ні, знаєш, хвала Богу і ісламському суспільству — взаємних доторків у нас не було.
(Я тут же розумію всю бездушність своєї фрази). Щоби хоч якось згладити, кажу:
— Та й не збуджують мене чорнявчики мауглі. Воно то, звісно, естетично уявляти собі смагляву спину з розпущеним аж до сідниць волоссям… Але нє. Не моє.
Друг— світлорусявець сумно посміхається.) І все таки, як добре, шо тоді я не пішла проколювати носа до тих панків у Джокджа карті. Бо був би вже хантимансійськ мені. А як, до речі, Джоді?
— Вона здала аналізи. Ніби негативна. Але там інкубаційний період мінімум три місяці тож перевірятиметься ще раз.
Ми мовчимо якийсь час. Чути клацання годинника. Уоu never know .
— Знаєш, вона таки героїчна, — каже мій друг. — Не повернулася відразу в Канаду, лишилася там.
— Чого?! Вона ж і так збиралася! Невже так приросла до місця?
— Ні. Просто вона поставила собі за мету знайти всіх тих, із ким Тегу міг мати контакти і попередити їх…
— Божевільна! Там же всі всіх знають!
— Так, я ж кажу — героїчна. І знаєш, що страшно?
— Що?
— Четверо з п’яти, про кого вона взнала в першу чергу, вже мертві.
— О Боже…
— А в іще одної дівчинки на наступному тижні мало би бути весілля.
— М да.
— Уявляєш: тобі 25, ти збираєшся заміж, все в житті здається, нарешті, налагоджується, і тут — раз! Іди здавай аналізи.
— Не уявляю.
— А ще їй його сім’я погрожувала і все таке. Але вона продовжує. Якби тобі захотілося зробити матеріал про справжнє життя Джокджакарти — брудне, нічне і приховане — приїзди на Яву. Джоді все ще продовжує.
— Продовжує що?
— Свої рейди. Тут все, як у найтрешовішому кіно: карлики сутенери, трансвестити, бандюки…
— Чого? До чого тут Джоді?
— Тегу. І його борги. В потворного карлика він поназичав більше за все.
— Гроші на лікування?
— Вже потім. А спершу на наркотики.
— Цікаво, чи платив він за секс. Зажди було цікаво, чи платять красиві люди за кохання. І чи були в нього чоловіки.
— Цього я тобі не скажу. Я не знаю. Знаю тільки, що боргів до біса. І що Джоді всі їх хоче повернути.
— Боже… Вона свята.
— А ще вона придумала лотерею.
— Га?
— Таку, з тестом на СНІД. Щоби кожен, хто пройде тестування, отримував картонку. Відтак серед власників тих карточок номерків розігруються призи. Три головні — поїздка в Мекку, поїздка на концерт Емінема в Канаду чи поїздка на гру «Манчестер Юнайтед».
— Ог го. Серйозно.
— В неї брат на британському радіо працює. Насправді, вона знає купу знаменитостей. Якось навіть Роббі Вільямс затягував її до себе в готельний номер.
— А вона?
— Відмовилася. Каже, він був п’яний в дупу.
— Хи хи. І все таки, прикольно співіснують Мекка з Емінемом…
— Ну а що ж.
…
— А знаєш, його друзі до останнього не вірили — думали, гигочучи, що то Теґу робить черговий перформанс перед майбутньою виставкою.
— Уроди.
— Митці…
— Угу. Вони самі. Добре, старий, піду я…
— Давай. До речі, я тобі казав, хто саме вбив Теґу?
— Га? Тобто?
— Його фактично вбила Ласрі, улюблена собачка. Якась там собача інфекція, що її здорова людина просто не сприймає.
— От маєш тобі. І Джоді… залишить її в себе?
— Напевно, так. Принаймні, до того часу, як повернеться в Канаду. Везти собаку в літаку так складно… Купа карантинів і все таке.
Але я чомусь твердо знаю, що Джоді забере Ласрі з собою. Люди не так уже й легко розлучаються з живими частками минулого.

Жили собі були. Всілякі різні люди й дурнуваті тьотьки. «Люди п’ють, жінки танцюють» — так мій тато казав про одне якесь місцеве весілля. Він мав на увазі, що все, як завжди. Ну, зрештою, воно все так і є. Але.
Якось одного дня всі начебто закохані в мене чоловіки розповіли про мене своїм дружинам. Було то правдиво чи ні. ВІН розповів правдиво — я таки кохала його — але дружина не повірила. Тоді я скинула їй повідомлення такого змісту:

«Я повільно тягну його в яму. ми обоє почуваємося трагічно щасливими. За смертю приходить воскресіння, я порубаю його на шматки, а потім знову вдихну життя через рот. Він любить мій рот».

Тоді в неї й поселилася думка про моє вбивство.
А в нас поселилася думка про який небудь хитровиїбаний шлюб. Скажімо, мій мен (байдуже, розлучиться він на той час зі своєю законною чи ні) одружується зі мною десь в іншій країні. Скажімо, в Белізі, бо в Белізі можна все. А тоді ще в іншій країні оформить шлюб із Анджеєм, нашим другом. А я вийду за Анджея на Україні — і батьки будуть раді — такий порядний хлопчик. І тоді буде все красивезно. «Почекайте, ми зайдемо до нашої дружини!» — казали би мої чоловіки. А я би теж щось таке: «Упс, чуваки, вибачайте, мушу зготувати курку кеш’ю, бо приїздять із відрядження хазбенди…» Анджей запевняв мого хлопця (на той час іще просто хлопця), що їм навіть не обов’язково вступати в гомосексуальні зв’язки для цієї афери, хоча в очах у Анджея читався сум.
Мене ж хапався сум тоді, коли я думала про покинуту десь там у Прекрасному Дальоко красуню дружину:
— Може, приведемо її сюди? — я вже й не пам’ятаю, кому першому прийшла в голові ця думка.
— Та ні, вона мене вб’є, я думаю… — це вже точно я сказала. — Буде мене повільно таї спроваджувати, щодня потроху пацючої отрути в чай підсипатиме.
— Відстань, я вб’ю тебе, ти тормознута, відстань, забудь мене, насиплю яду тобі в чай… — заспівав Аскольд, бо дуже любив СКРЯБІНА, хоч і зовсім не був українцем. Ні, мій мучачо таки був винятковим.
— І що ж вона буде робити тут? — недовірливо спитала я. Дивно, чому в мене не виникало такого питання стосовно Анджея.
— Нічого, — знизав плечима потенційний полігамник.
— Вона не зможе… — засумнівалася я.
— Ні, це спочатку не зможе, — він солодко потягнувся на ліжку, — але в силу своєї недалекості й стремління вчитися, вона на все погодиться. І звикне.
— Ага, просто скажи, що виконає будь яку команду. Наплодив у кобіти умовних рефлексів…
— Ні, вона не така. — О Боже, зараз знову почне розсусолювати, яка вона «дерзкая» і все таке. Як вона побила якусь ліваху на дискотеці і як трахалася з якоюсь маніячкою гречанкою під кокаїном. А потім, коли я скажу: «Ну от, вона гаки мене закатрупить!», він почне казати, що дівчинка зовсім не чорна (енергетично), що вона цілком нормальна і все у неї давним давно пройшло й минуло.
— Ех, контраверсійність ім’я твоє, хазбенд мій… — зітхаю я й починаю розповідати страшні й правдиві історії гіпівських часів.
— Крім поширення венеричного щастя і буму молодих мам, ні до чого ті колонії кохання не призвели. Хіба що лиш до нового витка Всесильної Депресії.
— Угу, — погоджується він.
— Але, зрештою, заради експерименту й нового досвіду в житті я би на це пішла.
— Ти би на багато чого пішла заради свого досвіду… — він криво посміхається, натякаючи на мій нещодавній стрибок у гречку. Хоча ніякого стрибка там і не було, йому подобається так вважати. Часами його мазохізм перемагає його любов до мене, і тоді він пакує мої речі.
Скажімо, поки я, п’яна в дупу, відвожу додому приятелів геїв, він виходить із себе через те, що я безвідповідально взяла його машину і безвідповідально вірю, що на випадок ментів він мене по любому визволить. От наглота я, нє?! Водійського посвідчення в мене, ясна річ, нема. Ну, тобто, є десь, але його ще треба знайти. Не кажучи вже про довіреність на цей розкішний мерседес. Мій любий взагалі мені недовіряє — має, вочевидь, на те підстави. Дико боїться оформляти на мене щонайменшу власність. Все на маму. Мама надійна, мама хороша, мама — єдиний його друг. Я дуже люблю його маму. Себе часами не люблю, а її завжди. Отож, поки п’яна я розвожу п’яних геїв по хатах, він запихає мої лахи в рюкзаки й валізи. Лахів неприємно багато. Я морщуся — моє перманентне відчуття бездомності ускладнюється наявністю баласту.
— Все, тут усі твої речі, — каже він. Обличчя навдивовижу бліде.
— Га? — не розумію я. Ба навіть переживаю шок. — це ж бо чого? Можна, я хоч і переночую тут?
— Ні, вали ночувати до своїх друзів. До геїв іди, до поетів… Іди. Зараз викличу таксі.
— А можна я па машині? — тиць пиздиць і питаю я. Він трохи припухає від такої геть не романтичної наглості.
— Чому? — знову питаю я, щоби заповнив дурнувату паузу Мені й насправді страшно Він починає перелічувати свої образи «ти ставишся до мене, як до тупого предмета, як де кретина, а твої друзі сидять І вийобуються тут у мене вдома, показують, які вони мудрі й начитані!» (ааааа!!!! Я перебувала в такому темному канабісно алкогольному отруєнні за тим столом, що запам’ятала хіба що наявність стола ), «ти не буваєш щирою», «ми ніби вдвох із тобою, але ти ніколи не поводишся так, ніби існую я!», «інтимні речі, про які нібито знаю тільки я, ти розказуєш геть усім — найлівішим своїм знайомим мальчікам і читачам твого грьобаного журналу!»
Я мовчу Не так від своєї мудрості чи стервозності Не так від того, що погоджуюся з ним — з образою номер один зовсім не погоджуюся більшість моїх «друзів» І в бук йому не вперлися — як від того, що в мене вже починаються вертольоти, й обертати в такому стані язиком стає все важче
— Гм… — видушую з себе в кінці кінців — то ти таки хоч, щоб я пішла… Ну чому ж? — кажись, іще раз питати — це вже явний перебір, а він, як відомо, горить.
— Того що в мені вже все перегоріло! о, точно, горить — В мене до тебе вже нічого нема!!!
Аргумент вагомий. Мене від нього хнюпить. Іду й покірно мацаю ручки валіз зі своїми дахами Роблю поступальні рухи «Бурлакі на Волгє» до дверей. Тут він, ясна річ, кидається до мене, хапає за руки. І шепоче, що, звісно, ще на ніч я зможу залишитися.
Приходить ранок. Всі мої лахи в валізах. Зібрав таки все — до останньої дрібнички.
Відтак любов бере своє назад. І він розпаковує мої речі. Після цих пакунків розпакунків я довго не можу нічого знайти. Йому доводиться виконувати для мене функцію Сtrl+F. Відтак мій любий починає тихо просити одруження . І про від’їзд у далекі краї. Я погоджуюся на все: і на від’їзд, і на одруження. Точніше, кажу подрузі так
— Він попросив мене вийти за нього Я ввічливо відмовилася
— Тю, так сходила би Розказала би нам, як воно там, — каже вона. Сама поміж тим аж ніяк «сходити» не хоче, хоч і зустрічається зі своїм «пупсіком» уже руський мєсяц. Чим ближче ти до цифри 25, тим менше тебе вабить вся ця паті зі священиком і двоюрідними сестрами, що їдять холодець за святковим столом якого небудь винайнятого твоїми батьками піонерського табору «Лаванда». М да… А далі — гірше. Зважившись на покупку вібратора й знайшовши роботу, яка хоч частково вдовольняє її захланні матеріальні запити, жінка доходить висновку, що А НАФІГ УЗАГАЛІ МЕНІ ЧОЛОВІК. Однаково якесь примарне чисте кохання залишилося жити у п’ятому класі чи, в кращому випадку, на першому курсі універу, а зараз працює «в конторі сраним інженером». А коханця — чи й коханку — знайти не проблема. На короткий час і щоби не готували бездарного їдла на твоїх закиданій книжками кухні. Да… Мрачно… Що ж, далі буде (було би?) видно А поки
— Виходи за мене Будь моєю. Все зроблю для тебе. Давай утечемо далеко далеко. В тебе буде все.
(Тобто, обіцяє стати, гм… Коротше,

ІДЕАЛЬНИЙ ЧОЛОВІК — ЦЕ ГІБРИД БАНКОМАТУ І ПОСУДОМИЙНОЇ МАШИНИ.

Я не хочу, аби таке ставалося з Аскольдом! Я ж його типу люблю. Я дуже ніжно ставлюся! до нього як до особистості, а він хоче на нас п’ялити якісь там суспільні моделі…) Однак через день:
— Я боюся тебе. Я хочу спокою… Видно, старість прийшла… — (ага, в 31 рік. Тук тук, я ваша, блядь, старість!) — Я тут… у неї. — (мається на увазі колишня дружина: «свята», «сильна», «неї щасна» і, що ще нудніше, НЕ кохана. Але ж СПОКІЙ зато!) — Знаєш… Вона — мій єдиний другі Вона єдина, хто мене любить… Це тільки ти! своїх ексів посилаєш під три чорти з кінцями…! Уті ж мої путі. Мир бездоганний. Світі благородства.
— І так день у день. Туди сюди, сюди туди. Ліпше би вже лахи мої й не розпаковував, бої дідька лисого я потім можу щось знайти після! його «прибирання».
— Я тікаю. Я не можу так… Я знову прав читав твої листи. Ти знову обманула…
От. Саме так і говорить, щоразу із трьома! крапками на кінцях. Не розуміє мене і неї хоче цього робити. Правильно — кому, на фіг, І цікаво копирсатися у чомусь до кінця зрозумілому? Краще вже копатися в купі гівна, сподіваючись витягти з нього лялю. Це вже ж просто мітологія китайська, ги ги ги.
— Хочу бачити тебе іншою. А бачу те, що є.
Ха— ха ха! Я єво слєпіла із таво, шо била!!! Тобто, навпаки. Соррі, соррі, коханий, за невідповідність твоїм сподіванням. Але… колись) ти ще скажеш за це велике «дякую».
— Я люблю тебе, ти знаєш. Всьо, Аmen.

много лет назад я сидел на подоконнике многоэтажного дома где то в полной жопе напротив меня сидела девочка с которой у меня тогда был роман она болтала со своей подругой о всяких глупостях а я сидел гладил ее по спине по животу и понимал что я тут просто наблюдатель что меня собственно с ними нет что я безусловно важен т.е. как составляющая этой картинки без меня она бы была неполной нельзя было бы вот так вот расслаблено болтать курить и т.д. и вдруг у меня пронеслась такая мысль неприятная что собственно мне все это нахер нахер не нужно ну вот конкретно вот это все эта кухня эта девочка эти сигареты а нужно только вот это ощущение смотреть из окна и гладить девочку чтобы это вот ощущение у меня запечатлелось в голове чтобы потом когда нибудь через много лет я бы смог это ощущение вспомнить и написать т.е. мне показалось что я просто использую своих друзей для своего удовольствия но я не с ними я бля снова таки картинка потом правда я откинул эту мысль с девочкой этой ничего не вышло она ушла к другой картинке а я жутко переживал много месяцев пил страшно считал что девочка эта вся моя жизнь от и до а сейчас сейчас я помню вот ту кухню вид из многоэтажного дома девочку подростка и то как я глажу ее по спине по животу и выше картинка запечатлелась очень очень остро

Одній дівчинці якось наснилося, що вона мене пристрасно цілує. Так собі цілує, впивається своїм ротом у мій, аж раптом відчуває язиком, що у мене в роті повно трави. Вже й не знаю, що там та трава робила — метафорично росла чи трохи непрактично сушилася, але сон її здався мені дуже гарним. Фітоаутентичним.

Дівчинку звуть зовсім по людськи. Олею. А от є в мене друг, якого звати просто Фікус. І навряд чи хтось згадає його метричні дані. Фікус іст айн фікус, та й усе. Хоча йому, напевно, більше пасувало би назвисько іншої рослини. Такий він весь тонкий, голубокровий, інтелектуальний, лінивий і йобнутий. Одного разу три доби поспіль на гойдалці катався. Міліція силою знімала.
— Виродок ти, Фікус… — не приведе тем твоя баронська кров ні до чого доброго. Оди тобі й лишилося, що губи.
Губи в нього воістину еталон сексуальності. Будь яка силіконова тьотька обзаздриться по самі вуха.
Фікус мене тихцем ненавидить, але більшість часу любить. Він часто читає мені вголос. Особливо, кеди ми никаємося у нього! в гнізді. Хоча, ні. Коли ми вже никаємося, тої никаємося. Тобто, затикаємося наглухо. Хіба! що жувати їдло можемо, та й то під ковдрою. Бо зверху гніздо, а знизу — офіс.
Гніздо — це такий саморобний другий по! верх у кімнаті з високою стелею. Там кидають! матрац, ставлять настільну лампу, приставляють тоненьку драбинку і починають наносити:
— книжок
— журнальчиків
— пилюки
— п’яних колег
— пилюки
— таємничих, курва, незнайомців
— шкарпеток
— цукерок
— демісезонних пальт
— плеєрів
— ковбаси
— склянок
— рисинок (хоча, вони, напевно, таки опадають зі шкарпеток…)
Потім із того всього добра кублається кубло. Виходить дуже затишно. Хіба що слину ми не використовували для зліплення тих бебехів докупи, ато би точно були діти ластівки.
Незважаючи на своє аристократичне походження і тонку шкірку, Фікус — панк. А в панків не буває власних помешкань. Принаймні, поки вони ще залишаються панками і заробляють на життя яким небудь фрілансингом, а не просиджують дупу на посаді сьома вода на киселі директора. Якась така дивна закономірність — запитайте у тих, кому зара 40. Вражаюча частина колишніх контркультурщиків сьогодні цілком успішні пузаті дядьки. Втім, крім геморою, в цих екс панків, як правило, є шанс насидіти собі грубі яйця і такого ж гаманця. А тоді й квартирка купиться, і пральна машинка, і авто яке небудь потворне, середньокласове.
Не, Фікус хотів лише якихось дуже визначених автомобілів, а до того навіть ровера собі не заводив. Тусувався він або у брата в Пітері (це там, де гніздо), або в батьків у Москві (це там, де велетенські площі з книжковими полицями, цигарковий дим, розкиданий конструктор лего, племінники і ніколи не ясно, хто до кого і за чим прийшов. Фікус любить собі прихистити з десяток львівських музикантів, компанійку п’яних письменників чи стрет ейджерних молодих йогів. Вся та наволоч пре до нього, головно, з України, нагло користуючись його українофільством вкупі з широкою рашен натурою), або в підвалі.
— Знаєш, що ми жерли, коли зависали два тижні в підвалі в одного чувака?
— Ну і що ж?
— Гречку.
— Тю. Здивував! Я ледь не п’ять років універських наминала гречку, так, що аж гай шумів! І нічо. Правда, тепер не можу на неї дивитися… Коричнева смерть. Тепер у мене рис на базі.
— А потім і він набридне?
— Нє е е…Смак рису нескінченний. І не питай, чому.
— А гроші ми тоді брали з того, що мій друг щоранку їхав кормити курей.
— Та не гони!
— Я серйозно. А одного дня він поїхав і більше туди не повернувся. До курей. За: привіз мішок гречки кормової — от його й споживали.
— М да, старий. Умом Расію нє панять, це точно.
Фікус кривиться в передчутті того, що зараз я почну його уськати повернутися до універу. Він це ненавидить. А я і не збиралася.
Якщо не вишпортатися з кубла до одинадцятої, доведеться киснути в ньому до годинки четвертої п’ятої. Поки не заберутьсі «офісні работніки», що шаройобляться собі внизу. Наша поява в трусах, футболках і черевиках на босу ногу їх, як мінімум, введе і неробочий стан. Тому ми дуже дуже тиха сидимо і не злізаємо. Навіть коли «офісні работніки» з вереском і матами (а, так, лексика і них дуже багємна — вони ж адмініструють багємний пітерський клуб, дизайн котрого халамандрив Фікусячий брат) шукають, наприклад, журнал «Афіша», в якому була стаття про їх клуб. Той журнал «Афіша» надійно сидить у нас під настільною лампою, і ніяка совість не змусить нас його віддати назад, бо ж у журналі — інтерв’ю з Ніком Кейвом, яке ми ще не прочитали.
А ще в нас там лежали дві книжки «Наївний. Супер». У Фікуса російський переклад, у мене — український. Мені один хлопчик подарував кльовенький, у Тернополі.
Ми дуже добрі з Фікусом. Ну, страх, які добрі. Ми навіть страшні слова нашої подруги Ксені Букші , коли вона сидить із нами в пабі і їсть смажене м’ясо, сприймаємо по доброму.
— Гроші для мене — еквівалент енергії, — каже Ксеня. — Тільки так я їх і розглядаю. Всі процеси їх обороту, циркулювання…
Угумсь, Ксеня працює у фінансовій компанії. І навряд чи здогадується про свою геніальність як письменниці. А от ми здогадуємося. Тому й сприймаємо її слова по доброму. Я лежу носом на столі. Фікус час від часу щось мудро бовкає.
До того, як зустріти Ксеню Букшу, ми зустрічалися з мертвою тишею Марсового Поля. Будинок із гніздом стоїть від нього просто через дорогу. Дуже дивне місце. Так, ніби якийсь шмат площини часу там змінюється не частіше, ніж 5 6 разів на рік. А 5 і 6 — мої нещасливі числа. Тож ліпше звідти геть.
Ксеня — найбожевільніша з усіх «нормальних людей». Зрештою, хто там нормальний. Це вона так косить. Вдягається, як заправська вчителька музики в середній школі: світлі колготки, закриті мештики на невисоких підборчиках, якоїсь незрозумілої довжини спідниця, фіолетове якесь пальто, леопардово синя кофточка — мамааааааааааа… Та ще й волосся русяве зачісує прямо, з такою дуже рівною гривкою, і очиськами з попід неї: луп луп. А потім ця свиня, коли ми йдемо втрьох по вулиці, а перед нами йдуть якісь порядні тьотічки, як починає верещати!!! То регоче, то щось просто дико викрикає, то волає на всю горлянку Тома Вейтса, підбиваючи мене під бік гостреньким ліктиком: мовляв, давай і ти зі мною, знаєш же слова!
Ясен пень, тітки, обертаючись на нас, ніколи не подумають поганого про таку от добропорядно вбрану громадянку Б., а відразу ж косяться, як на ідіотів, на безневинних нас із Фікусом. Щоправда, Ксеня довго в цю гру не бавиться і на третьому повороті тотьок у наш бік, горлопанить:
— Да. Да!!! Ета ми! Ми ходім і крічім. Вот какіє люлі в нашем ґорадє бивают. Кула етаї мір толька котіцца?!
Хоча за точність цитати не відповідай! Якась занадто вживана остання фраза, аби нею! скористалася Ксеня Букша.
Місто видається нам на диво порожнім, Зимним і сухим. Люди скидаються на нашу вигадку — вони з’являються тільки там, де ми на це розраховуємо, гм.
— Поїхали на море! — каже Ксеня. Так вони тут називають Фінську затоку. Ну що ж, поїхали. Електричка з Фінського вокзалу до вже й не пам’ятаю якої станції. Всю дорогу ми з Ксенею малюємо половинки чоловічків, а Фікус спить. Щоразу, співставляючи наші половинки, Ксеня божевільне регоче — вся публіка вагону — її.
Дуже дивно йти до зимного моря через зимні сосни. Особливо, коли темно. Ти знаєш, що навколо ніхто тут особливо не живе — так, санаторії, готелики. Все це пустує пізньої осені. Нам якось тепер мовчиться і дивимося кожен на свою тінь. Дуже цікава гра. Коли тінь довга. Можна милуватися до несхочу.
Коли закінчується ліс, починається пісок. Чи сніг — хтозна. Зимне, порожнє і світле. Там, за кілька десятків кроків — море. Балтійське Море. Таке для мене важливе. Здається, небо зовсім не світиться. А то саме море відкидає примарне сяйво на нас, порожні лавки і пісок. І тут просто з під землі з’являються Чорні Пси. Мовчазні і вічні. Вони тут були від початку. Ще тоді, коли твоє ненароджене вухо не мало дару чути голоси з тамтого боку Фінської Затоки. Великі чорні пси люблять вилежуватися лише на такому піску — нічному й холодному. Такий ти не можеш відчувати ногою, запханою в грубий черевик.
Цей пісок… його розрізають вузькі й глибокі річки, що з ледь помітним леготом (його ти відчуваєш змурашковілою шкірою на щоках) впадають у несолоне море. Річки ті вибігають звідкілясь із лісу… Кому вони для водопою?
Видіння Чорних Псів, — тоді я також розуміла це, — запросто може бути видінням Z твого життя. Після нього, як правило, вже зовсім мало лишається шансів ще щось побачити.
Зовсім мало… А мені ще так треба було дістатися крижин Суоменлінни. Там також чорні пси. Та вже самиці.

Мій літак зовсім скоро приземлиться в столиці з банальною назвою «Москва». Чи багато в цьому слові? Коли як.
Крісла в літаку поламані, я читаю «Gеnегаtіоn X» Коупленда, мені від того робиться ще нудотніше жити. Хоча, водночас, веселіше. Чи, може, то від пива «Невське» веселіше?
— Дєвушка, а можна єщьо? — кажу стюардесі якомога бездоганніше. Кажу типу російською. Дивно, чомусь ніколи не піклуюся про бездоганність ані своєї англійської, ні французької. А українську взагалі собі збочую, як хочу. Бо моя.
Вогні чужого міста розгортаються якоюсь примарною картою. Я не почуваю неприязні до Москви, чого би то? Мегаполіс собі як меґаполіс. Неоковирний тазик із недопраною білизною.
Летіти до неї з Пітера літаком було дурнуватою ідеєю, але хто ж іще буде реалізовувати дурнуваті ідеї, як не я? Міс Нелогічність, кілер здорового глузду.
Дивлюся поперемінно то на вогні столиці, то на зорі понад ними. Останні помітно програють по яскравості.
— Велика ведмедиця, — оголошую звісну річ у пустоту (біля мене вільні поламані крісла. Слава Богу…) — славна Велика Ведмедиця. Старий добрий Ковш. І… жодного Південного Хреста, гм.
Мені згадується одна моя нещодавня історійка — було то вві сні чи насправді, ніхто вам точно не скаже. Буває таке, знаєте, коли туман у голові, й ти точно нікому гарантії не даси, спиш ти чи живеш у свідомості. Свідомість же в такі миті як світло крізь зашторені фіранки в непогожу днину… Кажуть, колись когось так прокляли — до смерті наказали ходити в напівсні. Не доведи, Господи.
«Христос прийде…» — звучить у моїй голові. Чоловічий спів із голови настільки гарний, що це вже не просто спів християнської православної літургії, це вже щось більше. Це вже вміщує в себе навіть… заклик до намазу в світло зеленій мечеті. Голос юного муедзина. Найгарніший голос довколишніх земель.

…Вони жили в рожевому будинку. До вікон зазирали лотоси. Також рожеві, тільки трохи світліші. По одному з лотосів він колись міг сказати, як ведеться його коханій у далекій землі. Кохана зрадила. Лотос відцвів.
А її звали Сінта. Його нову дівчину. Вона була танцівницею в нічному клубі. Не надто гарною, що подивувало мене. (Так, в ролі бед гая коханої в цій історії, звісно ж, я). Сінті не личив синій колір. Від азійських дівчат завжди сподіваєшся якоїсь явнішої краси. А вона (краса) була занадто глибокою як на мене, тупу східноєвропейку. Та й не моєю дівчиною була Сінта, щоби мені у ній копатися, рити її углиб аж до краси. Коли вона посміхалася, видно було ясна.
— Ну, м’ясо таке над зубами. Рожеве рожеве. Б’є контрастом із темною шкірою.
В мене теж так, але зовсім трохи. І коли я не контролюю себе. Коли регочу, як дурна. Тоді це ніхто не вважає за потворне. А я не вважаю потворною Сінту. Просто, краса азійських дівчат… ну ви в курсі. А ще в неї таке густе чорне волосся. А в мене гівняне темно русяве. Рідке, ясен пень. Штучно пелехате. Добре, хоч таке якесь виросло. В неї хороше тіло. Вона невисокого зросту, як і я. Груди в неї десь такі ж, як у мене, але коротші ноги. Чи, може, то просто мені, як і кожній тупій самозакоханій тьолці, так здається. Зрештою, до дупи ноги (а до чого ж іще?) Мені самій більше подобаються жінки з довгим тулубом і короткими ногами ніж масово кохані ляльки на ходулях. Сінта посміхається широко. В неї великі білі зуби. Непогана англійська. Спілкується ж якось із моїм екс коханим. Хоча він непогано петрає у її рідній мові. А в моїй погано. Моя складна. Варварська, чи що? А її синтетична. Хуй із нею, я не філолог.
Вони познайомилися в нічному автобусі «Сурабайя Джакарта». Я ніколи не їздила тим автобусом. А чоловіки саме в таких знаходили собі жінок. Як от Тімо, дуже смішний фінський чувачок — він познайомився зі своєю дружиною, тайською поліцейською (ой, мама!) якраз у такому автобусі. Бо шукати собі серйозних стосунків у барі, як мінімум, не цікаво. Як максимум — несерйозно. Хоча… як знати.
Він завжди вмів притягувати до себе увагу. Ще б пак — білявчик, синьоокий, з таким супер сексі несподівано низьким голосом — реальний ідеал усіх азійських наречених. Отож, Сінта сама підійшла до нього і спитала те, що питає кожен і всюди в Азії на вигляд отакого дива:
— Привіт! Ти звідки?
А потім прикинулася, що знає, де така країна. Чи, може, й дійсно знала, бо ходила колись до коледжу. Вбрана Сінта була, як порядна студентка медакадемії — дуже чисто, закрито й акуратно. Вже з одного цього можна було здогадатися, що вона — стриптизерка.
— Ні, не зовсім… — заперечуватиме він, коли я констатую це пізніше. Фе, яка ж я бридка. Панянка Наглість, Жовч і Цинізм. Наtе mуself .
Сінта поверталася з Сурабайї від коханця сорока з чимось річного «цукрового татка» наполовину китайця, наполовину індонезійця. Час від часу вона їздила до нього, робила свою коханську справу, ввічливо брала гроші «на сяке таке» і спокійнісінько програвала їх у карти.
— Ги, як кльово. — історійка мене впирає.
— Далі ще цікавіше. Ми тоді якось розпрощалися, взявши для проформи номери телефонів одне одного й пообіцявши «якось там, колись… Скоро». Мені було не до дєвучок. Нависав черговий дедлайн мого РhD . А для таких штук, ти знаєш, потрібна порція самотності. І ще ти точно знаєш, що на Яві самотності практично не буває.
Це правда. Як тільки тебе взнають у якомусь місці — в селі, в общині, в офісі, в ресторанчику — все. До побачення. І не чекай на жодну вільну хвилину, на жодну дірку для твоєї думки — все, що ти скажеш чи подумаєш, мусить бути відповіддю на їхні запитання. Відпочиваєш хіба, коли спиш, та й то сусіди перманентне заглядають тобі в вікна. Приватне життя, самотність — практично недозволена розкіш. Ось чому я в свій час і звалила з Яви в Україну, де всім на тебе начхати. Принаймні, на щастя у моєму Великому Місті.
— Чи бувають супермаркети, де продавали 6 заморожену самотність? — мимрю я.
— Це так, як заморожену рибу? Якщо вони десь і є на Яві, то самотність там продається у втридорога — як сир, оливки чи червоне вино. Така собі привозна люксова штучка.
— Це як дощ. В одних кінцях землі на нього моляться, в інших у той самий час дощем заливає поля і нищить урожай.
— Як на мене, самотність — це сніг, — каже він. І я вже лякаюся, чи він не захворів, бува, — такий зненацька поетичний.
— Отож, не знайшовши, ги ги, в супермаркеті ані пакуночка самотності, я вирішив піти повештатися вулицями Джокджакарти. Зайшов кудись у найглухіший закуток Джалан Магелан.
— Це там, де дуже темно і смердить?
— Сама ти смердиш! Хоча… таки правда, смердить. Зайшов у двері першого ж мерзотного бару — дико голосна й гидотна музика, людей набито, як у тролейбусі в час пік, і плюс до всього — темно, тож ті люди одне одного не бачать. Двійко ді джеїв, двійко танцюристок, вигинаючись, розігрівають народ у малесеньких спідничках і топіках. Всім на тебе наплювати — хоч ти й один іноземець, а всі вже так обдовбалися дешевим амфітаміном (його, до речі, купують просто в поліцейських), що просто тебе не побачать. Як не дивно, в таких місцях мені легко думати. Музика настільки відстійна, що моя свідомість відмовляється звертати на неї увагу. Весь цей галасливий фон просто не досягає порога свідомості — ти наче в тиші.
Отож, я пив своє пиво і думав. Втикав потроху в бік ді джеїв, біля них танцювали дівчата. За якийсь час пара танцівниць змінилася, й розфокусованим зором я помітив обриси тіла, що рухалося куди ліпше за попередні тіла.
— А потім сфокусував зір і подумав: «Оце так цицьки.1», га?
— Це би ти так подумала. А я чомусь почав вдивлятися в обличчя, й упізнав його — то була Сінта, дівчина з автобусу.