Марина Соколян
Химерне місто Дрободан
соціальний гротеск

Немає суспільства, і немає преси;
є лише нація, яка читає сама себе

ЗМІ

Тож напиши, що ти бачив, і те, що є,
і те, що буде після цього

Одкровення Іоанна Богослова 1:19

Всі бояться журналістів, особливо, якщо ти молодий і недоосвічений молодший службовець піцерії “Веселий пляцок” №16. Особливо, якщо сьогодні — День Журналіста, а старший службовець, який має чорний пояс і власного психоаналітика, лежить вдома із нервовим зривом від передозування транквілізаторів, а ти мусиш виконувати його обов’язки. А це означає — віднести замовлений пляцок до Редакції, попхатися до самого лігва Творців Щонайгірших Можливостей. Адже ж про це місце такі чутки ходять! Я бачив людей, які звідти поверталися сивими заїками. А тепер що, виходить, настав мій час? А я ж молодий і ще зовсім незіпсутий!
Того доленосного вечора мене таки добряче тіпало. Редакція постала переді мною лиховісною вежею, хоча була вона лише бастіоном поверхи на три. Майоріли бойові прапори, над входом висів величезний герб із зображенням черепа з кістками і девізом: “ХОЧЕШ ПРАВДИ?” Перед Редакцією я зупинився і ще раз промовив молитву, аби добрі Мертві Боги допомогли мені уникнути ССП, себто, Страшного, Сумного і Політичного, чудовиська з трьома головами, яке, кажуть, тримають там ці страшні люди. Мої руки тремтіли, потилиця вкрилася чимось вогким і холодним, наче мрець нашкодив, але я все ж подзвонив у двері. Не знаю, що надихнуло мене на таку звитягу — може перспектива просування, яка бовваніє в мене перед носом ось уже четвертий рік, чи хвороблива хоробрість, породжена нещасною любовію, яка минулого тижня жбурнула валізу з моїми речами з балкону… Може й допитливість, яка від народження була моїм ворогом. Так моїм батькам баби пупорізки і сказали: буде розумним, вродливим і допитливим. Так вони потім старим паскудам ледве гроші втиснули, аби зробили мене страшним і дурнуватим. Тільки от допитливості я так і не позбувся.
Ну що ж. Двері відчинилися. Ну і? Ні, самі собою відчинилися, блимнувши на мене жаскою темрявою Редакційного коридору. Аго ов?! Люди! Людоньки! Я зробив крок уперед. Ну і звісно, двері відразу ж із маніакальним виском гримнули позаду, зачиняючись. Все, подумалося, звіздець. Аж ні. Звідкись пролунав зловісний регіт та звук, схожий на тріск ватману А1, який у нестямі роздирають на маленькі шматочки. Напевне, Редактор. Всередині все похололо.
— Хей, кого чорти припхали? Якого дідька?
— Піца… — прохрипів я.
На цьому мене і заціпило: в кінці коридору прочинилися двері, й зловісна постать у чорній мантії випірнула з потоку світла. Незнайомець підійшов до мене, і я отримав унікальну можливість побачити жерця бога Журнала зблизька. Голодна усмішка, замріяний, відсторонений погляд вовкулаки. І дивився він саме на мене.
— Ну?
— Пі іі а гхх х…
— За несподіваної відсутності інших засобів спілкування у своєму арсеналі, я звернувся до первісних методів передачі інформації — мови тіла — і, крутанувши очима, кивнув на купу коробок з піцою.
—А, ну нарешті. Пшли.
Я тільки очами закліпав; неприємні передчуття засвербіли десь у шлунку, та, звісно, довелося йти. Ми перетнули темний коридор, піднялися сходами і я, пхаючи перед собою тацю з наїдками, опинився у кабінеті. Там відбувалося щось зовсім незбагненне для мене, недосвідченого.
Група жерців, усі — один страшніше іншого, сиділи за святковим столом, на якому — численні пляшки, склянки, скляночки і чарки. В результаті, жерці зустріли мене захмелілими і дуже голодними поглядами. Я вкляк на місці не в силі ворухнутися: голодний журналіст гірше за журналіста п’яного, а тут таке! Шкода, що життя пройшло так беззмістовно, ніхто ж навіть не заплаче…
—Юначе, зоре моя, чого стовбичиш? — пролунав гучний бас.
Я ледве не зомлів, та, зібравши волю докупи, звитяжно озирнувся, оцінюючи можливості для панічного відступу.
— Ви що, не бачите, панове, пролетар зара ґиґне з жаху! — пролунав ніжний тенорок, який, на мій нескінченний подив, належав вовкулаці, що зустрів мене коло дверей. — Ми, здається, трохи перегнули з позитивним іміджем.
Кумпанія вмить розвеселилася, неприємно гигочучи.
— Хлопче, тебе як звати величати?
— Брукс Офскрін, — захриплим голосом повідомив я, гадаючи, що мені за це буде.
— Так от, Бруксе, — знов включився бас, — оскільки в нас сьогодні піца, відзнач, тобі нічого не загрожує. Закуски вистачає, так що розслабся.
— Угу, дуже втішно.
— І по тім, розслабившись і озброївшись позитивним світоглядом, всідайся сюди, поближче до пляшки і подалі від Редактора. Скляночку гостю!
Не встиг я дорікнути Мертвим Богам за недоречно жорстоке зі мною поводження, як мені вручили склянку із млосно зеленою рідиною. Більш ніхто, як повідомила мені мудра параноя, такого не пив. Зате всі з зацікавленням за мною спостерігали. Я трохи помедитував у склянку, зважуючи всі за і проти. Відмовлюся — просто вб’ють, вип’ю — все може статися. Наприклад, я можу перетворитися на невідому науці потвору і в результаті втратити роботу і надію на особисте життя. Вони ж, журналісти, кажуть, так от і розважаються у робочий час — роблять з живої собаки дохлого лева, кролика з удава, з мухи слона тощо. Та, на моє скромне переконання, це все ж прийнятніше за смерть. Ну, я і ковтнув тієї гидоти. Гірке й міцне, та наче нічого страшного.
— До дна пий! Ми люди скупі, нічого ото продукт переводити.
Довелося ковтнути. Відразу ж стало якось гаряче, в очах потемніло, потім знов розвиднилося. Я сидів, пришелепувато оглядаючись, чекаючи, коли почну перетворюватися на щось сороміцьке. За моїми суб’єктивними спостереженнями, нічого поки що не свідчило про зміни на гірше. Навіть якось легше стало, приємніше… Люди, які уважно за мною стежили, посміхалися, як, ну… люди. Чого, питається, було від жаху шаленіти? Ні, це навіть смішно, якщо розібратися. Отож, дійшовши такого втішного висновку, я тихо хихотнув.
— Ось, йому вже смішно! — прокоментував басець, який, тепер я догледів, належав веселому вусатому дядькові, — Ваші пики, відзначте, викликають у нього позитивні емоції. А ви казали, хороший гість — мертвий гість.
Тоді я просто розреготався. Не чекав, не чекав від себе такої підступності. Та, виявилося, я ще не досяг межі своїх можливостей.
— От і правильно! Мрець, він що — пити їсти не вимагає, завжди чемний і доброзичливий. А я, ви вже вибачте, хотів зробити приємне, довго думав, що спершу — скакнути з моста чи піцу вам нести, і не вгадав. Давайте, я швиденько збігаю втоплюся, а тоді ми з вами ще вип’ємо. Згода?
— Та боронь Боже! — засміявся вовкулак.
Присутні перезирнулися, всміхаючись, так що ікла заіскрилися у тьмяному світлі. Ну милі ж люди! З цього приводу ми випили ще. Мої привітні господарі поцікавилися об’єктивним ставленням громадськості до Редакції, і, звісно, я мав, що розповісти.
— Ну, щодо вашої основної справи — творення Щонайгірших Можливостей, кажуть, що досить бути згаданим у якійсь статті, і все — вважай, відтоді твоя доля від тебе не залежить. Кажуть, будучи інформаційними вампірами, ви живитесь енергією тих, про кого пишете, і жертва скоро втрачає статки, здоров’я, сім’ю і потенцію, спивається і вмирає. Звісно, а що ще залишається? Кажуть, досить журналісту засміятися, як починається епідемія грипу і домогосподарки масовано впадають у депресію. Ще подейкують, що некрологи ви складаєте заздалегідь, і таким чином контролюєте смертність. Вважається, що ви є всюди — в кабінетах, саунах, а найкраще почуваєте себе у всіляких барах та буфетах — там навіть відворотні амулети розставляють. Лише ніхто вас не помічає до останньої хвилини, ви все чуєте і все знаєте. А ще кажуть, що ви в Редакції тримаєте Страшне, Сумне і Політичне. І часом потрапить до Редакції який суспільний діяч, так ви згодовуєте його цій потворі — у жертву Богу Журналу. Досить?
Журналісти невтримно реготали і, час від часу, давлячись міцними напоями, зворушливо схлипували.
— А ти… — відсміявшись, поцікавився вовкулак, — Ти, Бруксе, віриш оцьому всьому?
— Я? Вірив. Ну а тепер розібрався. Не живитеся ви ніякою енергією героїв статей, ви їх просто їсте.
— Нє, ви чуєте, як хлопця розвезло? Звідки ми беремо продукти на башличок — це приватна справа, — обурився вусатий.
— А про камеру тортур забув? — втрутився сивий жрець із суворим переламаним профілем, — це ж моя особлива гордість!
— А, ну звісно, тому, хто потрапляє на інтерв’ю, також не позаздриш. Йому там розтинають черево і видирають чутливі частини тіла з вимогою “кілька слів для преси”.
Сивий садюга задоволено посміхнувся і взявся за пляшку.
— За це не страм іще по чарці! Панове, за успіхи відділу громадських зв’язків!
— За жерців Щоденного Бога!
— Легкого хмелю!
— Най не згорнеться кров безневинно закатованих у ваших чорнильницях, шановні! — вагомо додав я.

***

Однією з особливостей напою “Презент” є те, що його дуже полюбляють вживати у вільний час поети авангардисти з гомосексуальними схильностями та інші індивідууми з нестабільною психікою. Його вплив на решту — тих, хто не належить до цього почесного кола, вирахувати важко — хто божеволіє і починає у примусовому порядку втілювати любов до всього сущого, хто намагається повернути борги, а хто просто помирає в конвульсіях, залежно від індивідуальних схильностей та уподобань. Переважно з вищезазначених причин я надаю перевагу іншим напоям, тож моя реакція була цілком безпосередньою. Правда, в Редакції мене пригостили напоєм помірної концентрації (виключно з метою порозважатися), а вийшло — дізналися про себе ж багато непривабливої правди. Напружений вийшов вечір. А потім, коли мені вже не вдавалося втриматися у ризикованому положенні, властивому людині прямоходячій, мене акуратно випхали у просякнуту літніми пахощами ніч.
Шпортаючись, я побрів вуличками рідного полісу героя, славного Дрободану. Шлях додому, того місця, де змучений службовими обов’язками і пиятикою, зможу я достойно зустріти ранкове похмілля, був неблизький. Слід було подолати вузенькі вулички з похиленими будинками, де на мене вже чигали небезпечні несподіванки в образі підступних стовпів, нахабних куп сміття та поважних мешканців міста, що повільно шпацирували, демонструючи рідному кварталу новопридбаних псяюк. (Ці милі песики та громадяни напідпитку, як відомо, величини несумісні.) А ще були канали, канальці та каналики, в яких текла млосно зелена рідина могутньої річки Хайнекен — і, як наслідок, хиткі місточки, на яких можна було довго стояти, вчепившись у перила, і вгамовувати нудоту.
Тому, потрапивши додому, я й не подумав приділити увагу таїнству вечірньої бухгалтерії і помолитися Скупому Богу. Однак і без молитви, ліжко, в примусовому порядку освячене у храмі Протестантської Етики, дисципліновано виплюнуло мене на підлогу о сьомій ранку. Та підлогу ж ніхто не освячував! Таким чином, вже десь близько дванадцятої мені вдалося продерти очі й усвідомити недовершеність цього світу: стан голови характеризувався ситуацією у концертному холі, де глухі музиканти виконують пієсу по переплутаних нотах.
Наступне, що зовсім не зважаючи на мою психічну рівновагу легковажно спало мені на гадку, були мої часо просторові координати. Я, людина зі страшними потугами працевлаштована, знаходилася — де? — вдома, і коли? — у самий розпал робочого часу. Та хоча б гро… І світ в моїх очах перетворився на стереомодель апокаліпсису. Ті ж експериментатори не розплатилися! Приголомшений неймовірною втіхою спілкування з журналістами у природному середовищі, я — о, дикий йолоп! — не подбав про найважливіше. Адже ж усіх моїх заощаджень не вистачить, щоби покрити витрати! Особливо, якщо ще зважити, що вони в мене знаходяться у дефіцитній частині бюджету. Назад до Редакції? Фіг тобі, примхлива доле! Моє життя — явище, необхідне для підтримання рівноваги у всесвіті.
Цікаво, мене вже звільнили, чи чекають на можливість плюнути в вічі в особистому порядку? “Веселий пляцок” №16 — науковий заклад з бездоганною репутацією, а мої регулярні запізнення та інші побутові ляпсуси були для Мертвих Богів Системи жадані як собачі пакості на килимку під дверима. Я вже було подумав, що мене зурочено, як це іноді роблять милі дівчата: “і буде він запізнюватись на роботу і дратувати начальство, аж поки не покладе безсоромного ока на пишні перса раби божої Параскії…” Я довго тішився цією думкою, а потім звернувся до спеціаліста. Він, як годиться, докладно розпитав про моє трагічне дитинство, здер купу грошей і порадив купити годинника. Та з цим справи були ще гірші — годинники чомусь полюбляти чинити самогубство просто в мене на руках, видно, від безнадійної до мене любові. Так що прокляття непунктабільності успішно продовжувало псувати мені теплу робочу атмосферу.
Ну, то що ж оце тепер робити? До “Веселого пляцка”, ясень пень, без грошей повертатися не можна. А за відсутності іншого джерела фінансування, треба було триматися за улюблену, вибачте на слові, роботу руками й зубами. Гроші треба дістати. Де? Я тоді не усвідомлював, що поставив собі завдання на перспективу, питання, яке можна обговорювати за чаркою чи зробити темою філософського диспуту. Ймовірність вирішення цього питання така ж, як здійснення споконвічної мрії людства про подружню вірність.
Я витратив кілька годин на пошуки неймовірного, а потім, у життєрадісному стані, характерному для добре підсмаженого курчати табака, побрів додому. Під дверима будинку, де розташовувалася моя малометражна халепа, на мене вже чекали. Двоє.
— Ти — Брукс Офскрін? — неввічливо констатував очевидне з один з них, — Підеш з нами.
А от оце не здавалося мені таким вже очевидним.
Далі мені, як автору власних мемуарів, було би приємно оповісти, як я голосно висловив своє обурення і переконав бандитів піти подалі, аргументуючи це силовими методами чи бодай залізною логікою.
Однак, кримінал я поважав завжди, вважаючи його чи не найперспективнішим мистецтвом сучасності. Я із зацікавленням стежив за розвитком творчості салонних вбивць та маніяків імпресіоністів. От, правда, я не завжди міг зрозуміти естетики рекету в стилі ґрандж. Мені більш імпонував суворий реалізм важкого металу збройних нападів стилю дум дез. Ну, в цьому випадку, мене перестріли митці альтернативи, з акцентом на візуальний епатаж. Не е, це вже застаріле.
— До ваших послуг, — знітився я, вже втративши весь мистецький запал.
Ми вирушили у напрямку бізнес центру міста, де височіли куполи храмів Скупого Бога, розмальовані фресками із життя чоловічої та жіночої іпостасі Бога — Попиту і Пропозиції: “Попит породжує Пропозицію”, “Попит роздирає пащеку дефіциту” та еротичні сценки ринкових процесів. Я мляво роздумував, кому це настільки приспічило зі мною поспілкуватися, щоб аж замовляти послуги творчої молоді. Поки я губився в здогадках, ми встигли перетнути сіті й заглибитись у богемний квартал, де, судячи з його вигляду й стійкого аромату, жили і творили митці, яких приваблювали стилі треш та джанк. Перед нами прочинилися хиткі двері якоїсь студії, і ми занурилися у темряву і теплий сморід.
Наступним моїм візуальним досвідом було споглядання гладкої поголеної потилиці невідомого мені персонажа. Він сидів верхи на стільці, заглибившись у спостереження каміну, де жевріло кілька вогників і звідки, у спаласі раптового просвітлення зрозумів я, власне і підіймався курйозний аромат. “Твоя харізма пахне фіміамом”, згадався чомусь рядочок з народної пісні.
— Патрон, — подав голос один з моїх конвоїрів, — клієнт прибув.
— Угхм. — схвально відповів той. — То, жначить, обганий.
— Який який? — не витримав я.
Він розвернувся, і я отримав унікальну можливість оглянути іншу сторону його огрядної фігури. Обличчя не вражало — не було на ньому ні зловісних ознак потужного інтелекту, ані хитрого усміху ідіота, ні якихось інших дефектів, що свідчили б про непересічну особистість. За всіма показниками, якась важлива суспільна фігура.
— Офскгін, так?
— Ну. А ви хто? — спроквола поцікавився я, сідаючи на якусь горизонтальну поверхню. В голові тріщало, нутрощі ввічливо висловлювали побажання пізнати об’єктивну реальність.
Він здивовано зиркнув на мене. Мовляв, це ж треба, нахабства вистачило.
— Моє наймення — Фобіус. Чи ти жнаєщ, чого ти тут? — наївно поцікавився він.
Я красномовно знизав плечима.
— Ти щукав відповідь на жапътання…
— Та ну?
— І то жапитання є…
Очевидно, я мусив зблиснути палаючими очима і виректи якусь мисль. Шкода було його розчаровувати.
— Де взяти гроші? — спробував я.
Він злісно глянув на мене. Щось не те бевкнув, чи що?
— “Шо є таке Шиштема?”, телепню!
Ну, Система, чесно кажучи, мене хвилювала приблизно так само, як принади пристаркуватої повії із Синяченко Штрат. Цим нехай Мертві Боги займаються. Я ж, на щастя, ні те, ні інше.
— То й що? — із щирим незацікавленням запитав я.
— А те, шо це в тебе на году напишано.
— Що написано?
— Допитливішть.
— О!
— І тому тобою жачікавилишь журналішти. Хе хе, а ти думав, нешашний випадок?
— Е ее…— таке неодноразово спадало мені на думку.
— Так шо ти — хогоший шанс для Агхів діжнатися, шо вони жатіяли.
Архи! Це ж легенда! Незбагненні святі істоти, делеговані Мертвими Богами Системи для управління життєвим світом. Хоча, те, що вони святі, вже ставило під питання їх належність до світу живих. Так що в моїй уяві вимальовувався хвилюючий образ недобрих зомбі, що витанцьовують під тамтам. Та всі ці повчальні оповіді бабуні темними вечорами, наскільки я розумів, були не більш, як забобони.
Мій візаві гордовито усміхнувся.
— Ти вважаєш це жабобонами, так? Агхи наумишне ведуть таку штгатегію, аби спгоштити контголювання шушпільства.
— Он як… Як на мене, влада без її зовнішніх атрибутів — вставної челюсті та пересадженого на лисину волоссячка, внесення до каталогу “Хто і як”, любові співгромадян, що час від часу виражається в образах і наклепах — ніц не варта.
— То є мудгість Агхів! Вони обгали тебе, шоб ти штав одним іж шурналіштів, діжнався пго їхні пляни і вше доповів нам. Ми підожрюємо, шо вони жатіяли підгив шамої Шиштеми! А, і до гечі, вибогу в тебе немає. Ми жнаємо пго тебе вше.
Він витяг зі шкіряного портфелю товстий такий сувій. Треба підозрювати, сповнений всілякого компромату. Не знаю, що вже там могло бути, ти за наявності бажання і творчого підходу, навіть із задумливих посиденьок у вбиральні можна вивести державний злочин. А вже мої запізнення на службу тягнули на виклик вселенському порядку.
— Стгам який! — обурено вирік пан Фобіус, трусячи перед моїм носом своїм фоліантом, з якого посипався пил, бланки суд медогляду та довідки з буцегарні.
Я сумно зітхнув.
— Ну а хто вам сказав, що журналісти захочуть надати мені таку можливість?
Він всміхнувся і продемонстрував мені пальця, значуще націленого в небеса.

***

В мене поволі виникало підступне відчуття, що я таки схибився. Хоча, звичайно, багатьом божевілля править за показник таланту і віщує активне включення до суспільного життя, мене чомусь це все непокоїло. От хоча б почати з цієї невідмовної пропозиції приєднатися до теплого товариства ницих шпигунів і віроломних зрадників. То правда, пів біди. (Чи пів біди? В мене вже склалося загальне враження про ситуацію, в якій я опинився. По перше, від неї таки тхнуло, а по друге, дуже не хотілось заглиблюватися.) А по тім… Коли я врешті потрапив на роботу, мене на порозі перепинили стривожені і захлюпані соусом лаборанти та дуже ввічливо попросили до кабінету шефа. Я не плекав ніяких сумнівів щодо того, навіщо. Тому, знічений і зацькований, я зручно розташувався у кріслі перед Професором Холестеруєвим, приготувавшись вислухати чесно заслужену увертюру до мого звільнення. А він, поглядаючи на мене з під лоба, ніяковіючи і заговорюючись, почав верзти щось про мої неймовірні таланти і незбагненні заслуги перед рідною фірмою. Я вкляк у крісло, і, в той час, коли дах відпливав у захмарну далечінь, встиг відзначити, що божевілля — то не так страшно, як його малюють, цікаво і навіть зовсім не боляче.
Отакої! Мені навіть стрельнуло попросити підвищення, винагороду за тяжку і напружену працю, кабінет, секретарку і вихідний в наступний вівторок… Аж тут — хрясь, і все стало на свої місця.
— Працювати з тобою було, конєшно, приємно, — підсумував Професор, — так шо розлучатися і не хочеться, а прийдеться.
— Ну, прийдеться так прийдеться, — легко погодився я, підводячись, — всім привіт, дітям — цукорки.
— Е е… підожди, — розгубився той.
Він пошукав щось на столі і, знайшовши, вручив мені відкритий конверт зі штампом “конфіденційно”. Я швиденько пробіг очима вміст листа, так що його епістолярна довершеність мене не зачепила, зате у свідомості чітко відбилося: ЗАПРОШЕННЯ НА СПІВБЕСІДУ та статус відправника — РЕДАКТОР газети “Голос Совісті”, Пайба Оліфаг.
Вироки бувають жорстокі, бувають гуманні, але так чи інак до останньої хвилини не віриться, що це таки відбудеться, і саме з тобою. Боротьба з живучою надією часом просто замордовує, тоді як розважливий відчай і раціональна приреченість дають можливість безболісно прийняти невідворотнє. Я був якраз у тому екстатичному стані, в якому кортить писати заповіти — ну, це кожного разу, як пересічного обивателя із візитом ввічливості відвідує здоровий глузд і твереза пам’ять. Аби не змарнувати таку рідкісну нагоду, я поклав собі дати раду власним справам у цьому підзоряному світі.
Так що тепер, взявши свій старезний біцикль, я влаштував собі тур вулицями Дрободану, повільно проїхав провулками, де над запашними хвилями Хайнекену пройшло моє невинне дитинство; кварталом точних наук, де була змарнована моя бурхлива юність; площею Високих Мистецтв з ешафотом та місцями для поважних критиків; і зрештою звернув на вулицю Липневої Розпусти, де стояв будинок моєї колишньої коханої.
Посварилися ми через несумісність наших ставлень до роботи: я вважав це сумною необхідністю і радо проміняв би трудову книжку на заповіт на мою користь багатого і бажано нещодавно спочилого в бозі родича. Парабелла ж була фанатом своєї справи, і коли вона приходила додому із закривавленими руками і мрійливою посмішкою на обличчі, я дратувався, ображався і ревнував. Що, обурено запитував я, робота для тебе важить більше, ніж Я ? І одного прекрасного дня таки дочекався від неї ствердної відповіді — наче не можна було зрозуміти, що питання взагалі то, риторичне. Вона була соціальним працівником, і робота з маргіналізованими елементами приносила безліч задоволення її романтичній натурі. Я зі своїм хлопським розумом, так і не зміг осягнути, що то людині за насолода від процесу морального й фізичного знищення груп клієнтів та окремих осіб.
Я притулив біцикля до стіни і взявся за дверний важіль. Металевий барабан, задіяний важелем, швидко прокрутився, і на мене вилупився оптичний пристрій. Іноді замість останнього на відвідувача висувався автоматичний самостріл, так десь в одному випадку з шести. Мене це завжди денервувало.
— Привіт, Парабелло! — проказав я до скляного ока на патичку, відчуваючи себе дещо по ідіотському.
— Аа а…— пролунав знайомий голос, — явився, гуманіст? Заходь!
Двері відчинилися: на своїй пекельній справі Парабелла заробляла такі капітали, що їй того вистачало навіть на останнє досягнення магії і техніки — автоматичний дверний гачок.
Ми з нею не бачилися вже досить давно. Напевне, вже днів зо два. Не кохалися, правда, з минулого тижня, та доля нас постійно зіштовхувала — так що, коли хтось наступав мені на ногу на супербазарі чи шпиняв ліктем під ребра в травмаї, я вже безпомилково визначав винного. Оце те, що трапляється, коли дозвіл на близькі стосунки (випроханий у якійсь оргіастичній нестямі в головному храмі Тимчасового Бога) отримано на два роки, а посварилися ми вже через півтора. Тільки не скажу, що такий сакральний травматизм позитивно впливав на теплоту моїх почуттів до Парабелли. Щодо її почуттів, тут сказати важко: вона ж соціальний працівник, а це означає спартанські обмеження у виявленні всіляких там емоцій. В принципі, це мені подобалося, та підозрюю, лише через те, що мені самому ставало до дідька ніяково, коли треба було цюлюватися і усюсюкати — солоденький дебілізм ніколи не був моєю сильною стороною.
Хоча це і не позбавлено деяких переваг.
— Парабелло, ти е ее, того, гарно виглядаєш… — вичавив я.
— В тебе рідкісний талант вдало підмічати очевидне, — вона скупо всміхнулася і запропонувала до моїх послуг куток канапи, — Можу я сподіватися на честь почути від тебе причину твого вельми несподіваного візиту?
— Сподівайся, чого ж, мені не шкода.
Я взяв до рук сувенірний вибуховий кристал, що правив їй за прес пап’є і підставив його під косі промені сонця, що сочилися крізь захисні шалюзі. Кристал заграв веселковими переливами.
— Поклади ото, — порадила Парабелла, — Це робочий кристал.
Я зробив вигляд, що недочуваю.
— Гарний. В нього який заряд? Лайка чи оплески?
— Цей вибухає реготом.
— Уявляю, — я здригнувся, справді уявивши, як якась, скажімо, будівля, летить під три чорти у гуркоті несамовитого реготу, і обережно поклав кристал на вишуканий столик для боєприпасів.
— То що? — тоном професійного інтерв’юера промовила Парабелла.
— Ну, як тобі сказати, моя мила (при цьому слові її перекривило, як працівника страхового бізнесу, якого повідомили про початок епідемії), я хотів би ще раз звернутися до питання нашого дозволу. В мене відчуття, ні — я пошукав потрібне слово, — підозри… Ні, впевненість. В тому, що життя моє круто змінюється… Якщо, звичайно, гм гм мг, буде, що змінювати.
— Ти, що — миттєво зреагувала вона, — хочеш сказати, що в тебе знов немає грошей віддати борг?
— Йопрст!…, — щиросердно зізнався я.
Я, про це, зізнатись, просто забув. Не можна ж, справді, постійно пам’ятати про такі речі, ризикуючи дожитися до туги за нездійсненним, докорів сумління та безсоння.
— Ні, ну як можна сприймати світ такими обмеженими категоріями?! Я про інше. Моя доля зайшла в глухий кут, покотилася по похилій, полетіла шкереберть, після чого зірвалася в прірву.
— Ти натякаєш, що ти його взагалі не зможеш віддати? — стривожилась вона.
Ні, це просто недоцільно. Замість вдаватися у довгі пояснення, я сумно, зате довго і уважно подивився на Парабеллу. Мовляв, хочу запам’ятати, буду сумувати, і, взагалі, надивляйся на мене, поки я ще тут.
— Е е, щось негаразд? — вона оглянула себе і стіну за собою.
Отаке то взаєморозуміння.
— Та ні, все чудово. Все прекрасно, особливо те, що ми навряд чи ще побачимося. От що. Я прийшов попрощатися.
— А, ну щасливо, — потім вона щось таке побачила на моїй виразній пиці, що, здається, завагалася, — Ні, ти що, серйозно? А дозвіл? Ти ж знаєш про регуляцію випадковостей…
— Та справа в тім, що це відтепер не матиме значення.
— Як це?
От тепер настав момент вагомо промовчати і забратися геть. Але Парабелла думала інакше, так що звільнився я лише наступного ранку. Тільки не треба думати, що я скористався нагодою. Швидше вже, нагода скористалася мною.
Більше в мене, звичайно, ні на що часу не вистачило. Я тільки встиг заскочити до братів Попінджей, моїх партнерів у захопливих картярських забавах “Імбіцил” та “Вар’ят”, потиснути руку моєму приятелю з кабацьких мандрів Бібберу, голосно привітатися з іншої сторони вулиці з колишнім колегою по “Веселому пляцку” Пастрікуком та швидко пробігти повз будинок Пенніпінчера, якому я був винен кілька сотень ютилів. Може й добре, що часу було обмаль, бо щоби попрощатись з ними належним чином, мені треба не менше тижня. І ще стільки ж, щоб прийти після цього до більш менш прийнятного відповідника тями.
Коли я підійшов до Редакції, моє серцебиття досягло найвищої амплітуди і частоти скорочень. Перебуваючи у відмінному самопочутті жертви серцевого нападу та у хорошому самовладанні епілептика, я все таки зважився подзвонити.

***

Спочатку пана Оліфага я просто не розгледів. Щойно ввійшовши до кабінету, я опинився у густій хмарі тютюнового диму з присмаком кленової патоки і вишні, так що розміри і вміст кімнати розпливалися і клубочилися, концентруючись біля протилежної до входу стіни. Існує легенда, що всесвіт утворився з первісного диму, який накурили Боги в процесі філософського диспуту з приводу найкращого облаштування того ж всесвіту. Вони обговорювали і курили, курили і сперечалися, сперечалися і лаялися, лаялися і скублися, аж поки всесвіт не плюнув на результат їхньої суперечки і самоутворився. І далеко не в найкращому варіанті.
Тож було дуже схоже, що зараз у місці найбільшої концентрації диму також щось утворюється. Уява послужливо підкидала мені повні списки пекельних монстрів, серед були яких те ж ССП з трьома головами чи горилоподібний Примат Свободи Слова чи й потворні Химери Незаангажованої Журналістики.
Тому, коли з хмари долинув голос, я вже міг сприймати найгірше, тобто був напоготові зомліти чи, як пощастить, дременути геть.
— Підходь ближче, Бруксе, — запропонував голос.
Ага, вже біжу, аж захекався. З низького старту. Вперед, за орденами. Зорі назустріч. Сонцю навздогін.
— Припиняй вовтузитися біля входу, хлопче. Там немає нічого вартого уваги, я тебе запевняю. А тут є крісло для відвідувачів та і я сам не найменш цікаве у всесвіті видовище.
Я ризикнув трохи наблизитися, підсліпувато витріщаючись в куривному мороці. Старший жрець Журнала таки зачепив мою, принишклу під непосильним тягарем здорового глузду, допитливість. І видовище, що постало перед моїми очима, дійсно заслуговувало на це.
В кріслі сидів, тобто сиділи чи сиділо… Ну, як назвати істоту, вигляд якої змінювався зі швидкістю серцебиття підлітка, що зачаївся в жіночій сауні?
— Ну, і як тобі? — поцікавився жахливий феномен.
— Дещо неоднозначно, — чесно відповів я, — Та, хм, загалом ваш вигляд справляє враження галюцинації, спричиненої білою гарячкою хворого на дисфункцію травлення, якщо дозволите так висловитися, пане.
Останні слова прозвучали хрипким шепотом насмерть переляканого вбивці на допиті, коли в нього випадково прохоплюється “і тоді я схопив сокиру” замість запланованого альтернативного формулювання “і тоді я ввічливо пояснив йому, як сильно мене засмучує його вчинок”. Коли я усвідомив, який то був ляпсус і спробував якось повибачатися, схоже, було вже пізно.
Пекельне явище реготало.
— Ну, парубче, в тебе, здається проблеми з професійним підлабузництвом. Ні, щоб почати робочий день, порадувавши безпосереднє керівництво компліментом! Ну добре, можеш робити компліменти моїй улюбленій подобі, раз така справа.
Мигтіння припинилося. На якусь мить істота у кріслі стала схожою на сивого жерця, якого я мав щастя бачити на дружній вечірці позавчора, та, трохи повагавшись, надбала іншого вигляду. Тепер у кріслі розміщувалося досить пристойне видовище — середніх років чоловік в блакитній сорочечці і чорній шкіряній камізельці. В нього були блакитні очі і хитрюща посмішка; в зубах — міцно затиснена люлька, активне використання якої, певно, і призвело до утворення такої неймовірної кількості смороду в кабінеті.
— Ну, раз улюблена, — розгубився я, збентежений таким поворотом подій, — так, на перший погляд, дефектів ніяких не бачу…
— Гм. От що значить вузька спеціалізація. Ну добре, влаштовуйся. Розкажеш про себе і все таке. Хоча я вже й зараз бачу, що з роботою в тебе ніяких особливих успіхів — який нормальний керівник довго зможе витримувати таку язикату хфеську? Ну, а як в тебе з освітою? Чи єдине, на що ти спромігся, це курси інтенсив з образи і наклепу?
— Насправді, — узявся я до тверезої самооцінки, — до моїх природних талантів не вистачає теоретичної підготовки. Закінчував я всього лише Школу Високих Наук. Напрямок — е е, Боги не дадуть збрехати, — Аналітична Кулінарія.
— Ого, — з повагою мовив пан Оліфаг, — Так уже і насправді?
— Ну, — знітився я, — Школи я так і не закінчив… Я належав до студентського гуртка “Злобна булочка”. І за зайву допитливість до справ адміністрації нас усіх розігнали. Е е, може вас зацікавить моє резюме?
Я покопирсався в сумці, майже відразу намацавши шмат паперу потрібної консистенції — вправний кулінар цілком зміг би при нагоді підсмажити на ньому млинці.
— А втім, що там цікавого? Резюме, як резюме, лише сумний підсумок ще однієї нещасної людської долі.
— От і я думаю, — погодився пан Редактор, — на кой чорт мені зайвий раз безоплатно засмучуватися документальними свідченнями чиїхось невдалих потуг? Ти мені от що скажи: знаєш, що сталося з твоїми колегами по нещастю — цими, з “тістечка”?
— Булочки, — похмуро виправив я.
Колись ця ідея здавалася мені досить дотепною. Ми ж нікому не заважали — пили пивце вечорами, обговорювали поточні вивихи викладачів, складали памфлети про Виховного Бога (пішов Гриць до виховниць, гарненько навчався, як отримував диплома, від щастя усся… і т.д.). Що ще — ну іноді, може, лупцювали відмінників, але не сильно, підробляли документи, та лише з любові до мистецтва, підслуховували і складали досьє на ректора, але без всякого видимого від того задоволення.
— Справді, дивно, — задумався я, — нам би тримати контакт. Допомагати один одному. Та, коли Cкофф Лоу загримів за ґрати, в нас чомусь раптово поменшало ентузіазму.
“І чому я це все розказую? — здивувався я, — Це ж була моя велика урочиста таємниця.”
— Тебе дивують мої запитання? Так я до того, що твій товариш Скофф був корпоративним диверсантом. Ще один член вашої “могутньої купки” крав і продавав інформацію з адміністрації Дрободану, а інший — подався у таємні агенти до посольства Забодянщини. Цей останній, Дюд Спук, ще й працював на півставки інформатором для Архів. Подвійний крендель такий вийшов.
— Архів?! — мимохіть прохопилося в мене, — але ж…
Я замовк, проганяючи інформацію крізь самогонний куб своєї пам’яті. І такий потік первачок, що я ледве не вдавився — а наче ж не вперше. Наступна репліка Редактора цілком відповідала моїм висновкам.
— Тільки у мене для тебе неприємна новина. Спук загинув від руки невідомого найманого соціального працівника минулого місяця. Погана ідея — крутити Архам хвости. Отака страмна халепа. Я розумію, що ти можеш думати про Архів. Їх і дійсно не існує.
Так, дуже цікаво!
— Це легенда, якою прикриваються численні службовці храмів Мертвих Богів.
— В сенсі, храмові курви? — заусміхався я.
— І вони теж. Так що ти розумієш, ми просто вирішили дещо посприяти налагодженню твоєї долі.
Я похмуро огледівся. Як це слід сприймати? Це було попередження чи погроза? Чи може, вони й так уже все вирішили, так би мовити, без мого надокучливого втручання?
— Тому мене дуже тішить, — іронічно всміхнувся пан Оліфаг, — що ти беззастережно погоджуєшся на всі наші умови.
Як, а? Треба ж було так граційно обійти мене з усіх боків!
— Я був вельми радий можливості втішити вашу милість, — я аж здивувався, почувши власні отруйні інтонації, — а чи не образить вас моє безмежне нахабство, якщо я сумирно благатиму паньство нагадати мені ці самі умови: пам’ять вже, знаєте, ні до чорта.
— Ну, не треба так хвилюватися, Бруксе. Спершу ти у нас дуже близько познайомишся з темою смерті…
— Може досить вже залякувати?! — не витримав я, — я ж можу і не витримати, і зіпсувати ваш килим непристойною плямою органічного походження.
Пайба Оліфаг весело примружився.
— Звідпоки це в тебе таке параноїдальне світовідчуття?
— Та якось непомітно виникло в процесі дружнього з вами спілкування.
— Дійсно, мій спосіб поводження з підлеглими себе виправдовує. Та я мав на увазі вакансію, яка в нас нещодавно відкрилася — будеш ти, Бруксе, натхненно писати некрологи до “Голосу Совісті”. Справа потрібна і вдячна, а головне, безперервна подача матеріалу.
До такого я був готовий, як склеротик до річниці весілля. Пан Оліфаг мав приємність спостерігати на моєму обличчі безпосередню дитячу пришелепкуватість, яка, щоправда, швидко змінювалась на досить осмислений шок.
— Які ще… некрологи? Я ж нікому зла не бажаю. В мене, знаєте, гіпотанатонія — нестача гормону танатосу. Ви впевнені, що я впораюсь?
(Хоча, відразу ж зметикував я, є у мене й кілька добрих — хоча й ще досі живих — знайомих, чиї некрологи я волів би написати власноруч.)
— Нічого, попрацюєш у нас із тиждень, і все буде гаразд. Тільки дарма ти так зрадів — складання некрологів не планована діяльність. Якраз тут — найменша частка Щонайгірших Можливостей, про які ти на днях так красномовно нагородив нам нісенітниць, оскільки все найгірше вже сталось. Треба ж тобі починати з елементарного. А там побачимо — може, скоро ти вже зможеш писати про смертельно хворих, приречених до страти і посадових осіб. Нічого нічого, жартую. А щодо платні… думаю, ми зможемо забезпечити тобі прожитковий мінімум.
Я здригнувся і вкрився холодним потом. Бачив я тих, хто жив на “прожитковий мінімум” — вони перебували у спеціальних місцях за колючим дротом, носили смугасті роби і мали бірочку з номером.
— Ги ги, — зловтішно сказав Редактор, — це у нас такий професійний жаргон. Ну нічого, щось влаштуємо. А зараз, ходи, познайомишся з майбутніми колегами.
— О, страмна халепа! — з жахом простогнав я.

***

Колеги, шановні, це такі спеціальні люди, які мають набагато більше за інших можливостей і підстав всіляко псувати один одному життя. Їхні біоритми завжди налаштовані на суперечку, боротьбу за ласку начальства, інтриги та змови. Всі контори, в яких мені довелось працювати, підбирали співробітників виключно за схемами психологічної несумісності, аби конфлікти залишалися у горизонтальній площині, а на цільову сварку з начальством вже не вистачало ентузіазму. Тому легко можна зрозуміти мою колегофобію, яка прогресувала щоразу, коли мені радісно повідомляли, що я “дуже добре впишуся в колектив”. Тепер мені належало провести розвідку боєм, шанси успіху якої відповідали сподіванням рибалки, який іде із сачком на акул людожерів.
Вийшовши з кабінету, я мужньо переховувався за спиною в Редактора й озирався навколо. Ми йшли темним коридором, де шугали привиди політичних режимів та моторошною лайкою розходився відголос громадської думки. Пан Оліфаг всміхався усмішкою професійного гіда по пеклу, клієнти якого назад, звісно, не повертаються.
— Ось, праворуч, секретаріат, — тепло промовив Редактор, — Остання лінія оборони. Тільки тут я можу розслабитись і відпочити душею. І тілом, як випаде спокійна обідня перерва. А це — бухгалтерія.
На дверях були вирізьблені непристойні знаки, які попереджували про небезпеки, які чигали на необережного, що ризикне туди потнутися.
— Так, це в нас відділ коректортури. Не раджу сваритися з нашими спеціалістами — компенсація за втрату працездатності в контракті не передбачена.
Ми проминули жаскі, обшиті залізом двері, від яких на три метри тхнуло словесними баталіями та розпеченим металом.
— А тут здійснюється набір і верстка.
З за дверей долинав якийсь гуркіт, сичання та нестримна лайка.
— Приборкують нове обладнання, — пояснив Редактор, — На другому поверсі в нас Редактори відділів…
Ледве ми підійшли до сходів, як зверху м’якою ходою естрадного діяча спустився мій перший досвід спілкування з Редакцією — вовкулака у чорній мантії.
— Пайба, — ніжним голосом улюбленої утриманки звернувся він до Редактора, — Нінкомпуп повернувся з мистецького фестивалю. Він у такому стані, що… Ешлі намагається надати йому першу допомогу — але він вимагає тебе.
— Що, знов висповідувати й причащати?! — простогнав пан Оліфаг, — не можна ж з таким фанатизмом ставитись до роботи!
— Пайба, йому вдалося дістати інформацію про генеральних спонсорів фестивалю. Цього разу кількість жертв і характер збитків просто не може не вказувати на…
— Гм гм, — Редактор покосився на мене, — я не встиг вас познайомити. Це — Брукс, ти, здається, пам’ятаєш. А це — ведучий мистецької хроніки Панчі Джаскін.
— Ага, — Джаскін заусміхався, — пам’ятаю, а як же. Збулися твої потаємні мрії, так, хлопче?
— Точніше, справдилися найгірші припущення.
— Яке кмітливе дитя.
Так ми приємно і невимушено спілкувалися, хвацько несучися, немов гормони підлітків акселератів, вверх сходами і вздовж коридору. Я не був певний, що вийду звідси самотужки, так що довелося приєднатися до начальства, що з доброго дива вирішило зайнятися спринтом. Нарешті ми досягли певних, гостинно розчахнутих дверей, звідки долинав збуджений гомін і лилося яскраве світло. Мої жерці увірвалися до кімнати, я обережно зазирнув за ними.
Це, мабуть, була кімната для нарад (судячи з того, чим займалися жерці, коли я потрапив сюди вперше з клятущою піцою в руках). Тепер на столі лежав скривавлений чоловік, навколо нього скупчилися колеги, всіляко намагаючись полегшити йому страждання. В сенсі, гомоніли і по черзі прикладалися до пляшки. Над пораненим схилилася похмура худорлява дівчина в стильному чорному вбранні, що майструвала якусь інсталяцію з бинтів і корпії.
— Та ак, — пан Оліфаг роззирнувся і з задоволенням гримнув, — Ану, всі геть!
Дівчина підняла на Редактора сумний погляд, продемонструвавши йому закривавлені руки на знак безпосередньої участі в долі пораненого.
— Що, й мені?
Поранений підвівся на лікті і насмішкувато глянув на Оліфага, підморгнувши Джаскіну.
— І мені, може, теж?
— Все він веселиться, — буркнув Редактор, — а ви чого стовбичите?
Ешлі (я зробив висновок, що це була саме вона), надбавши вигляду іще більш похмурого — наче до попередньої інформації про страшний суд вам повідомили про всезагальну амністію, під яку ви не підпадаєте — гордо прошествувала геть. Народ, зітхаючи та бурмочучи різної тяжкості наклепи на начальство, почав випливати з кімнати. Раптом пан Оліфаг помітив, що я ще бовванію туточки, у полі зору.
— Так, Брукс. Тебе оце ще тут не вистачало. Іди до дідька, причому не зволікаючи.
— Куди?
— Та я ж кажу, у відділ гуманітарних проблем, де тобі й місце. Все, аудієнцію завершено.
— Ходи, ходи, хлопче, — підхопив Джаскін.
Він допоміг мені вийти, дружньо звізданувши мені по спині.
— Що тут у вас діється? — скористався я нагодою, — І чому ніхто не здогадався викликати лікаря?
— Ну, — замислився Джаскін, — Нінкомпуп завжди був впевнений у тому, що з ним нічого лихого не станеться. Тому він рідко поновлює свою медичну картку. Ми ж перевіряли — не такі ми дикі звірі, як ти напевне вже встиг собі скласти непохитну думку — в нього на картці залишилось щось з чотирнадцять юнітів, цього з натяжкою і святковою скидкою стане, щоб повідомити лікарю “е е, в мене тут пробле…”. От і весь консалтінг.
— А що, панна Ешлі в вас виконує обов’язки сестри милосердя?
— Так це ж… — він загадково глянув на мене, — Ну, звичайно, мила дівчинка. Інакше, чого б ти питався про очевидне. Вона так робить, бо їй це подобається. Та втім, не знаю, чи їй подобається взагалі хоч щось у цьому світі. Вона у нас на шостому місяці депресії. До речі, працює в твоєму відділі.
— Ого! — вихопилося в мене, — Який перспективний відділ!
— Та ні, навряд чи можливо настільки перейматися гуманітарними проблемами. Щоправда, твій майбутній начальник — дійсно фанатично захоплюється колекціонуванням повчальних історій про героїв минувшини та природні катаклізми. Його улюблена історія — “Як краса зруйнувала архаїчний світогляд або Халепа Прекрасна”, хоча тут я із ним не погоджуюся… Ну, гаразд, ось ми вже й приїхали, так що сам зараз дізнаєшся.
Панчі Джаскін з ноги прочинив двері і зазирнув досередини. В кімнаті панувала напівтемрява, оскільки світло, що лилося з високого готичного вікна, заступали величезні кімнатні рослини: дозрівали сиром’ятні петрові батоги, квітли довірливі анютині оченята. По під стінами стояло кілька столів, в кутку тулилася картотека, а ближче до входу — великий письмовий стіл і м’яке крісло, в якому гойдався веселий вусатий добродій.
— Привіт, Гріф! Ось привів тобі співробітника. Роби з ним, що хочеш, я вмиваю руки. Бруксе, це Гріф Реморс, твій начальник, падай навколішки і співай дифірамби. Адью.
І верткий Джаскін, відправивши швидкою повітряною поштою поцілунка Редакторові відділу, зник за дверима.
— Так, — Гріф Реморс припинив гойдатися і уважно подивився в мої брехливі очі. Це ж саме він підливав мені того “Презенту” на журналістському святі, — Так ти у нас — великий спеціаліст з некрологів? Що ж, роботи в нас багато. Останній некрологіст залишив нас…гм… вже давненько.
При цьому файна весела дівчина на ймення Ешлі, що сиділа за столом у темному куточку відірвалась від напруженого споглядання протилежної стіни і швидко глипнула на мене, що дало мені підстави замислитися, за яких же обставин зник мій попередник.
— Ну, спеціаліст — засильно сказано, — гіперболічно зауважив я.
— Та нічого, некрологи — справа вдячна. Гуманітарні проблеми: хвороби, смерть, нещасні випадки, стихійні лиха — взагалі, дуже приємна тематика. А некрологи, відзнач, ще й добре оплачуються. Онде на столі — купа замовлень, так що сідай, ознайомлюйся з матеріалом. І пам’ятай: хороший некролог — початок легенди.
Поки я борсався у паперовій твані звітів і замовлень, по Ешлі знов прибіг Джаскін. Вона, зітхаючи, підвелася, Редактор мистецької хроніки завив сиреною, і пара вирушила на допомогу пацієнтові. Коли вона повернулася, мене вже починало жорстоко нудити від такої кількості читанини. Взагалі то, я людина грамотна, та це ж не означає, що цим можна зловживати і використовувати задля блага людства! За цей час у відділ кільканадцять разів вривалися підозрілі суб’єкти, робили багато галасу, кидали щось на стіл Редактору і бігли геть. Це або галюніки, або репортери, виснував я. Гріф Реморс переглядав здобич цього мисливсько збиральницького господарювання, розпачливо позіхав і наповнював папером корзину для сміття. Бідолага. Та, на відміну від мене, він хоч міг нищити те, що потрапляло йому на стіл. Ну що за дурницями змушений я займатися? Беззастережно? Всі умови? Ну нічого, я їм такого понаписую!

***

А того вечора я зібрався відвідати Архів. Я, звичайно, рідкісна за паскудністю сволота, тому ви навряд чи повірите, що я був змушений це зробити. Стверджуватимете, що я вигадую собі малоправдоподібні виправдання, коли я скажу, що отримав попередження у формі гобліна качка, що розташував свою зухвалу сідницю в моєму кріслі, поклавши брудні гірськолижні чоботи на мій стіл.
— Падла! — вискнув я.
— Зів’янь, пуп’янок, — порадив амбал.
Він підвівся, затуливши могутніми плечима стелю і втиснув мені в руку зіжмаканий папірець.
— І не викобелюйся там, бо…
Гоблін озирнувся, підозріло покосившись очицями у темні кутки, і продемонстрував кілька енергійних жестів, аби в мене не залишилося жодних сумнівів, що життя моє у випадку злісного викобелювання буде насичене різноманітними небезпечними пригодами та непристойними розвагами з летальним завершенням. Не дочекавшись моєї подяки за безкоштовну консультацію, парламентер випірнув з помешкання, гримнувши дверима. Зі стелі посипалися шматки побілки та уламки цегли.
В шоковому стані я колапсував на дивом вціліле крісло, замислився, і аж тоді почувся розпачливий тріск, завіси не витримали наруги, і двері з жаским гуркотом впали додолу. Я підкинувся і з калатаючим серцем та зшаленілим поглядом вибіг з помешкання.
Вже вечоріло, а в моїй цидулці було зазначено дев’яту годину, себто клятий Фобіус вже починає завзято готуватися до відповідальної зустрічі. Певно, хапаючись за серце від жаху, перегортає моє досьє та дрючить амбалів аби їх розлючений вигляд справив на мене профілактично виховний ефект. Я, звісно, мав що йому сказати, та, боюсь, мої скарги та побажання їм до сра… тобто, по… О, чудове формулювання: немає жодного сенсу їх оприлюднювати.
Усвідомивши свій громадянський обов’язок, я, не зволікаючи, вирушив до явочних апартаментів. Однак, тут мене спіткав несподіваний напад синдрому мінотавра — опинившись у заковулках богемного кварталу, я вміло продемонстрував комплекс вправ по дезорієнтації на місцевості — метався вузькими вуличками та провулками, безліч раз перетинав одноманітні змілілі канали і — класика жанру — намотував кола. А що, скажіть, було робити — перепинити якого митця, що, весь натхненний, брів з кабака за ріг будинку по своїх мистецьких справах, і поцікавитися, де тут розташовується районний осередок Архів? Якби він мене правильно зрозумів, я втратив би навіки віру в долетвірну силу мистецтва. Може, це стрес так вплинув на мою хитку та ніжну нервову систему? Але як пояснити це Фобіусу?
Міркуючи над цим малоприємним питанням, я уповільнив безтямну метанину та з філософічним виглядом повного кретина волочився вулицями. Це і призвело до колізії двох світоглядів — я напоровся необережним боком на якогось дебелого аборигена. Миттєвий ефект мав силу принайменше тайфуну: силою його праведного обурення мене жбурнуло на інший бік вулиці, і моє тіло, що послужило за метальний снаряд, вцілило у двері якогось поважного закладу кабацької спеціалізації.
Кабак, як відомо, явище окультне. Адже тут за допомогою сильнодіючих засобів практикується первісна магія, яка знімає в учасників ритуалу культурні нашарування та звільняє енергію, зазвичай нейтралізовану суспільними обмеженнями. І тоді тут відбуваються справжні мистецькі оргії, які надзвичайно шкодять Системі. Тому повноважні представники різних критичних спілок, як то Відділ боротьби з нарко артом, Відділ Записів Актів порушеннь Громадського Спокою (сумнозвісний ЗАГС) чи Відділ особливо тяжких видів мистецтв досить часто втручаються у різноманітні хеппенінги та перфоманси, у які виливається творче натхнення. Ми називаємо цих системних розпорядників “звіздюки”, (слово того ж походження, що й “звіздець”). До речі, термін “звізда” часто вживається стосовно жінок, які самовіддано намагаються досягти успіху, йдучи задля цього на невиправдані жертви.
Того вечора, перетнувши межі допустимого, я здійснив неочікуваний дебют у світі високого мистецтва. Із виразним зойком я блискавично ввірвався до сфери прекрасного і зупинився тільки тоді, коли на моєму шляху до емпіреїв постала стійка бару. І, без зайвої сором’язливості додам, мій виступ отримав потужний резонанс у суспільстві та критичних колах.
Коли, облитий міцними напоями і обсипаний потрощеним склом, немов святкова прикраса, я спробував піднятись, відразу ж знайшлися охочі допомогти мені й підтримати. Так я опинився, утримуваний за шкірку, перед виразним обличчям розгніваного митця, якого я, звісно, відірвав від процесу натхненного самопізнання.
— Ну, фраер, амба тобі прийшла, — мовив він. Я не міг не погодитись з таким міркуванням. Амба, гаплик, кранти, кришка, труба, фінал, фініш. Див. також “хана” та “триндець ”.
— Ти, чунарь паганий, платить збираєшся?! — Визвірилася салонна манірниця, підводячись з під стійки, куди її щойно привів інстинкт самозбереження.
— Та я тут ні до чого, шановні! Я випадково повз проходив! Це нещасний випадок! Це прикрість, але не біда! — відчайдушно репетував я, намагаючись звільнитися.
Навколо зібрався чималенький гурт глядачів, що підбадьорювали мого чолов’ягу та закидали порадами, як же саме нам’яти мені писок, розтрощити ребра та натовкмачити кумпол.
— Сча тобі будить нещасний випадок! — пообіцяв мені мій візаві, без жодного зусилля нейтралізуючи мої потуги зірватися з гачка.
— За посуд хто платить буде, покидьок?! — наполягала на своєму розпашіла леді.
— В пику йому, в пику! — не витримували суспензу глядачі. Я осудливо зиркнув на натовп. І похолов. Давно я не спостерігав такої концентрації творчих особистостей на кубічний метр питного закладу. А я ж, бувало, не виповзав з богемних кварталів (бо не міг). От що значить не стежити за культурним розвитком суспільства!
Все, подумалося, звіздець. В такі хвилини можна молитися, сподіваючись, що Боги врятують, а можна гідно прийняти смерть, розуміючи, що сподіватись на таке диво може тільки хворий на ейфоричну шизофренію. Однак, в цей конкретний момент сталося неймовірне. Осяяний неземним світлом, до місця подій, розштовхуючи спраглий до помсти натовп, наближався янгол. Він дивився на мене співчутливо і осудливо, як жінка на коханця, який “вийшов в тираж” раніше ніж слід. Спитаєте, звідки це мені знайомий такий погляд? Чисто дедуктивне теоретизування.
Отже, янгол, матюкаючи навколишніх, що необачно штовхали небесну істоту, підійшов впритул до нашої скульптурної групи і вирік наступне:
— Вуля, мать твою так, облиш хлопця.
— А тобі що до того, Нінка? — Похмуро поцікавився “Вуля”, який щойно був вирішив питання про надання таки переваги правому хуку.
— А я просто попереджаю, що завдання тілесних ушкоджень кореспонденту “Голоса Совісті” нікому затак не минається.
От правда, тільки тут докумекав я, в нього самого рука перев’язана. Це ж Нінкомпуп!
— От бачите, — вказав я на травмованого янгола, опинившись нарешті на землі, — рука у нього перев’язана, а вчора на кладовищі з’явилася нова братська могила. Вночі копали, аби усім загиблим останній спочинок забезпечити. Знаю, сам некролог писав!
— Журналіст!
Натовп в жасі відступив. Вуля з сумнівом розглядав власні руки.
— Чо ж ти не сказав? Чо на них, на журналістів, — обурюючись все сильніше, звернувся він до публіки, — хоч бірочки які не почеплять?
Публіка захвилювалася.
— Ходи, — тихо промовив Нінкомпуп, — а то довиступаєшся.
Ми опинилися надворі, і мій неочікуваний рятівник захихотів.
— Добре ти оце придумав, про братську могилу. Правильно, хай поважають. А як ти тут, взагалі, опинився?
— Абсолютно випадково, — автоматично збрехав я, та аж потім усвідомив, що це якраз правда, адже ж мусив би зараз звітувати Фобіусу у його смердючій штаб квартирі. Від цього мені легше не стало.
— Ми так і не встигли познайомитися, колего. Нінкомпуп — можна, просто Нінка — мистецька хроніка. Моральний радикал.
— Брукс, ге… гуманітарні проблеми. Побутовий анархіст.
Ми швиденько потисли один одному руки.
— Ну що, — промовив він, — Ходімо десь сядемо, в мене тут одна шинкарка знайома.
— Шикарна знайома? — розгубився я, — Ні, я розумію, такий був стрес, але я не зовсім…
— Тю, дурний. Шинкарка, кажу. Може, питва в кредит дадуть.
— Ого! Нічого собі знайомства! Це ж треба що було бідній жінці зробити? Врятувати життя і честь їй та всім родичам до сьомого коліна?
Адже ж давати в щось кредит без дозволу вищих інстанцій — злочинна дія. Можуть дізнатися і звинуватити у перевищенні допустимої міри співчуття, і доводь потім, що то було у стані афекту чи в результаті нервового розладу. Тож ця леді наражалася на страшну небезпеку.
— Вміти треба, друже. Зараз, як пощастить, продемонструю, як це робиться.
Ми ввійшли до шинка під вивіскою “Прокат пива”, що свідчило про розвинену інфраструктуру закладу. Всередині було темно й вогко, тьмяне світло падало на склянки, добрі п’яні фізіономії та на статуетку в кутку, що зображала роздратованого дракона. Це — відворотний амулет репелент, що мусив би охороняти від нечистої сили — бомжів, циган, всіляких хіпі — та журналістів. Конфігурація статуетки свідчила, що це — Малий Істеблішмент (дика назва, що дійшла до нас з невідомо яких міфологічних часів). Та, вочевидь, хазяї задарма віддали гроші — ми з Нінкою нічого неприємного не відчули.
Тільки но ми потрапили досередини, Нінкомпуп весь змінився: в його очах звідкилясь з’явилася втома від життя, недбала хода свідчила про нескінченну нудьгу, а посмішка видавала трагічний надлам знавця страшних таємниць. Він залишив мене сторожувати місця, а сам поплівся до шинкарки. Ота змучена існуванням хода таки вдідька уповільнювала пересування. Він із сумним усміхом привітався до дівчини і, прихилившись до стійки, заговорив, дивлячись на неї знизу вверх. Повернувся він через якийсь час з двома склянками пива. Дивина, та й годі.
— Так, ну отже, — Нінкомпуп хильнув прохолодного напою і рішуче взявся до інквізиції, — Скажи мені, Бруксе, як ти взагалі до Редакції потрапив? Ні, нічого особистого. Просто ти на журналіста схожий, як ковбаса на небеса. Рішення Оліфага, звичайно, привід. Але, здається, ти трохи не в його уподобаннях.
— Глипл уху кха кха, — це я від несподіваного прозріння вдавився пивом.
— А ти не знав! — розсміявся Нінка, — Це у нас побутує такий веселий епос про адміністративні покарання за, там, запізнення, нездачі статей у належний термін і т. п.
— О Боги, — простогнав я, трохи отямившись, — А що, е… хто в його уподобаннях? Джаскін?
Нінкомпуп подивився на мене із незрозумілим мені на той момент захопленням.
— Тільки ти про це… нікому! М м, може і є в тобі щось від журналіста.
— Ага, просто підозрюючи в людях найгірше, я ще ніколи не розчаровувався. Скажу тобі чесно, я не маю зеленого поняття, нащо я знадобився у Редакції. Може, ти маєш рацію, аби внести у вашу нудну буденність елемент комічного?
Боюсь, в моєму голосі пролунала злість. Нінка, звісно, це почув і оцінив.
— Ну, це не зовсім точне формулювання. Певно, Пайба знає, що робить. Ну, чого ти набурмосився? Чим поганий початок кар’єри? Я от потрапив до Редакції у якості шпигуна Архів.
Я вилупив очі. Це мені вже трохи починало набридати.
— Архів!?
— Так, — він трагічно зітхнув, — до Редакції я вів життя розпусне і нескромне. Якось у п’яному угарі я познайомився з жінкою…
— Як неординарно! — захоплено промовив я.
— Так от вона, м м, кралечка! Очі кольору мокко, шкіра — капучіно, волосся — відтінку кави гліссе, губи — мов кава фрапе. Обпоїла мене снодійним і…
Він замріяно замовк.
— Ну, а далі що? У вас склалися напружені і продуктивні взаємини?
— Ні, сексом ми не займалися.
— Ех, невдачка! А до чого тут Архи?
— А, — він понизив голос, — коли я заснув, мов янголятко, на ліжку голий, мене почали зомбувати, переробляючи на агента Архів. От. Я їх навіть не бачив.
— Ну ну.
— Ні, справді. Тільки Пайба, як лише побачив мене, все зрозумів.
— Ти, певно, ходив з заплющеними очима, перевертав меблі і робив вигляд, що все так і мусить бути.
— Яке вульгарне спрощення! Хоча принцип десь той.
— Так він тебе перевиховав? І Архи не переслідували?
— Вони зрозуміли, що задум їхній не вдався і відчепилися. Але мене після зустрічі з тією жінкою, трохи нудить при вигляді мокко. П’ю тільки еспресо.
От так історія! Я замислився, не знаючи як на це реагувати. В голові плескалася суцільна каламбурда.