Марина Соколян
Душогуби і дух капіталізму

Дійові особи:

Самаель, князь демонів – генеральний директор
Ліліт, дух ночі – директор з маркетингу
Навва, потопельниця – менеджер з реклами
Мефісто, демон – менеджер з продажу
Влодко, вампір – бренд-менеджер
Аза, суккуб – секретарка
Гість, заїжджий інвестор

ДІЯ ПЕРША

Тиша. Жаска пітьма. Та ось – спершу стиха, далі – трошки гучніше, моторошний рип чиїхось кроків. Рип-рип, рип-рип. Рип. Кроки зупиняються. Чути чиєсь притишене зловтішне хихотіння. Аж раптом, неочікувано гучно, мов на ґвалт, лунає надсадне півняче кукурікання. В зразу ж – жахливий демонічний регіт, зойк, гуркіт, лункі прокльони.

Голос: Архієреїв др-рюк! Що за преподобство?!
Другий голос (зловтішно): Ага!!! Не спиться?! І коли – просто посеред робочої ночі!
Перший голос: Мефісто, ти? Хер-рувим шестикрилий! Благодать тобі поперек горла, блазню!

Поволі розвиднюється, і перед очима глядача постає наступна картина: конференц-стіл чорного кольору, чорні стільці навколо нього, на столі – людський череп, опудало ворона, стос тілистих грімуарів і вимкнений лептоп. Під столом – елегантний блідий молодик, котрий якраз тепер потирає тім’я, рачкуючи аби вибратись з-під столу. Осторонь лежать два перекинутих стільці, на яких останній, схоже, так невдало задрімав. Поряд, єхидно шкірячись, стовбичить чоловік невизначеного віку в чорному діловому костюмі; зараз із-під манірно розстебнутого піджака визирає червона шовкова сорочка. Тим часом блідий хлопак вибирається з-під столу, намагаючись навпомацки причепурити розкуйовджену зачіску.

Мефісто (кривлячись): Не лайся, Влодку. Ще накличеш якесь… благословення на нашу голову. Чи тобі чи ревізії грядущої мало?
Влодко (стогне): Та ні, якраз доста. Я, до твого відома, весь день не спав, писав стратегію, щоб їй тризна натщесерце! А звечора – сюди, і знов до праці, мов розтриправедний – аналіз ринку, позиціонування… І, зваж, ані тобі ковтка гемоглобіну – тої Ази нині не докличешся. Аж в голові макітриться. (Молодик манірно притуляє пучки пальців до скронь). А тут іще ти. Зі своїми дурними жартами. Та чекай, ось шеф приїде, сам закукурікаєш! (Зітхає.) Хоча, зрештою, ви, зі збуту, завжди сухими зі смоли скачете…
Мефісто (єхидно): Еге, вашими прокльонами… Знав би ти, куди все котиться…
Влодко (зацікавлено): А що?
Мефісто (присідає поряд і ніяково куйовдить чуприну): Н-ну… Та знаєш, все воно нині якось непевно. Марнославство наче непогано йде. Блюзнірство – так просто з руками відривають. А от з перелюбством біда. Вони зняли свої акції з біржі. Не котується вже перелюбство, розумієш? Ніхто за те душі пропащої нині не дасть. А скільки ж ми в нього вгатили, страшно згадати! Ет, та що вже… Треба би владолюбства трохи підігнати, якраз до виборів. Поки сезонний попит, хоч трохи дірки залатаємо.
Влодко (похмуро): Угу. А безсмертя що? Вже не беруть?
Мефісто (дратівливо): Ой, не сип мені мирру в сірку! Минули вже старі часи… Та й соціальна реклама нам на користь не йде. Конкурентам досить випустити на вулицю старого Агасфера – і ух, як клієнта парить! Мементо морі, мовляв. Ні, того вже не продаси…
Влодко: А знаєш що? Ми, здається, знайшли альтернативу. Самогубство – це в нас яка цінова категорія? П’яте коло? Шосте?
Мефісто: Глибше бери. Сьоме коло, друге кільце. А що таке?
Влодко: Цю нішу, здається, ще не зайнято. Я тут накреслив таку собі схемку. (він смикає мишку і лептоп прокидається, вітаючи хазяїна вступом із бетховенівської симфонії №5 ). Дивись, ми навіть пілотний проект запустили. Реклама на дверях метро.
Мефісто (заглядає до екрану лептопа): “Немає виходу”! То це твоя робота?! Ого! Ну опиряка, ну, даєш!
Влодко: О! А ти мені кукурікаєш посеред ночі!

В цей момент лунає рип дверей і до залі зазирає чарівне юне створіння у школярській картатій спідничці і білій блузочці. Дівчина гордовито дефілює до столу, де і всідається, звабливо закинувши ногу на ногу.

Влодко: Аза! Ну нарешті! Де тебе серафими носили?
Мефісто (примруживши око): Що це ти вбралася, мов до сповіді? Що за несмак, справді?
Аза (глузливо): Ой-йой-ой! Теж мені, поборник блуду! А як сам торік бабці в трамваї місцем поступився?! З тебе тоді вся контора просто вмир-рала!
Мефісто (підхоплюється): Здуріла?! Та за таке – індульгенції мало! Із записом до трудової! Ні, ну треба ж! Я – якійсь бабці…
Влодко (перериваючи Мефісто): Азо, йди-но принеси мені скляночку “кривавої мері”. Днювати й ночувати в цьому офісі – знаєш, як воно? Так же й накивнутись можна! Давай-давай, хутенько.
Аза йде, кинувши зверхній погляд на Мефісто, що навісніє від люті.
Влодко: Мефісто, сядь.
Мефісто: Та вона ж! Та я ж!
Влодко (кривиться): Та ви ж, та що ж? Не займай її, чуєш?
Мефісто (зиркає на нього з підозрою): Влодку, як це розуміти?
Влодко (здивовано): Ти не знаєш? Ти ба – запрацювався, сердега…

Чути делікатний рип дверей, і до конференц-зали повагом входить молода приваблива потопельниця. Вона вбрана у мереживну сукню, крізь яку прозирає бліде, проте принадне тіло, довге зеленкувате волосся зібране в косу.

Влодко: Навва!
Він підхоплюється і запопадливо відсуває для дами крісельце. Мефісто спостерігає за ним з єхидною гримасою.

Навва (втомлено): Ось ви де. Не знаю як ви, а мене вже млоїть від тої ревізії, як од панахиди. Хоч тепер лягай у домовину…
Влодко (тоскно): Ага, вже! Я й сам думав – лікарняний взяти, в труні відлежатись… Та хто ж тебе відпустить!
Навва (зітхає): Атож… Влодко, я читала твою стратегію. Ледь мізки мулом не взялися! Що це ти тут нагородив?
Навва кидає на стіл стос паперів і запитально дивиться на Влодка.
Влодко (здивовано): А що не так? (бере до рук роздруківку) Все як завжди – аналіз споживчих очікувань, стратегія просування, інформаційна кампанія…
Навва (роздратовано): Ти мені своїми вихилясами води не каламуть! Ми просуваємо суїцид?
Влодко: Ну!
Навва: А де він? То в тебе розпач, то спокій, то пекло, то небо – бренд же купи не тримається! Як таке продавати?
Мефісто (вдячно): О, бодай хтось мене розуміє! Як ми торік з ненажерливістю намордувалися! Ви ж, розумники, загорнули її у вишуканість, пихою підперезали, і, замість ненажерливості, ми продавали марнотратство!
Влодко: Чи тобі погано? То ж восьме коло!
Мефісто: Ага, а що робити з двома вагонами обжирачки? Попам під рясу….
Навва: Та годі вже! Влодку, розтлумач мені, п’явці болотній, що тут до чого!
Влодко (набирає в груди повітря): Ну… Слухайте. Цього разу ми не продаємо суїцид як такий. Пам’ятаєте, як ми прогоріли з героїчними дефілядами? “Смерть, та не рабство!”, “Життя за вітчизну!” – гарні була кампанія, а вийшов же якийсь пшик. Левову частку дістали конкуренти, бо ж клієнт накладав життям заради інших, себто, чинив альтруїстично. Ось що значить неправильне позиціонування… Так от. Тепер ми повинні спрямувати нашу рекламну кампанію на тих, хто волів би здійснити егоїстичне самогубство – заради самих себе. Наша аудиторія – ті, хто розглядає таку можливість, але вагається. От тому для них ми пропонуємо самогубство, як швидке і практичне вирішення всіх проблем!
Влодко переможно озирає аудиторію.
Мефісто (вражено присвистує): Тридцять три херувими! Як ми раніше до того не докумкали!
Навва: Гм-м. Отже, ти кажеш, всі ці повідомлення мають щось спільне?
Влодко: Авжеж! Ось дивіться! (він повертає лептоп до колег; на екрані світиться якась кольорова схемка) Уявіть собі – наш цільовий клієнт з цільовою депресією йде з хати до найближчої станції метро. Ось перед ним виникає біг-борд з рекламою банківських дебітних карток, де величезними буквами написано “Набридло жити в кредит?”; далі, заходячи в метро, він бачить щит з рекламою якогось анальгетика з лозунгом “Зупини біль!” чи рекламу страхової контори – “Обери спокій!”. Вже в самому вагоні його погляд наштовхується на рекламний плакат комп’ютерної програми – “Зроби це сам!”, а на виході з підземки його зустрічає лайтбокс з рекламою авіалінії – “Небо чекає на тебе!”.
Навва: Слухайте, це ж можна і продакт-плейсмент запланувати! Непогано би фільм назвати якось… От хоч би й “Незайманки-самогубці”. І пісню скласти “Піду втоплюся…” приміром.
Мефісто (хихотить в кулак): Ну звісно. Кому що, а дідькові – дуля!
Влодко: Блискуча ідея, Навво!

Знов прочиняються двері, і до залі входить Аза зі склянкою, де піниться щось брунатно-червонясте, зневажливо грюкає нею об стіл перед Влодком, розплескуючи вміст, нахабно озирає товариство і рушає геть.

Навва (гукає навздогін): Гей, Азо! Принеси-но мені свіженького глею! Треба би збадьоритись, доки шеф не наскочив…
Аза (єхидно): А гною з хробачками?
Навва (крізь зуби): Я сказала, глею! Я сказала, свіжого! (Аза, пирхнувши, йде) От курва недовчена!
Мефісто (роздратовано): Та що за благодать?!
Влодко (кивнувши на Мефісто): Він не знає.
Навва: Ха.
Мефісто (починає шаленіти): Та скаже мені хто-небудь, що тут діється?
Навва (роззирнувшись і притишивши голос): Та розумієш, Сам, здається, звабився на Азину миршаву дупцю. От вона кирпу і задерла.
Мефісто (вражено): Самаель? Хай мене похрестять… А як же Ліліт?
Навва: А-а, отож бо й воно. Кажуть, вони поскублися, от уже не знаю через що. Критичні дні в тої демониці, чи е-ее…

Повертається Аза зі склянкою глею. За нею до залі входить інша жінка – поставна, гарна, вбрана в усе чорне. Дві жінки завмирають, буравлячи одна одну поглядами. Аза нахабно і багатозначно усміхається і крутить стегнами, мовби хизуючись. Жінка в чорному зиркає на неї з огидою, а потім мовчки розвертається, крокує до столу і сідає.

Аза (підносить Навві склянку): Ваш глей, дивіться не обхлюпайтесь. (немовби ненавмисне, нахиляє склянку, і трохи рідини проливається на стіл) Ой-йой-ой! Вибачте мені, незграбі. Дайте я витру!
Навва (хрипко): Руки геть!
Аза (до жінки в чорному, глузливо): А вам, панно Ліліт? Принести чогось? Соку з плодів гріха? Крові невинних? Чи може, трохи еліксиру молодості? Для відновлення форми?
Ліліт (зневажливо): Ще слово, і від тебе лишиться тільки купка гною.
Аза (відступає на крок): Шеф… Самаель вам цього не подарує…
Ліліт (недобре вищиряється): Хто ж його питатиме, дорогенька?
Аза: Ви пошкодуєте…
Ліліт: Авжеж. Про те, що не позбулася тебе раніше. Забирайся звідси!
Аза: Я все розкажу…
Ліліт: ГЕТЬ!

Аза нервово задкує, потім, розвертається і спішить до виходу. Ліліт знизує плечима і починає зосереджено розглядати власний манікюр.

Влодко: Е-ее, пані директорко, чи не чути чого про ревізію? Коли чекати?
Ліліт (зітхає): Сьогодні. Так, сьогодні зранку.
Мефісто: А чого так скоро? Що за поквап?
Ліліт: Ви мусите знати… Приїздить інвестор, який хоче вкласти кошти в наш бізнес. Якщо його влаштує, як ми працюємо.
Влодко: А хто це? Невже сам Ваал Мухобійка? Чи, може, Дон Азазелло?
Ліліт (вагається): Поки що я… не можу сказати. Але скажу інше: нехай ліпше його не влаштує наша робота. Нехай він поїде геть розчарований.
Навва: Ви це… серйозно?
Ліліт: Абсолютно. (вона підводиться, і вже йдучи геть, докидає:) Робіть, що я сказала – саботуйте ревізію.
Рип зачинюваних дверей.
Влодко: Вона що – ладану обкурилася? Як це – саботувати ревізію?
Мефісто: Чи це я вже недочуваю? Душі пропащі, ті що на складі – верещать так, що на півночі глухнеш… Оце й тепер (він ляскає себе по вуху, мовби витрушуючи воду)
Навва (глузливо): Чоловіки-ии… Чи вам повилазило? Вона ж хоче Самаелеві помститись – ясно як бісова повня! Та ще й нашими руками! А ми потім без премії зостанемось, щонайменше. А то й на виправні – проскурки ліпити. Е ні…
Влодко: Ти певна?
Навва: Та ось тобі пентаграма! Я ж її знаю як обсмалену.
Влодко (ремствуючи): О дайте, дайте мені цурку осикову! Що за робота, благослови її тричі поспіль!
Мефісто (тяжко зітхає): Тримайся, колего. Отакий-то він, вічний спокій.

ДІЯ ДРУГА

Та сама конференц-зала, освітлена сіро і тьмяно, мовби за вікнами займається ранок. Лептоп, залишений господарем на столі, спить, стиха мугикаючи під ніс композицію “Paint it Black” у виконанні Rolling Stones. Несподівано тишу порушує звук кроків, на сцені з’являється струнка жіноча постать, вбрана в чорне. Це – Ліліт; вона запинає завіси, від чого на сцені стає темніше. Втім, підійшовши до столу, вона запалює свічку, і світло повертається, хоч і трохи в іншій іпостасі. Ставлячи свічку додолу, Ліліт озирає стіл, бачить там пухку папку невідомого походження, гортає її, потім, очевидно, надибавши щось цікаве, завмирає.
Тут, однак, за лаштунками лунає товариська розмова та чийсь нетверезий регіт. Ліліт похапцем закриває папку і спішить геть. На сцені з’являється один зі співрозмовників – статечний, вдягнений у чорний смокінг. Найбільше він подібний до успішного і задоволеного життям банкіра. Щойно він виходить на сцену, музика стихає.

Чоловік у смокінгу (радісно): Князю! Лише після вас!
Голос за сценою: Е ні, Князю! Піс-сля вас!
Чоловік у смокінгу (затято): Прошу пана! Для мене це – велика честь!

На сцену виходить другий чоловік. Він високий, худорлявий, вже немолодий і трохи лисуватий. На ньому довгий сірий плащ, який заважає розгледіти інші деталі вбрання. Гість також має вигляд досить радісний, так що вони з чоловіком у смокінгу вже нагадують двійко поважних банкірів, які щойно повернулися із вдалого бізнес-ланчу.

Чоловік у сірому (сміється): Ой, Самаелю, облиш ці реверанси. Досить того, що завдяки тобі я просто закохався в це ваше пекло. Давненько вже я так не розважався!
Самаель (простуючи до столу): Либонь, з часів Содому? А пам’ятаєш бордель, що у рябої Сарри?
Гість (всідається поруч): Забудеш таке! А Лотових дочок? Пригадуєш?
Самаель: О, тí ще були кралі! Татусь їхній, останній праведник, довго ще потім дивувався, як-то в нього на пустому місці внучата намалювалися!
Гість: Ха-ха! Ну ти й паливода!
Самаель: А ти?! Думаєш, я забув, як ти содомітів періщив, мокрим віником та по голих дупах?!
Гість (ностальгічно): Е-е, ото часи були… Як нині все спаплюжилось!
Самаель: І не кажи… То що, до справи? Та може, спершу трохи розговіємось?
Гість: А чом би й ні?
Самаель (гукає): Азо! А ходи-но сюди, чортятко!

Аза з’являється майже відразу, мовби чекала на виклик. Може навіть під дверима. Може навіть, притуливши до них вухо.

Аза: Вже тут, шефе. Принести чогось із бару?
Самаель: От розумничка. Мені, як завжди, – подвійний віскі на зойках. А шановному гостеві…
Гість (позірно полотніє): Лише не настоянку на лої засуджених! Не ту, котра зі шкварками! Мене від неї страх як сушить!
Самаель: Та що ти, для тебе – дистилят із політичних. Самий цимес!

Гість та господар радісно регочуть. Аза запопадливо киває і, сяйнувши розбещеним усміхом на шефа та його гостя, зникає за дверима.

Гість: А нічогенька! Миле таке, невинне дитя.
Самаель (давиться сміхом): Еге, це вона щось сьогодні не в формі.

Повертається Аза, несучи на таці дві чарки із замовленими напоями, елегантно ставить їх на стіл і, кинувши довгий погляд на Самаеля, йде.

Самаель (піднімаючи чарку): То що, за транспекельні ініціативи?
Гість: За душообіг і душоприріст, колего!

Пияки ковтають вміст чарок, Самаель задоволено хукає, гість задумливо киває, з виглядом поцінювача зазирає до порожньої склянки, потім ставить її на стіл і намацує пухкеньку папку.

Гість (у намаганні сконцентруватись): Що тут у нас… Ага. Виробничі потужності ми з тобою оглянули ще перед обідом – повна алілуя, колего. Особливо мені той цех у око впав, де заздрість розливають – чорну й білу… Як вона, до речі, йде?
Самаель (гордовито): Розгрібають, мов дурні. А ми, до того ж, нову лінію просуваємо – заздрість світла нефільтрована. Сподіваємось її на експорт…
Гість: А, я бачив, у нас уже продають, хоч і підпільно, поки що. Ну та нічого. А що у вас із підлабузництвом? Я спробував – трохи воно, як на мене, засолодке…
Самаель: Звісно, ти ж у нас – суворий аскет… А от ласунчики залюбки купують. Ми його щороку школярикам роздаємо, у якості рекламної акції, от вони і звикають до солодкого, чортенята голопузі…
Гість (зітхає): Який ти, все таки, брутальний. Дітки – наша втіха.
Самаель (лукаво примружується): Тим-то ви так радієте, коли вони до пубертату не доживають?
Гість: Ну, що поробиш. Бізнес є бізнес.
Самаель: Авжеж.
Гість: А що у вас у планах? Щось новеньке запускатимете?
Самаель (примружується): Не будеш проти, якщо я менеджерів покличу? Вони те краще розкажуть – бренди-шменди, стратегії-тактити… Понавигадували ж, спесенний потрох!
Гість (поважно киває): Чого ж, поклич. Послухаємо.
Самаель дістає з кишені слухавку мобільного і прикладає її до вуха.
Самаель: Ліліт? Так… Ну? Це я вже чув. Годі вже, гаразд? Давай сюди, до мене… І відділ свій бери. Бігом, кажу. (ховає слухавку і тяжко зітхає)
Гість: Як там у вас з нею, до речі?
Самаель: Ой, не питай. Цмулить кров мою, мов негодована – як не луснула лишень… Але нічого, якось воно буде.

Повагом входить Ліліт. Вона непривітно зиркає на шефа та його гостя, коротко киває і влаштовується за столом. За нею до залі заходять Влодко, Мефісто і Навва. Вони нервово озираються і, збентежено оглядівши гостя, тупцюють до вільних місць.

Самаель: Ось, колего, наші штабні офіцери – Навва, Мефісто, Влодко… ну і панна Ліліт. Ви, наскільки я розумію, вже знайомі.
Ліліт (скоса зиркає на гостя): Певною мірою.
Самаель: От і добре. От і чудово. То що ж, розкажеш нам про здобутки свого відділу?
Ліліт (стиха): Мені немає чим хизуватися, Самаелю… Нехай ось колеги розповідають, як, звісно, є, що розповісти.

Ліліт кидає значущий погляд на Влодка з Наввою. Ті сполохано перезираються, Навва підморгує Влодкові, мовляв, я ж казала, той кисло всміхається у відповідь.

Влодко: У нас насправді є… е-ее, деякі напрацювання. Ми тут розробляємо пілотну версію… е-ее, егоїстичного самогубства.
Гість (зацікавлено): Он як? Ексклюзив?
Влодко (пожвавлюється): Аякже! Наша аудиторія – люди сучасні, вільні від забобонів, які прагнуть виділитися з натовпу, знайти своє місце…
Гість (скептично): Еге, мокре. Здебільшого…
Влодко (розгублено кліпає очима): Даруйте?
Гість: Та ні, нічого. Продовжуйте, будь-ласка.
Влодко: Так от. Про що це… А! Ми пропонуємо таким людям можливість самовираження. Імідж – ніщо, а от жага небуття – це вже заявка на оригінальність.
Навва (підхоплює): Ми можемо запропонувати клієнтові кілька різновидів суїциду, у відповідності до індивідуального смаку і стилю – традиційний, романтичний, особливий, для урочистих подій… Консультант допоможе скласти прощальну записку, яку ще довго цитуватимуть рідні і друзі…
Влодко: До того ж, ми пропагуватимемо естетичну компоненту суїциду, запросивши у якості “обличчя” продукту відомого поета чи поетесу. Ці талановиті люди – наші найліпші союзники. Ось послухайте – “могила, подруга безмежних мрій моїх, повірниця моя, що огортає п’янко…” (мружиться від задоволення) Досить таке почути, а там до цвинтаря – крок дороги…
Мефісто: Що ж стосується пунктів продажу – тут можна просувати соціальний компонент. Стрибнути, скажімо, з даху парламенту, і цим висловити, е-ее, категоричну незгоду з політикою партії.
Гість (іронічно): Гм. Це наче як… “Могила – найкращий засіб від сколіозу”.
Влодко і Мефісто здивовано перезираються.
Навва: Геніально! Ви дозволите використати цей лозунг для рекламної кампанії? (Влодко застережливо смикає її за рукав) Ну, тобто…
Гість (зітхає і озирає зібрання): Що ж… Самаелю, якщо в мене і були сумніви з приводу нашої угоди, то тепер вони остаточно розвіялися.
Самаель: А! Дуже добре, дуже добре. Отже, ти згоден з ідеєю спільного підприємства?
Гість (киває): Мені, звісно, закидатимуть з приводу таких карколомних новацій… Та що ж, іншого шляху немає. Слід покласти край неощадному спаленню душ в Геєні, – їх треба примножувати, інвестуючи в нові проекти… Ми ж, зі своєї сторони, зможемо подбати про швидке розмитнення душ в чистилищі, ну і такий-сякий бартер… Кров невинна у вас, здається, попитом користується…
Самаель: Ще й яким! А вам часом сірка потрібна – міста палити, та й вогонь на мечі не завадить. Чи не так?
Гість: Ну гаразд. Думаю, в нас іще буде час обговорити деталі. (озирає присутніх) Що ж, шановні, приємно було запізнатись, потеревенити про життя і… таке інше.

Гість підводиться і пропонує руку Мефісто, котрий сидить найближче. Той радісно простягає долоню, та, щойно їхні руки торкаються одна одної, Мефісто із зойком відсмикує правицю, відступає на крок і ошелешено вирячується на гостя.

Самаель: Не втримався, еге ж? Ти зовсім не змінився, Габріелю. Скільки тебе знаю, все в тебе якісь жарти несмішні… Мухамеда бідного, скільки дурив, як лише не соромно?
Габріель (потискає плечима): Сам іноді дивуюсь.

Влодко, велемовно вирікши “Га…”, відстрибує разом зі стільцем, заледве не опиняючись на підлозі. Навва налякано затуляє вуста долонею. Мефісто хукає на травмовану долоню. Ліліт сидить незворушно і скорботно всміхається.

Самаель: Ну добре, пожартували і досить. Ходи, зазирнемо до мого кабінету, хильнемо по чарці відхідної. А потім я проведу тебе до брами.
Габріель (іронічно примружується): Та не турбуйся, в мене є ключі.
Самаель (регоче): Свята наївність! Гадаєте, ми за два тисячоліття замок змінити не спромоглися?

Самаель прямує до виходу, Габріель, прихопивши свою папку, йде за ним. Тоді лише сердешний Мефісто падає на свого стільця, звернувши обурений погляд до колег.

Мефісто (приголомшено): Здуріти! Благовіст його бабці! То ж е-ее…
Ліліт (зітхає): Самаелів однокурсник. Да-авній панібратчик…
Влодко (нажахано позирає на двері): Ну просто одкровення! Молитовний, так би мовити, екстаз! За студентських часів, з ким лише не пиячиш – але щоб з архангелами!
Навва: Ну, пиячити – то його приватна справа. Сам на сам, хай хоч служби править. Але ми чим завинили? Про що те світле створіння говорило? Спільне підприємство? З ними?
Ліліт (сумно): Догралися? Слід було робити, як я веліла… Нічого, ось побачите – скоро тут керуватимуть оті мисколизи з крильцями… янгольські хори на автовідповідачі, парадні фото зі святими угодниками, отченаш перед нарадою… а, ще екстатичне самозречення замість зарплати. Мені вже просто ввижається це радісне єднання наших корпоративних культур…
Навва: Та це ж… це ж катастрофа. Довічна ганьба… грішна громадськість, широкі пекельні кола цього не зрозуміють! Невже не можна нічого вдіяти?
Ліліт: Я намагалася. Та, ви ж знаєте – коли Самаелеві щось перемкне, то вже немає ради.
Мефісто (підводячись): Ні, якась сьогодні ніч невдала випала… Звечора прокидаюся, смоли хотів заварити, а вона, виявилося, скисла… на складі душі перекладав, до цієї ревізії, а одна як вкусить мене за палець, холєра… а тепер ще архангел ось, просто в офісі, мовби з неба впав… (позіхає) І що воно буде – не збагну.
Влодко (похмуро): Нічого доброго, хіба, може, апокаліпсис. Піду, либонь, нап’юся з горя.
Навва (криво всміхається): Дивись, венозною не зловживай – в тебе ж від неї гикавка!
Влодко (затято): От і нехай. Буду страждати. Пекло це чи не пекло? Мефісто, складеш компанію?
Мефісто: А-а! Гори воно все синім полум’ям! Пішли! До “Лисого Дяка”?
Влодко: А куди ж!? Навво, ходи з нами! Ставлю пляшку мерцівки!
Навва (зітхає): Ну та що вже… Пані директорко, відпустите?
Ліліт (відмахується від підлеглих): Ой, ідіть вже звідси. Зиску з вас, нероби…

Коли трійця менеджерів підтюпцем йде з приміщення аби втопити горе в крові та інших хмільних напоях, Ліліт відкидається в кріслі, втомлено заплющивши очі та обхопивши скроні долонями. Так минає хвилина чи дві. Зрештою, чути рип дверей, і до конференц-зали повертається Самаель. Він задоволено усміхається, насвистуючи щось на мотив гімну “Алілуя”. Побачивши Ліліт, він підходить ззаду до її крісла і нахиляється, спершись на спинку.

Самаель: То що, серденько, таки по-моєму вийшло? Ні?
Ліліт (не розплющуючи очей): Дурний ти, князю. Довірливий, як Адам в Едені. Просто гріх не надурити…

Самаель відступає на крок, несхвально оглядаючи Ліліт. Та швиденько зводиться, стає навпроти, співчутливо позираючи на Самаеля.

Самаель: До чого це ти?
Ліліт (підходить ближче і пестливо торкається відворотів Самаелевого смокінгу): Твоя маленька гра з Азою – це було так зворушливо… Думаєш, я не збагнула, для чого ви розіграли цю сценку? Аби всі переконалися, що я схибнулася від ревнощів, так? Аби ніхто мені не повірив, як навіть я розкажу про твого нового партнера? Гарний хід, коханий… настільки гарний, що ти переграв самого себе.
Самаель (лагідно): Ти мариш, моя мила?
Ліліт (сумно всміхається): Він тебе знищить, голубе. Поки ви пиячили, я трохи… ознайомилася з Габріелевими нотатками.
Самаель (підозріло): І що?
Ліліт: Він вивчить твої плани, можливості і слабкі місця. І, коли ти не чекатимеш, він влаштує демпінговий розпродаж через офшорне представництво… Спасіння за безцінь. Всім, хто вúзнає їхнього офіційного дилера.
Самаель (дещо ошелешено): Це ти, часом, не про… друге пришестя?

Ліліт повагом киває. Самаель дивиться додолу, прикусивши губу. Зрештою він піднімає погляд і, усміхнувшись, обіймає Ліліт за талію.

Самаель: Значить, ти це з’ясувала. Моя розумничка… (він цілує її у вушко) Ну, що ж, це зветься “конкуренція”… Це значить лишень, що ми мусимо встигнути першими. Я не розказував тобі про наше офшорне представництво? Ні? Ха! Ну ходи, тобі буде цікаво…

Ліліт, повагавшись, кладе руку Самаелеві на плече, і ніжна пара статечно простує за куліси. Світло гасне. Здалеку чути несміливе кукурікання і тихий перегук дзвонів.

ЗАВІСА