Марина Соколян
Кодло

http://www.msokolyan.narod.ru/
«Марина Соколян “Кодло”»: “Факт”, серия “exceptis excipiendis”; Київ; 2005

Аннотация

У книзі є все, щоб зацікавити якнайширше коло читачів — напружений сюжет, симпатичні молоді герої, які відчайдушно дурять один одного, старовинні таємниці та інформаційні технології. Події розгортаються на «прихованому факультеті» Університету Сент Ендрюза — Школи Містифікації. У цій школі юні таланти набувають знань з фальсифікації, міфотворчості та теорії змови, щоб потім успішно застосувати їх на практиці. Єдина підказка для читачів — не слід сприймати буквально все, що діється в цій школі, адже, як стверджує авторка, це лише містифікація, лише гра, яка, щоправда, має всі шанси стати нещадною грою без правил.

Марина Соколян

Кодло

Експериментальне дослідження

Людський розум влаштований таким чином, що людина більше схильна до брехні, ніж до правди.
Еразм Роттердамський
Університет — це сам Диявол, або, принаймні, його основна резиденція. В будь якому разі, навчання тут — остання річ.
Лорд Байрон

ВСТУП

Тяжко навіть уявити, яку всеосяжну владу має над нами школа. Звісно, не лише початкова школа — але й усі її модифікації вищого рівня.
Наші взаємини з владою починаються саме зі школи. Влада батьків має іншу природу, там діють як фізіологічні, так і економічні чинники. А от у школі ми мусимо коритись зовсім чужим людям. Там створена жорстка система винагород і покарань, саме там формується умовний рефлекс реакції на примус — хтось потерпає під тиском обмежень, а хтось вчиться отримувати від цього користь.
Школа — це окремий мікрокосм, гротескна модель суспільства. Більш за все ця суспільна модель нагадує олігархію, чи навіть синархію, оскільки влада вчителів, традиційно, тримається на духовному авторитеті. А ще — на вихованому цивілізацією культі знання. Вони немов складають коло втаємничених, котрим належить істина. Їм не потрібно нічого доводити, адже вони вимагають беззаперечної віри. Вони здатні переконати нас в будь чому.
Школа — це місце, де все присвячене одній меті: виробництву людей. Ми йдемо до шкіл неоформленими, де нас беруть, як глину, і нашвидкуруч ліплять різні корисні речі: з кого — чарку, з кого — урну, а з когось — діряву макітру. А потім ставлять на дно серійне тавро. І що б ми далі не наливали у власні світоглядні “ємності”, форма їхня вже не зміниться.
Школа — це своєрідний інкубатор, де створюються необхідні умови — закритий, комфортний простір та інтенсивне насичення належною інформацією. Але варто інкубаційному періоду завершитись, варто нам опинитись поза дбайливо створеним для нас світом, і ми відчуваємо неабиякий дискомфорт. Ми почуваємось втраченими і не відразу знаходимо собі адекватне застосування. Добре коли взагалі знаходимо.
Адже школа — це лише містифікація, нехай як завгодно складна і наближена до дійсності. Все, що там відбувається — це швидше гра, моделювання, випробування. Винагороди і покарання — лише символічні. Вони є для нас настільки реальними, наскільки ми дозволимо їм бути. Влада вчителів є такою ж ілюзорною. Адже саме ми дали їм цю владу! Ми дали їм нашу шану і покору в обмін на інформацію та корисний досвід.
Однак, ця гра часом заходить надто далеко. Не знати навіть, може такою є людська природа, але ми щоразу забуваємо про те, що в дійсності діють інші закони, аніж в стінах освітніх закладів. Дві найбільші наші помилки — звичка до покори та проблеми з усвідомленням відповідальності за власні вчинки. Перша помилка призводить до розгубленості, безпорадності, а також ліні і нездатності до боротьби. А друга помилка — інша крайність — робить нас легковажними, а іноді навіть схильними до злодіянь.
Ви добре вчились в школі? Ну, і чого ви досягли? Якщо ви повірили в цю Велику Містифікацію, то, ймовірно, вас і надалі дуритимуть. Якщо ж ви геть в неї не вірили, то, власне, ви мабуть і нічому корисному не навчились, адже гра без віри в неї втрачає будь яку цінність. Отож, виходить, треба водночас і вірити, і не вірити? Змінювати переконаність на скептичність по два рази на день? Ну, якщо вам вистачить на це сил душевних, то ви з честю пройдете це випробування. І може навіть, навчитесь дурити інших. А вони подарують вам владу над собою.

РОЗДІЛ І. ШКОЛА, ЯКА Є

Він зупинив працівника вокзалу, що проходив повз, але не наважився запитати про платформу дев’ять і три чверті. Службовець ніколи не чув про “Хогвардс” і, коли Гаррі не зміг пояснити, де розташована ця школа, почав дратуватися, наче Гаррі зумисне прикидався дурником.
Дж. К. Роулінг

Належне покарання… Навіть більше того — відповідне. Навдивовижу адекватне. Шляк! Сорок три чорти йому в пельку!
Я підібрала камінець і зі злістю жбурнула його в піняві води затоки Сент Ендрюз. Якийсь джентльмен в капелюсі здивовано зиркнув на мене. Що вирячився? Іди, йди собі, дядьку! Не бачиш, насолоджуюсь пейзажем. А валізи? То що? Все своє ношу з собою. Косметичка там, несесер… Боже, як я хочу спати, їсти хочу, в душ! Я ж уже третій день в дорозі. І головне, абсолютно невідомо, що мені робити далі.
Тільки зі мною, мабуть, могло таке трапитись. Вічно я якісь пригоди вигадую на свою… гм, голову. Як ото минулого року, заманулося мені провести включене спостереження за роботою столичних повій. Еге, добре хоч в міліцію вчасно забрали; ніколи не знаєш, де тобі пощастить… І тепер от. Вступити за фіктивними документами до фіктивного університету! Правда, смішно?!
Ну, власне, сам університет справді існує. Тут навіть, я чула, навчається котрийсь зі спадкоємців англійського престолу. Вельми славна установа, гарна така, вся модна, стародавня і таке інше. Он, бовваніє за спиною своїм шикарним історичним фасадом. Лише от документи мої свідчать про зарахування до факультету, якого просто немає в цьому чудовому освітньому закладі. “Human Science School”… Я зі своїм хлопським розумом вирішила, що то щось на зразок факультету психології. Школа психології тут таки є, лише про мене тут ніхто й не чув ніколи. Продемонстрували мені списки, побідкалися зі мною за компанію… ну і до побачення. Отакі от “Європейські Університети”. Холера! Аніта до Амстердаму поїхала, цікаво, як то в неї склалося? Може теж блукає тепер, червоними кварталами? А Маркові взагалі пощастило. З Будапешту найближче додому добиратися. Хоч автостопом. А мені, з цієї діри дідькової як? Все ж таки острів…
А може це й справді жарт такий? Англійський такий гумор? Подивилась поважна комісія на мою довільно заповнену анкету, художньо скомпільовані рекомендації, і вирішила влаштувати мені таку науку? Мовляв, жеби знала, як серйозних людей дурити. Схоже на те. Ну, вважайте, все, я караюсь, мучусь, і всіляко каюсь, готова, можна сказати, свою провину спокутувати. Не така вже вона й страшна. Біда в тому, що гроші в мене вже майже закінчились. Квиток на літак до Лондона мені видали разом з документами (дивно, як це він виявився справжнім?), а от далі порадили добиратись власними силами. Сказали, потім відшкодують. Ну, я й замовила собі нескромно квиток першого класу на единбурзький поїзд. А потім ще таксі від Лейчарса, чи як там його…
Ну все, я більше не можу. Якби не цей холодний вітер, заснула би просто тут, на причалі. Наблукалась я вдосталь, до пенсії стане. В цьому чарівному Сент Ендрюзі консульства нашого, звичайно, немає. То що ж, назад до Лондону? Але за які такі кошти? І, до речі, вже вечоріє, то що ж, мені і справді ночувати на вулиці?
Я підібрала валізи і пошкандибала назад до центру містечка. Пошкандибала, бо плюс до всіх своїх нещасть натерла ногу, та й валізи з речами на наступні десять місяців зовсім життя мені не полегшували… Треба було знайти телефон і ще раз спробувати додзвонитись до шановного пана Фелоні, який підписав мені листа запрошення. Не може ж так бути, щоб формальності на кордоні мені вдалося подолати за допомогою підробних документів! Та й співбесіда у посольстві… Адже у нас не так просто отримати візу до Британії. Значить, клята Школа Людських Наук таки мусить існувати!
Містечко взагалі то навіть гарне і по музейному затишне. Коли я лише дізналася про своє призначення до Сент Ендрюза, я довго з захопленням розглядала листівки і фото цього міста. Ну що ж, тепер я могла бачити мальовничі руїни замку, залишки славетного собору, схожі на величезне веретено, та гостроверху вежу Святого Сальвадора так би мовити, in personae. І все це, з огляду на теперішні обставини, тішило мене невимовно.
Побиті горем коліщата валізи глухо стукали по бруківці. В місті вже почали запалювати вечірні вогні, прожектори гарно висвітили замок і узбережжя. Угу, навряд чи я зможу видзвонити пана Фелоні о такій годині. Навіть якщо він існує. Значить завтра, з самого ранку я повернусь до Університету, зроблю там скандал по мірі сил і можливостей. Тоді мене напевне депортують. О, яка гарна ідея! Але ж то лише завтра…
Тим часом я вийшла на центральну вулицю міста — Market Street. Ну, принаймні, це — найширша вуличка, прикрашена навіть сяким таким фонтаном і численними крамничками та забігайлівками під життєрадісними вивісками “Pots and Pans”, “Crown and Anchor”, “Fine Ale and Food”— автентика, та й годі. Тут, трохи далі, мусить бути туристична контора, може вони зможуть мене направити десь недорого переночувати? Ага, ну звісно, вони вже зачинені. Дуже добре. Куди ж тепер? Я роззирнулася. Погляд мій зупинився на готичній вежі церкви Святої Трійці. Це було б дуже, гм, іронічно. Останній притулок скривджених і стражденних…
Я підійшла до чорного ходу і постукала. Відчинили мені не відразу, довелося грюкати залізним кільцем з усієї сили. Через кілька хвилин фізичних вправ двері прочинилися, і звідти визирнуло обличчя немолодого… священика? служки? сек’юріті?
— Вибачте, — повідомив він мені з таким невимушеним північним акцентом, — Церква закрита для відвідувачів. Приходьте завтра о дев’ятій.
Я глибоко вдихнула і почала розпачливу оповідь про свої поневіряння. Як то мене спіткала зла халепа, і як мені тепер нема куди податись. Нажаль, моя англійська була далека від оригіналу — в нас викладали американці, які геть зіпсували мені вимову і лексикон. Вони взагалі висловлювалися беззмістовними словосполученнями на зразок “well, it’s kind’a like, you know”. І ми їх, як не дивно, розуміли. Однак, тут в моєму голосі природним чином прорізалися інтонації “немісцевих” блукальців вагонами метро, і від цього переконливість моя дещо зросла.
Напевне, мені пощастило. А може, справдилася теорія Мілгрема про те, що в маленьких містечках народ набагато гуманніший. Сент Ендрюз, безперечно належав до таких — всього десь із п’ятнадцять тисяч населення — тож представник святої шотландської церкви іронічно так мене оглянув і відчинив двері. При цьому він додав, що може розмістити мене лише в службовому приміщенні, і то лише до ранку. Ну, на той момент це мене більш ніж влаштувало.
Слідом за своїм благодійником я перетнула чималенький зал собору, з величними колонами і темними нішами. Якийсь інший автохтон ходив з довгою палицею із залізною чашечкою на кінці і гасив свічки на високих канделябрах коло олтаря. Він вказав на мене і щось запитав у мого провідника, той щось ствердно відповів, але з причини граничної втоми, я вже не здатна була розібрати, про що мова. Насправді, це вже мене навіть і не хвилювало.
Кімнатка, до якої мене відвели, була метрів з шість квадратних у розмірі, ще й захаращена якимось незрозумілим начинням. Пам’ятаю, я ще звернула увагу на залізяччя на полиці, яке мені чимось нагадало приладдя для тортур; в куточку стояла невелика протерта канапа. Тут мій провідник ще раз скептично всміхнувся, побажав доброї ночі і залишив мене на самоті.
Цікаво, що, незважаючи на страшну втому, — ноги гули мов дзвони, а очі закривалися самі собою — заснути мені вдалося не відразу. Вся ця ситуація вдавалася мені якимсь химерним сном. Ну, дурне спить, дурне сниться… Але ж справді, кому і навіщо потрібно було витрачати стільки зусиль і коштів, аби лише наді мною так витончено познущатися? Наче ж і ворогів особливих я за собою не помічала… Я вертілась мов дзиґа на незручній короткій канапі, намагаючись знайти якесь логічне пояснення своїм перипетіям, але все намарне. Втім, в мене не зникало відчуття, що той, хто задумав все це, з цікавістю спостерігає за моїми посмикуваннями. Тобто, може не безпосередньо, а якось так, заочно, чи що… Та, швидше за все, це припущенням було лише однією з тих алогічних ідей, що виникають на межі сну і реальності. Напевне.
Розбудили мене рано, мабуть десь о сьомій, ввічливо запропонувавши іти шукати собі ліпшого притулку. В цей час Університет ще спав, не підозрюючи навіть про мої недобрі наміри влаштувати там потворний скандал. Втім, я не відчувала ніякого ентузіазму — я так і не змогла виспатись, та й просто відпочити по людськи не вдалося. Ну, з іншого боку, цей спочинок, хай і неефективний, був абсолютно безкоштовним. І це слід цінувати.
Мляво подумалося, що треба би щось зробити з клятими валізами. На тій автобусній станції, з якої почалося моє знайомство з Сент Ендрюзом, мусять бути якісь камери схову. Два квартали по Маркет Стріт, потім здається, направо…
На станції стояв лише один невеликий рейсовий автобус. Я з тугою глянула на нього, мріючи про можливість сісти туди і поїхати геть, а бажано, додому, де я зможу забути про цю ідіотську історію… Зараз, нашкребу останнє на квиток до Единбурга, а там вже мусить бути консульство… І тут валізи повипадали з моїх натруджених рук. До вітрового скла автобуса була причеплена табличка з написом “St. Andrews University. Human Science School”.

***

Я неодноразово потім думала, що було б, якби того ранку я вирішила відразу ж піти десь інде, скажімо, до Університету, щоби брати його облогою. Або ж зайшла десь випити кави. Чи просто не глянула на автобус, не помітила таблички. Може все склалося б інакше. А, зрештою, може й ні.
В той момент я відчула лише запаморочливе полегшення. Адже мені не доведеться більше жебрати і ночувати під церквою! В мене тоді не виникло жодної підозри, жодного запитання на зразок “якщо ця Школа існує таки, чому ж про неї ніхто не знає?”, та і взагалі не виникло ніякого бажання щось з’ясовувати. Здавалося, як тільки я почну задавати запитання, автобус просто зникне, і я знов опинюсь на вулиці без пенсу грошей. Е, ні… Що ж, розрахунок був правильним.

***

Школа була розташована десь кілометрах в тридцяти на північ від Сент Ендрюза, за його безмежними полями для гольфу, серед порослих рудим чагарником пагорбів. Її кампус складався з трьох сполучених між собою будівель сірого каменю, стилізованих під романський стиль, з маленькими баштами, арками і порталами. Будівлі стояли на маківці високого пагорба, звідки відкривався мальовничий краєвид огорнених блідо блакитним туманом схилів і ламаної лінії узбережжя.
Першим моїм враженням було відчуття якоїсь втаємниченої монументальності, якщо, звичайно, можна так висловитись. Себто, Школа виглядала ефектно, навіть трохи моторошно; доповнювався цей ефект тим, що навколо не було видно жодного людського житла. Я, звичайно, знала, що не так далеко звідси розташоване затишне студентське містечко Сент Ендрюз, та все ж таки тут панувала відчутна атмосфера усамітненості.
В автобусі крім мене та водія, було ще двоє молодих людей, які перемовлялися зовсім незрозумілою мені мовою. Ці юнаки були схожі на якихось латіносів — перуанців, чи щось таке; при цьому виглядали вони не надто дружньо, тож я і не намагалася зав’язувати з ними світської бесіди. Хоча, судячи з їхніх пронизливих поглядів, вони мене з цікавістю обговорювали. Та й не дивина — після усіх моїх пригод вигляд у мене був красномовний: червоні очі, синці, обідрані ноги і одяг в такому стані, що його не посоромився би професійний волоцюга. Ну то хай їм повилазить! На знак протесту, я дістала із сумки залишки вчорашнього сандвіча і з хворобливим задоволенням спожила його, розглядаючи у вікно північно шотландський пейзаж.
Коли ми прибули до кампусу, на його подвір’ї, вистеленому дрібною бруківкою, нас вже зустрічав невиспаний дядько в клітчатому пледі. Виглядав він десь років на сорок; здалеку він був трохи схожий на ображеного долею бурундучка, ситого і загалом незлостивого. Втім, якщо придивитись пильніше, можна було помітити його хитрувато жадібний погляд… як наче він збирався нишком, поки ніхто не помітив, поцупити з кухні десерт. Назвався він Рене Бамбузлом, викладачем, якому випала честь зустріти вранішніх прибулих. Так і сказав: випала честь. З такою протяжною саркастичною інтонацією.
Пан Бамбузл провів нас до однієї з будівель, повідомивши, що то є Residence Hall, такий собі гуртожиток, іншими словами. Потім, перевіривши наші документи, він видав нам ключі від кімнат. Мені дістався номер 22, куди я й попленталась, плекаючи мрію про належний спочинок і може навіть — о невимовне щастя! — можливість прийняти душ. Кімната моя знайшлася на другому поверсі — досить просторе приміщення на двох мешканців, з дерев’яними панелями і важкими завісами кольору стиглої вишні. Меблі були не те щоб старовинними, але з тієї тривкої породи, яку часом можна знайти в старих помешканнях з високими стелями. Однім словом, мені сподобалось.
Одне з ліжок було розгорнуте, поряд лежала валіза, з якої ніяково визирали якісь лахи. З цього я зробила висновок, що тут вже хтось живе. Однак, цього когось тут не було — моя сусідка, мабуть, вийшла за якимись ранковими справами. Я випустила з рук валізи і впала на вільне ліжко. Нарешті! В мене є своє легітимне місце, і це не закуток в підворітті, і навіть не канапа в церковній коморі. Хоча, з іншого боку, все добре закінчилось, і навіть буде, що потім онукам розповідати. Ха, бідні онуки!
На тумбочці коло ліжка лежав свіжий пухнастий рушник, що надихнуло мене на ідею піти пошукати душову кімнату. Знайшлася вона, щоправда, аж в кінці коридору. Хоча це була громадська душова, розрахована людей на десять, все виглядало дуже навіть пристойно, а в приватній душовій кабінці було настільки екзотичне управління, що, поки я адаптувалась до цих технічних новацій, мене кілька раз щедро ополоснуло окропом. Втім, на тому сюрпризи не закінчились.
Коли через деякий час я повернулася до кімнати, в капцях та з рушниковою інсталяцією на голові, там вже хазяйнував якийсь невідомий мені молодик.
— Е ее, — люб’язно поцікавилась я, — А що ви робите в моїй кімнаті?
Він відірвав погляд від краєвиду за вікном і з під лоба подивився на мене. Це був високий худорлявий юнак, з чорною кучерявою шевелюрою і великими темними очима.
— А ви?
— Живу я тут, — гордо промовила я.
Він насупив брови, немов обмірковуючи якусь складну філософську дилему.
— Ви впевнені?
Тепер вже мене трохи заціпило.
— Ну, є деякі об’єктивні причини, які змушують мене так думати.
— А! Ха ха!
— Чого ви смієтесь?
— Це такий жарт? Дуже смішно.
— Добре, що ти такий веселий, — похмуро мовила я, — В наш час без почуття гумору ні на крок.
Я зітхнула і, пройшовши до свого ліжка, почала сушити волосся. Кучерявий ошелешено спостерігав з моїми діями. Очі його зробилися геть круглими і наполоханими.
— Але ж ви не можете так вчинити!
Дуже вже смішний в нього акцент. Схожий на французький.
— А чого ж ні? Мені ж треба посушитися, тут не так вже й тепло. І взагалі я б хотіла перевдягтися, ти не проти?
— Mon Dieu, — осудливо кинув він і притьмом вибіг з кімнати.
Цікаво, це що, мій сусід? Я підозрювала, що на заході значно менше гендерних упереджень, але це все якось трохи несподівано. А втім, це може бути навіть цікаво, з точки зору побутових поведінкових установок… Але бідолаха зреагував якось вже зовсім неадекватно. Ну що ж тут такого страшного?
За кілька хвилин він постукав, пововтузився трохи під дверима, і лише потім зайшов. Виглядав він при цьому дещо пригнічено.
— Все гаразд? — співчутливо запитала я.
Відповіддю мені був красномовний осудливий погляд.
— А все ж таки?
— Я… я вчився в єзуїтському коледжі, Ecole de Provence. Я не звик… І крім того…
— Крім того, що?
— Жанін, вона мені не вибачить!
— Аж он воно в чому справа! — розсміялась я. Від цього він якось зіщулився, тож я швиденько надбала серйозного вигляду, — А що, нічого не можна зробити?
— Бамбузл сказав, що ми не можемо змінювати кімнати. Що жінок менше ніж чоловіків, і хтось мусить… жити з ними, — при цьому бідака аж зашарівся.
От чудасія. Ніколи такого не бачила!
— Ти не переймайся, — порадила я, — мені теж дехто може не вибачити. Так я йому сказала, що то його проблеми, і він може мастити собі голову мармулядою. Ну, давай, мабуть, знайомитись. Ірма.
— Тонi.
Він дуже обережно потис мою простягнену руку.
Далі пішло трохи простіше. Коли Тоні пересвідчився, що я не маю наміру ґвалтувати його hic et nunc, йому, схоже, трохи полегшало, і він навіть спромігся на досить осмислену бесіду. Приїхав він ще вчора, і вже встиг тут трохи освоїтись. На моє запитання, чи добре він доїхав, Тоні якось загадково поглядів на мене і сказав “зрештою, добре”. Та нехай, це можна буде з’ясувати пізніше.
Враження від Школи в мого сусіда були неоднозначні. Сподобалось йому, як тут все обладнано: два комп’ютерних класи, пристойна бібліотека. Годують непогано, щоправда на чорний пудинг, місцевий делікатес з кров’ю, в нього хоробрості так і не вистачило. А от розташування Школи на узбіччі цивілізації його не надихало. За добу він не знайшов тут навіть телефона; що вже казати про інтернет. Пан Флаерті, місцевий завгосп, повідомив, що телефони — лише в кабінетах викладачів. А Тоні ж мусив відзвітувати батькам і коханій Жанін! Жах!
З викладачами він ще практично не спілкувався, декана нашого, того самого Річарда Фелоні ще немає, він мусить приїхати сьогодні на церемонію посвяти. Тим часом всім заправляє професор Бамбузл.
— А що то за церемонія? — зацікавилась я.
— Хтозна. Правда, професор Бамбузл пообіцяв, що буде ритуальна ініціація.
— Що ще за холера? В них тут що, масонська ложа?
— Ложе? Гм. Ну, не знаю. Але труну і канделябри вже привезли.

***

Під час обіду я спробувала розвідати, наскільки все це серйозно. Обставини, які привели мене до Школи, таки змушували припустити, що тут має місце якась дуже вже специфічна організація. Втім, Тоні міг і жартувати, адже я ще не встигла осмислити логіку почуття гумору мого єзуїтського сусіда.
Обід був накритий у великій залі лекційного корпусу. Зала була затишною — зі стрілчастими вікнами, забраними кольоровим склом, та довгими дерев’яними столами. В цей сонячний день світло падало досередини веселковими стрічками, створюючи відчуття святкового ярмарку, — з дзенькотом посуду, голосними розмовами та нервовим сміхом перших знайомств.
Тут я мала нагоду зблизька роздивитись майбутніх колег по навчанню — всього нас було чоловік з п’ятдесят, при чому частка жінок справді складала не більше третини. Дівчатка були активні і галасливі, та, відчуваючи свою явну меншість, інстинктивно гуртувалися за статевою ознакою. Я підійшла до “дівчачого” куточку, де мене прийняли досить прихильно, особливо ж, коли я розказала їм про мого доброчесного єзуїта. Виявилося, мені ще пощастило. Чорнявій Вероніці з Чехії взагалі дістався якийсь похмурий бармаглот, який ледве ледве кумекав англійською і вже встиг дістати її розпачливими завиваннями свого привезеного в гірському рюкзаку магнітофона. Чому ж нас не могли поселити разом? А похмурого бармаглота з єзуїтом? Думаю, це було б значно меншим випробуванням для благочестя Тоні. Бідолашна Вероніка теж цього не розуміла, і ми з нею склали гарний дует, виспівуючи каноном “ну де ж справедливість”, “що б це значило” і “підозріло це все”. Така продуктивна атмосфера дала мені можливість, понизивши голос, поцікавитись церемонією посвяти. Гарна як ружа дівиця Дафна вигнула брову і так само тихо мовила у відповідь:
— В них там якісь загадкові маніпуляції з канделябрами.
Вона кивнула на інший куток, де за обіднім столом засідали кілька чоловік професорів. Дівчата тихенько пирснули.
— Не подобається мені отой тип, — Дафна вказала на високого насупленого бороданя, який з ненавистю колупав щось у тарілці, — Цікаво, що він буде в нас викладати? Теорію та практику ритуальних екзекуцій?
Бородань, немов відчувши нашу увагу, кинув на нас зосереджений погляд, піднявся і рушив в нашу сторону.
— Ой! — Дафна манірно затулила губи долонями.
Ми поштиво замовкли. Ритуальний екзекутор ввічливо привітався.
— Добридень, панянки. Моє ім’я Алан Арт, я викладатиму у вас деякі курси, — він значуще посміхнувся, зробившись схожим на великого чорного крука, — а поки що я маю для вас повідомлення. Після того, як пообідаєте, підійдіть до кабінету 21 першого корпусу, і отримайте мантії та інструкції щодо церемонії посвяти.
Потім він попрощався і рушив в обхід залу, очевидячки, з наміром ощасливити своїм повідомленням решту студентів.
— Мантії? — приголомшеним відлунням прозвучав мій голос.
— Ага, а також маски і наручники, — страшним голосом проказала Дафна.
Ми розсміялися. Щоправда, трохи істерично.
Інструкції, як і мантії, були елегантно простими. Розпорядники церемонії спланували розділити нас на чотири групи, кожну з яких вестиме до посвяти свій провідник. Повідомлялося при цьому, що провідники будуть нашими кураторами протягом усього подальшого навчання.
Розподіл на групи відбувався за незрозумілою мені логікою, і мене трохи здивувала інформація про те, що моє ім’я внесено до групи Алана Арта. Туди ж потрапила язиката красуня Дафна, що змусило мене злостиво усміхнутися. Керівниками інших груп були професор Бамбузл, доктор Альберт Мілтон та професорка Феліція Демінор. Якраз до неї і потрапив мій благочестивий сусід Тоні. От же ж щастить хлопцю!
Отож, слід було одягти видані мантії — прості чорні хламиди — і, відповідно до групової належності, опівночі прибути до вказаних аудиторій адміністративного корпусу. Нічого більше про церемонію не повідомлялося. Щоправда, внизу, під скупими інструкціями стояв якийсь латинський вислів. Audi. Vidi. Tace. Нажаль, на той момент моїх знань латини не вистачило для належної інтерпретації цього вельми змістовного девізу.
Тим часом до півночі залишалося ще кілька годин, які я вирішила витратити… ні, не витратити — інвестувати в здоровий сон. Тепер, попри всі загадкові перспективи, це вдалося мені без жодних зусиль.
За десять дванадцята мене хтось поторсав, вихопивши мене зі слизького марева сновидінь. І був одразу ж обізваний мною по матінці та інших нахабних безсовісних родичах. На щастя, все це я вимовила рідною мовою, тож ніжні вуха Тоні майже зовсім не постраждали.
— Вже час, — винувато мовив він, — ти ж не хочеш запізнитись?
— God damned! — виголосила я, вистрибуючи з ліжка в негліже.
Тоні зашипів і відвернувся.
— Ну вибач.
— Та нічого. Лише не лайся. В нас за таке змушували вечорами мити аудиторії.
— А, буду мати на увазі. Merde! — прокоментувала я одягнені навиворіт штани.
Єзуїт аж закашлявся, промовисто глянувши на мене.
— Все, я готова!
Я похапцем застебнула мантію і вискочила з кімнати, Тоні розсудливо зачинив двері на ключ. Аби скоротити шлях, ми бігцем перетнули широкий шкільний двір, щільніше загортаючись у мантії — вітер був особливо пронизливим, а з узбережжя чути було особливо розпачливі удари хвиль об скелястий берег. На подвір’ї не було нікого; Тоні сердито зиркав на мене, невербально звинувачуючи мене у нашому неминучому запізнення.
Втім, ми прийшли практично вчасно. Не знаю, як там професорка Демінор зреагувала на появу Тоні, а професор Арт, який тримав в руці якусь анахронічну лампу зі свічкою, лише відсторонено звірився зі списком, зітхнув і звелів іти за ним. Він довго вів нас темними коридорами і ми, дванадцять принишклих студентів, скоро вже зовсім не орієнтувалися, де ми й навіщо. Підозрюю, що професор вів нас колами, з другого поверху на перший і назад, але сказати, де ми в результаті опинились, я напевне, не змогла б. Нарешті ми зупинились коло якихось дверей. Тоді професор Арт, зловісно всміхаючись (це йому так пасувало!), загасив лампу. Потім почувся скрип відчинюваних дверей і шепіт професора “обережно, заходьте по одному”.
За якусь мить урочистість моменту була порушена звуком падіння і чиїмось ображеним зойком.
— Я ж сказав обережно! — гримнув професор.
Як вдалося мені розгледіти, прохід був перегороджений низьким, але широким поріжком чудернацької форми. Схоже, це була кришка від труни, про яку йшлося напередодні. Слід було обережно переступити цей хитрий поріжок і пройти вглиб приміщення, де, судячи з шуму дихання і збудженого перешіптування, вже зібралися всі решта учасників церемонії. Темно було, хоч в око стрель, лише кволі місячні промені навпомацки пробирались крізь причинені фіранки.
І тоді зазвучав Голос. Відразу ж змовкли перешіптування, всі, схоже, затримали подих, вслухаючись в слова, потужність звучання яких змушувала подумати про величезні стерео динаміки.

Не вірте тому, хто каже, що знання — це світло.
Не вірте тому, хто стверджує, що бачив це світло.
Не вірте тому, хто обіцяє відкрити вам істину.
Пошук правди дійсно є блуканням в пітьмі.
Але втаємничений не шукає світла.
Втаємничений вчиться бачити в темряві.
Не вірте тому, хто каже що правда вказує путь.
Не вірте тому, хто стверджує, що знайшов цей шлях.
Не вірте тому, хто обіцяє показати вам дорогу.
Пошук єдиновірного шляху приречений на помилку.
Але втаємничений не шукає належного шляху.
Втаємничений вчиться іти бездоріжжям.
Не вірте тому, хто вірить.
Не вірте тому, хто вважає, що вірить.
Не вірте тому, хто схиляє вас до віри.
Прагнення віри є відмовою від правди.
Але втаємничений не прагне віри.
Втаємничений вчиться сумніватись.

Голос стих, і в цю мить прийшла черга очікуваних мною канделябрів. Тьмяне мерехтливе світло влилося до приміщення, вихопило з темряви чорно білу мозаїку мантій і збентежених облич та зрештою рівномірно розмістилось навколо помосту, де височіли наші урочисті й зосереджені професори. Декан Фелоні — я відразу зрозуміла, що то він — стояв коло прямокутного підвищення, на якому лежала величезна книга. Такого гросбуху я не бачила ще ніколи! Туди, мабуть, можна було б розмістити всю Британіку, та ще місце залишилось би, для нотаток. Пан Фелоні, як і інші викладачі, був зодягнений у розкішну мантію чорного оксамиту без будь яких регалій, лише, на відміну від інших, на руках в нього були білі рукавички. Це робило його трохи схожим на хірурга, а його бліде обличчя мало такий вишукано людожерський вираз, що мені мимохіть пригадалися авторитети третього рейху. Втім, не знаю, може це гра світла і тіні так спотворила шановного декана, але загалом враження було досить моторошне.
Я чомусь перерахувала професорів. Разом з деканом їх було дев’ять. Як назгулів, улюблених моїх персонажів з однієї злої дитячої казки. А втім… в куточку за підвищенням, в тіні тулився ще один. Хоча то навряд чи був викладач, надто вже молодий на вигляд, що було помітно незважаючи на напівмаску що ховала його усміхнене обличчя. Він, здається, був єдиним, хто відверто насолоджувався спектаклем.
— В цих стінах, — урочисто заговорив декан, — відбували учнівство ті, хто сьогодні керує світом. Деяких ви знаєте, але більшість тримає своє ім’я в таємниці, здійснюючи владу негласними шляхами. Не всі з вас гідні честі вчитись тут, не всі витримають випробування, і далеко не всі завершать учнівство аби стати до почесної праці, належної випускникові Школи. Але всі ви були запрошені завдяки якостям, які потенційно можуть привести вас до успіху. Тому сьогодні я внесу ваші імена до Книги, і від цієї миті почнеться ваше випробування, яке триватиме до того моменту, коли ви залишите ці стіни. Сподіваюсь, більшість з вас протримається до другого триместру.
Народ захвилювався. Дуже доброзичливе вступне слово.
— А можна запитання? — раптом прорізався чийсь нахабний голос.
От самогубця! Від погляду, який звернув пан Фелоні на юнака, я б напевне посивіла.
— Що ти хочеш знати, профан ?
— Що це за випробування?
Студенти схвально зашуміли. Це, певно, цікавило багатьох.
— Ви дізнаєтесь, — зловісно пообіцяв декан.
Запитань більше не було. Потім пан Фелоні вписував наші імена до книги, а ми по черзі ставили свій підпис. Коли підійшла моя черга, я спробувала зблизька розгледіти гостя в масці, який ховався за подіумом. Але його там вже не було! Невже це мені примарилося?
По завершенні церемонії, двері зали відчинились, і ми з полегшенням поспішили геть. Я знайшла гурт знайомих панянок, і ми ще довго обмінювалися враженнями, обурювалися, обзивали одна одну сестрами неофітками і всіляко намагались розвіяти той неприємний ефект, який мала наша ритуальна посвята. Не раз, звичайно, спливали згадки про масонів, я навіть вигребла зі своєї захаращеної пам’яті словосполучення Ancient and Accepted Scottish Rite , натякаючи на географічну близькість славного Шотландського Уставу масонства. Та, я відчувала, що підкидаю ці версії лише для підживлення дискусії, а не від того, що справді підозрювала щось подібне. Та й відомо, що жінок до таких організацій не приймають. Кляті шовіністи.
Ще один шовініст зустрів мене в кімнаті тихим стогоном та спробою заховати голову під подушкою. Аби зайвий раз не травмувати Тоні, я вимкнула світло і аж тоді роздяглась.
Сон не йшов.
— Тоні, — покликала я, — ти не спиш?
— Сплю, — суворо відповів він.
— Ти як гадаєш, що то було, ну оцей весь підозрілий ритуал?
— Профанація, — тихо мовив Тоні.
— А може, ці самі, масони… — я знов спробувала підкинути наживку.
— В жодному разі. Послідовники Хірама не змогли б отак познущатися над власними ритуалами.
Ого! Ого— го!
— Тоні! — “А ти звідки знаєш? А ти часом не масон?” — так і вертілося в мене на язиці, — А що означає “Audi. Vidi. Tace”?
— Почуй. Побач. І мовчи.

***

Одна з найбільш гуманних властивостей нічних жахів — здаватися зранку лише недобрим сном. Спершу, колупаючи за сніданком ріденьку вівсянку, ми з підозрінням поглядали на професорів, але тих наче підмінили. Пан Бамбузл розповідав анекдоти, Алан Арт на пару з доктором Мілтоном життєрадісно реготали; панна Демінор, жвава руда жіночка, бігала сваритись з кухнею з приводу бридкої каші. В результаті, всі розжились смачними булочками з джемом. Однім словом, наші викладачі ніяк не нагадували вчорашніх суворих назгулів. Декан Фелоні обачно не з’являвся аби не зіпсувати нам апетит і дружню атмосферу.
З огляду на всезагальну відлигу, між таборами навіть почали зав’язуватись дипломатичні контакти. Куратори ходили між столами, обговорюючи з охочими організаційні питанні. З’ясувалося, що після сніданку ми нарешті побачимо розклад занять, і вже об одинадцятій відбудеться перша лекція.
— Хтось знає, які ми будемо слухати предмети? — поцікавилась Вероніка, з характерними інтонаціями заслуженої відмінниці, — Я чула, в цьому університеті дуже сильна психологічна школа.
— Ага, особливо в галузі експериментальної психології, — підхопила Дафна, намазуючи булочку чорничним джемом, — Кажуть, тут викладав сам Зімбардо.
— Ну і… — відгукнулась я, — Це вас не насторожує?
— Так не на нас же експерименти ставити будуть, — знизала плечима Вероніка.
— Ага, — заусміхалася я, — не будуть. Звісно. В жодному разі.
— Це ти на що натякаєш? — зацікавилась Дафна.
— Ну, не дарма ж кажуть, що експериментальна наука завдячує в першу чергу дрозофілам і студентам.
— А я б навіть не проти, — Вероніка чуттєво усміхнулась, — Я завжди мріяла взяти участь у досліді з сенсорної депривації.
— А, цей той дослід, у ванні. Аби ще з піною і шампанським… — розсміялась Яна, смаглява життєрадісна румунка, — Я б теж не відмовилась.
— Гуманна наука психологія, — підсумувала я, — все заради людського щастя.
Розклад занять було вивішено на дошці оголошень лекційного корпусу. Поки ми обговорювали різні аспекти експериментальної науки, там вже зібрався чималенький натовп. На мій подив, народ якось не зовсім адекватно зреагував на цей документ: студенти, з круглими від здивування очима роздивлялися список, тихо перемовлялися і приголомшено чухали потилиці. Що ж там? Я проштовхалася до дошки оголошень, і побачила там наступний перелік курсів:
Акторська майстерність, проф. Феліція Демінор
Маніпулятивна психологія, д р Альберт Мілтон
Методи фальсифікації, проф. Френк Аспер
Методи формування громадської думки, проф. Ричард Фелоні
Містифікація, проф. Рене Бамбузл
Режисура спектаклів та масових заходів, проф. Гай Табор
Сучасна практична міфотворчість, проф. Алан Арт
Теорія змови, проф. Ричард О’Доннер
Теорія можливих світів, проф. Стівен Ольберт
Якусь хвильку я теж витріщалась на список, намагаючись збагнути, що б це могло значити. Дивний асортимент, що не кажи… А, з іншого боку, схоже, що нудно нам не буде.
— Що це за дурня, пацани? — почувся голос якогось здорованя за спиною, — Оце їхати бозна звідки, щоб нам тут голову дурили всяким бичачим лайном?
Схоже, це і був той самий похмурий бармаглот, сусід Вероніки. Ну і пика! Еге ж, як не щастить, то вже не щастить.
— Тихше ти, Алекс, — остудив його статечний молодик в окулярах, — Ти можеш в будь який момент зібрати манатки й чухати звідси. Чув, що сказав декан? Це все — випробування. Почнеш зараз з адміністрацією заїдатись, і не бачити тобі роботи в міністерстві, як власної волохатої сідниці.
Я завмерла, очікуючи, що зараз бармаглот зацідить розумнику межи очі. Але той лише зареготав і панібратськи ткнув опонента кулаком в плече. Ні, не розумію я цих чоловіків…
— А ти звідки взяв про міністерство, га? Розколюйся, Влад!
— Де взяв, там вже нема… — промимрив той, — Я ж тобі казав, в мене брат в СБ працює. Так що я знаю, про що мова.
— А, ну тоді що ж, раз СБ, — примирливо мовив забіяка Алекс, відступаючи з поля бою.
Ця дискусія, схоже, позитивно подіяла на моральний стан студентства. Народ прийшов до тями і почав жваво занотовувати розклад занять. Я ще раз глянула на дошку. Першою у моєї групи значилася пара Алана Арта, нашого куратора. Я поправила лямку рюкзака на плечі і рушила до вказаної аудиторії.
Професор Арт зустрів нас, як рідних. Лагідно оглянув своїми прозорими моторошними очима і запросив розташовуватись зручніше аби ми могли поближче познайомитись. Дафна від цього запрошення розімліла і потягнула мене за собою на першу парту аби там з комфортом свердлити професора поглядом.
Решта десять колег по групі розмістились хто де за розташованими півколом столиками. До нашої групи потрапив той самий юнак, який мав родичів в СБ; цей факт очевидно був для нього джерелом особливого гонору, тож Влад сів осібно, поглядаючи зверхньо і самовпевнено. Потрапив сюди і один з латіносів, моїх знайомців по автобусу; він якраз почував себе трохи ніяково без підтримки товариша, розглядав усіх з під лоба і супився. Решта були мені зовсім незнайомі.
— Ну що ж, Lads and Ladies, — весело скаламбурив пан Арт, що означало приблизно “парубки та дами”, — вам сьогодні страшенно пощастило.
Ми з підозрінням перезирнулися.
— Пощастило, — продовжував професор, обіпершись об викладацький стіл, — тому, що зараз зростає попит на практичну міфотворчість. Особливо ж у сфері мистецтва та міжнародній політиці. Тому керівництво надає велику вагу заліку з цього предмету. А оскільки я — ваш куратор, житиметься вам трохи простіше. Можливо. Я ще не вирішив. Ну, а тим часом, пропоную влаштувати невеличке ток шоу… Отже, так… Ви, молодий чоловік, як вас звати?
— Мігель… — простогнав нещасний латіно.
— Емм, Мігель, — не відставав професор, — що ви думаєте з приводу інтерпретації міфу Френсісом Беконом в трактаті “Про мудрість древніх”? Ну? Жодної думки? Ай яй яй, як не соромно?! А ви, — пан Арт звернувся до білявої панянки в червоному светрі, яка від його різкого руху відсахнулася і ледве не впала додолу разом зі стільцем, — ви, молода леді?
— Анна…
— О! Анна, скажіть мені, будьте люб’язні, з чого складалися священні ритуали древніх греків?
— Е ее, — бідолашна зробилася майже одного кольору зі светром, — з вакханалій?
— Ет, дівчата, мрійниці… А ви чого гигочете, парубче, — професор розвернувся до молодого чоловіка з нахабним виразом вузьких очей, — ви в нас хто будете?
— Боян.
— Дуже добре. Ви, Боян, зараз повідомите мені… хоча, ні, навряд чи ви мені щось повідомите.
Боян ображено гмукнув, але промовчав.
— Можливо ви, ніжне створіння, скажете мені хоч щось розумне? — пан Арт звернувся до тоненької дівчинки в довгій спідниці, — Як вас звати, дівчино?
— Ангела.
— Що ж, Ангела. Ви знайомі з концепцією Леві Строса?
— Так… — прошепотіла вона так, немов от от втратить свідомість.
— Серйозно? Ну, я вражений. Глибоко вражений. Ви мо ло дець, Ангела.
Він схопив руку дівчини і енергійно потис її.
— Так, ви, — тут я з жахом усвідомила що він дивиться прямо на мене.
— Я, — чесно сказала я.
— Що, ви?
— А ви, що?
Він злісно усміхнувся.
— А ім’я у вас є?
— Ірма.
— Ага, ну добре. Скажіть мені, як Шеллінг інтерпретував поняття міфу?
— Егм, символічно, — вичавила я.
— Ну не зовсім, — скривився він, — але нехай. Ви, — він повернувся до наступної жертви, — ви у нас будете…?
— Дафна, — гордовито мовила моя сусідка, спокусливо поводячи плечима.
— А скажіть но, мені, люба Дафна, — мовив він солодким голосом, — а що з цього приводу кажуть психоаналітики?
Заприсягаюся, від цього невинного запитання Дафна таки справді почервоніла!
— Вони, ее ем… альтернативні стани свідомості, сновидіння, безсвідоме…
— О! — життєрадісно мовив професор, — як так і думав. Дякую, Дафна. Наступний, хто тут у нас? Ви, юначе?
— Владислав.
Я з цікавістю обернулася аби подивитись, як буде викручуватись есбешник.
— Влад, ви мені скажіть, просто з допитливості запитую, чим у Касірера відрізняються міф і ритуал?
— Масштабом, — впевнено мовив той.
— Точно? — усміхнувся професор, — А як це ви будете міряти? З лінійкою? Он запитайте краще у Дафни, вона вам за Фрейдом розкаже про масштаби. Гаразд, ви в нас хто?
— Ханна, — відповіла опасиста брюнетка.
— Добре, Ханна, тепер запитуйте ви. Унікальний шанс!
— Я… не знаю, — розгубилася та, — Що запитувати?
— Ну що небудь. Бажано, розумне.
— Ой, щось нічого не спадає на думку.
— А, буває й таке. Ну, хто хоче?
— Давайте я, — нахабно мовив молодик в спортивній куртці.
— Прошу. Назвіться лише.
— Едгар. Скажіть мені, навіщо він взагалі потрібен, цей міф?
— Формулюєте ви свої думки надто примітивно, — скривився пан Арт, — але сенс в цьому запитанні, як не дивно, є. Так що, на це питанні у нас відповість… Ви, як вас звати?
— Бажан, — відповів симпатичний молодик, русявий, з довгими пухнастими віями, — Я думаю, міф потрібен для… угм, для того, щоб його розповідати. Ну, нащадкам.
— Цікаво! — розсміявся Алан Арт, — Ні, справді. Ну, а ви що думаєте з цього приводу, молодий чоловік? І не забудьте назватися.
— Еван, — то був огрядний веселий парубок в синьому піджаку, — Я думаю, що за допомогою міфа можна дурити великі маси народу.
— Дурити, кажете? Так що, ви думаєте, міф можна вигадати?
— Ну, — розгубився Еван, — напевне…
— А ви, юначе, теж так думаєте?
— Я? Ні, що ви, в жодному разі! — відізвався худий і недоладний блондин.
— Вас звати, взагалі, як?
— Ганс.
— Значить, дурити не можна?
— Ні.
— А що можна?
— Вивчати можна.
— Ну раз можна, — гмукнув професор, — значить, будемо вивчати. Гаразд, от ми і познайомились. Чесно скажу, я не в захваті; сподіваюсь лише, що до практики у вас кращі здібності, ніж до теорії. На цьому курсі ми з вами спробуємо підлатати ваші теоретичні знання, але паралельно ви будете виконувати одне цікаве практичне завдання. Звичайно, створити міф власними силами в лабораторних умовах вам не вдасться. Тому будемо працювати над легендою. Ваше завдання буде полягати в тому, щоб створити правдоподібну історію походження цієї Школи і переконати ваших колег з інших груп в тому, що саме вона є правильною. Природно, вони теж отримають свої завдання. Переможе та група, чия версія виявиться найбільш незвичайною і переконливою водночас. І, можу вас запевнити, група переможець матиме всі шанси отримати залік.
— Можна запитання? — підняла руку Дафна.
— Прошу.
— А як же їх переконати, коли вони чекатимуть від нас якогось підступу?
— В тому ж весь сенс вправи, дорогенька. Вчіться дурити людей. Вам це знадобиться. А крім того, — хитро всміхнувся Алан Арт, — не виключено, що підібрана вами версія відповідатиме правді… рано чи пізно.

РОЗДІЛ ІІ. ЛОРДИ КОНГРЕГАЦІЇ

Вміння вводити в оману є привілеєм королів.

Кардинал Рішельє

З конспектів Ірми Коник, маніпулятивна психологія:

: хибне твердження, усвідомлення хибності цього твердження та прагнення надати йому статусу істини.
: страх (захисний механізм), незадоволеність (компенсація), уникнення відповідальності, отримання переваги, особиста вигода, науковий інтерес.
— не лише словами, а й за допомогою невербальних засобів (Ж. Дюпра).
Для введенні співбесідника в оману слід:
— говорити впевнено, рівно, без пауз, не відводити погляд, слідкувати за рефлекторними жестами;
— говорити речі, які ви добре знаєте, або про реальні події, що відбувалися не з вами, в інший час, в іншому місці;
— деталізувати, розбивати інформацію на добре продумані окремі блоки
— вживати правдоподібну інформацію, або таку, яка є надто очевидною для брехні;
— уникати суперечностей, часово просторових конфліктів;
— маскувати власну вигоду від хибної інформації.

***

Пари Альберта Мілтона були для нас оазою доброзичливості в атмосфері тиранії нахабних, задерикуватих і нещирих професорів. Здавалось би, маніпулятивна психологія… Хоча, з іншого боку, як сказав пан Мілтон, для будь якого маніпулятивного примусу слід перш за все “закинути якір” в наївну душу об’єкта. Ну, якщо так, то це йому вдалося. Цей сивий, хоч іще не старий чоловік, мав навдивовижу лагідну вдачу і дуже вишукану британську вимову — я могла годинами слухати його просто заради тих шляхетних зворотів, які він вживав, розказуючи нам про різні нешляхетні комунікаційні прийоми. Справді, професор виявився не просто макіавеллістом, але ще й садистом до того ж: з його слів виходило, що обман, як складова таємного примусу, приносить неабияке наукове і естетичне задоволення. А ще, казав пан Мілтон, це корисно для самоствердження. Саме тому, підозрюю, деяким моїм колегам його вправи прийшлися до смаку.
Якось — це був десь третій тиждень нашого навчання — доктор Мілтон почав вчити нас “любовній магії”. Одним з практичних завдань була гра “динамо”, в чоловічому та жіночому варіанті. Ми розважались як несамовиті, спостерігаючи як нещасна і закомплексована Ханна намагається захомутати нечутливого до подразнень Мігеля. Бідака, мабуть, визубрила напам’ять всі інструкції професора і тепер, як дійшло до практики, чуттєво вигиналася і кліпала віями, белькочучи щось незрозуміле. Мігелю, схоже, було нудно. Набагато краще справа пішла у Дафни, якій у партнери потрапив веселун Еван. Ці двоє швидко знайшли спільну мову і за кілька хвилин вже реготали над якимись жартами з життя збоченців. Мені ж дістався нахабний скептик Едгар, з яким я геть не знала, що робити. Тоді від розпачу я почала насміхатися з нього, цинічно коментуючи його особистий досвід (Ти почав займатись сексом в п’ятнадцять? А з жінкою?… А, так ти познайомився з нею в барі? Вона, мабуть, вже була сильно напідпитку…). Скоро Едгар вже ладен був вчепитись мені в горлянку. От тобі і любовна магія! Але доктор Мілтон, схоже, був задоволений — тішився, мов дитя у цирку.
Пара доктора Мілтона була останньою того дня, тож по закінченні заняття ми рушили на вечерю. Подавали гуляш з оселедця, тож амбре у великій залі стояв відповідний. Очевидно, на кухні хазяйнували місцеві гурмани, які, як відомо, мають особливий смак до риби. Втім, наїдок виявився навдивовижу смачним. Коли ми розкошували за вечірнім чаєм з пісочним печивом, до нас приєдналися Боян і Еван.
— Ну що, lads and ladies, — мовив Боян, явно пародіюючи пана Арта, — Як вам сьогоднішній гуляш? А що пишуть про це древні? Чи вважав Аристотель поїдання оселедця за доброчесність?
— Не знаю, як Аристотель, — відповіла я, — а от Платон авторитетно не радив своїм учням запивати оселедець молоком. Це — не концептуально.
— А, дійсно, — Боян відсмикнув руку від горнятка з вершками, які він, очевидно, від жадібності планував вилити в чай.
— Так чи інак, панянки, — долучився Еван, — а в нас назріває криза.
— А? В тебе закінчилась слив’янка? — поцікавилась Дафна.
— Скажеш теж! Ще того тижня! — скорботно зітхнув Еван, — Але зараз мова не про це. Ви пам’ятаєте, що завтра ми повинні продемонструвати нашому монстру, тьху, холєра… Ну, ми повинні план на міф здати. Для авторитетного затвердження.
— От от, — підтримав його Боян, — так би мовити, концепцію. І де вона, як ви думаєте?
— У мінус просторі! — здогадалась я, пригадавши лекції з теорії світів, — тобто, у зародку…
— Тобто, нема у нас нічого, — похмуро підсумувала Дафна, — Ой, що він з нами зробить!
— І не мрій! — засміявся Еван, — Хоча, що тобі, знов на своєму психоаналізі виїдеш. Розкажеш йому, що тобі сьогодні наснилося і…
Дафна почервоніла і спробувала придушити Евана.
— Е, люди, не сваріться, — попросила я, — може складемо таки якусь баєчку? Що, не вигадаємо якоїсь жидо масонсько інопланетної змови… з елементами фольклорного трилеру?
— Трилеру… А що? — зацікавився Боян, — Можна би.
— Давайте знаєте як, — Еван нахилився ближче до нас, — треба зібратись сьогодні вночі, щоб ніхто не здогадався і…
— Ти що, геть розумом зрушив? — здивувалася Дафна, — нащо така конспірація?
— Конспірація — основа основ, — суворо повідомив Еван, — не отримати тобі заліку з теорії змови!
— А ти… — розгубилася Дафна, — А ти… а тебе спалять. В Парижі, на Єврейському острові. За недоречну зарозумілість. От.
— Ну добре, — примирливо зітхнув Еван, — нехай палять. Все ж таки Париж, культурне місто. А от до Арта я з порожніми руками не піду. Так що о першій, у вітальні другого поверху гуртожитку.
— Еван, зачекай, — подала я голос, — а як же інші? Це ж повинен бути спільний проект усієї групи.
— Хороше питання, — скривився Еван.
— Інші? — замислився Боян, — Добре. Ми їм повідомимо — треба дати їм бодай шанс взяти участь у цій, хм, містерії. Побачимо, хто прийде. Щось не віриться мені, що всі.
— Сподіваюсь, — промимрив Еван.
Того вечора, як зумисне, мене хилило в сон зі страшною силою. Раніше я мусила з кілька годин повертітися, перетравлюючи всі нові враження, аж поки засну. А от тепер — засинала на ходу. На щастя, ганебно проспати засідання оргкомітету мені не дозволив Тоні, який збуджено ділився спогадами про ті цікаві прийоми перевтілення, які демонструвала їхня кураторка міс Демінор. Вона, виявляється, прийшла на пару, замаскована під одну зі студенток, і довго розважалася, вислуховуючи студентські коментарі щодо власної особи. А потім вчила накладати грим, від чого бідолашний Тоні ще й досі мав чорні губи. На моє запитання, чи не зображав він там Отелло, Тоні зашарівся і зізнався що мало місце “розігрування” картини Делакруа “Вірсавія”. Щось у цьому було знайоме… Лише що? Ех, розбестять мені єзуїта!
Коли прийшов час збиратися на таємну зустріч, я повідомила Тоні, що йду до душу, і, прихопивши рушника, рушила до вітальні. У нашому Residence Hall було дві вітальні, на першому і на другому поверсі. Та, де ми зібралися того вечора, була невеликим, але затишним приміщенням з величезними м’якими кріслами і теплим плетеним килимом. Тут, очевидно, саме для таких випадків, була передбачена машина з кавою і чаєм; загалом, не дивно, що вітальні були для нас улюбленим місцем бурхливих вечірніх чаювань. Тим часом, колеги змовники вже почали збиратися. Тут вже сиділи Еван і Боян — Еван зручно розташувався на підвіконні, а Боян демократично сів просто на килим. За хвилину підійшли Едгар і Ганс, за ними — Анна і Ангела. Дафна трохи запізнилася, виправдовуючись тим, що її затримала балакуча сусідка, довелось набрехати, що у неї побачення.
— З ким же? — поцікавилась я.
— А, деталі, — відмахнулася Дафна.
Виявилося, що бракує Влада, Бажана, Мігеля і Ханни. Останні двоє, мабуть застидалися, Влад, схоже, просто не побажав скласти нам компанію, а Бажан щиро запевнив, що серцем він з нами, лише дуже вже хоче спати, так бідолашний замучився трудами академічними. Ну й нехай.
— Емм м, люди… — урочисто розпочав засідання Еван, хилитаючи ногою, — я з вашого дозволу буду типу модератор. Нам треба сьогодні розробити страшний стратегічний план введення в оману наших конкурентів…
— Конкурентів? — подав голос Едгар, — А з чого ти взяв, що вони нам конкуренти?
— Ви що, декана погано слухали? — роздратовано мовив Боян, — Буде відсіювання, напевне, за успішністю. А тим, хто залишиться, роботу запропонують в усяких… гм, органах.
— А точно? Зуб даєш?
— Ой, відчепися. Не віриш, не треба.
— Колеги! — втрутився типу модератор, — давайте потім. Зараз би нам придумати концепцію. Позакрученіше. А тоді — хоч в органи, хоч… кому куди треба. Ну, ви як?
— Ми ж для цього і прийшли! — повідомила Анна, привставши з надр крісла, — Давайте вже щось придумувати.
— А, ну починай тоді, — дозволив Еван.
— А чого я перша?
— Отак завжди, як до справи!
— Ірма, — звернувся до мене Боян, — ти щось казала про фольклорний трилер?
— Ну, казала… Це я так, згадала одну казочку з назгулами. А насправді в мене була інша ідея: що, якщо наші викладачі — маніяки збоченці? А ми їм потрібні для різних моральних наруг і експериментів?
— Не повірять! — виніс вердикт Едгар, — Треба, щоб схоже на правду було.
— А чого ж, — підтримав мене Еван, — якщо правильно представити… Ну, давайте ще ідеї!
— А що, коли і справді якась нечиста сила… — стояв на своєму Боян.
— Чуєш, що я кажу? НЕ ПОВІРЯТЬ!
— А може, — зголосилася Дафна, — представити все це, як розважальний проект, reality show? Ну, на зразок “Big Brother”. Знімають нас на камери, а потім транслюють на весь світ.
— Ну, — засумнівався Едгар, — а як же закони? Нас же повинні були б попередити, якщо так.
— А чого зайве вигадувати? — тихо мовила Ангела, — Декан Фелоні вже прозоро натякнув, що вони тут — таємне товариство. Масони — не масони. Одна біда. Можна придумати.
— Орден Копченого Оселедця, — розсміявся Боян.
— Ну чого ж зразу так? — зацікавилась я, — А може, Академічне Товариство Прихованих Садистів?
— Орден Труни і Канделябрів! — запропонувала Дафна.
— Стоп стоп стоп! — зупинив нашу міфотворчість Еван, — я цілком розумію ваші почуття. Але давайте зупинимось на чомусь. А можна, в принципі, і поєднати деякі ідеї. Так, а хто б в нас взявся вести протокол? Ганс?
— А? — той, схоже, вже куняв, пригрівшись коло машини з чаєм, — Що? Добре добре, я буду записувати. Дайте ручку лише.
— Отже так… — задумався модератор, — колись давно…
— Столітті так собі у шістнадцятому…
— Від Університету відділилась Школа, яку відтоді почали називати прихованим факультетом…
— Так от, в цій Школі…

***

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?

Едгар Вигода
Сподіваюсь знайти для себе дисципліну, котра стане моїм покликанням. Моїм попереднім викладачам з психології, нажаль, так і не вдалося мене ні в чому переконати — через свою некомпетентність або брак зацікавленості в предметі. Хотілося б з’ясувати, чи існує пояснення, яке мене вдовольнить.

Боян Ладожко
Я нічого не чекаю від Школи. Мені подобаються несподіванки і нові повороти сюжету, подобається працювати “в полі”, швидко пристосовуватись до нових умов і обставин. Однім словом, я нічого не загадую, сподіваючись привезти додому нові враження.

***

Зранку — що не дивно — встати було тяжче звичайного. Я повернулася до свого легітимного ліжка вже десь по другій, не знаю, що, Тоні подумав, я таке робила в душі. А, втім, він, зі своєю доброчесністю, мусив би знати про різні способи сублімації…
Довелося мені снідати подвійною кавою — дуже вже не хотілось мені заснути на лекції пана Ольберта. Цей шановний професор викликав в мене неоднозначні почуття; коли він говорив, здавалось, він дивиться кудись повз аудиторію. Цинічний Едгар назвав цей погляд містичною косоокістю. Не знаю, мені цей високий дядько з борідкою еспаньйолкою чомусь нагадував священика. І, крім того, подобався мені його загадковий дискурс — плюралістичні реальності, біфуркація історії, змішання означуваного і означення, єдність факту і фікції… Мабуть, помер в мені якийсь дрімучий філософ, і оце дух його неукоськаний не дає мені спокою.
Сьогодні професор Ольберт розказував про те, як можна створити світ, відмінний від дійсного, найменшим зусиллям. Наприклад, якась популярна газета публікує інтерв’ю з політиком, і коректор пропускає в тексті частку “не”. Так виникає невеличке відхилення, яке матиме значно більший ефект, ніж будь які наступні спростування. Ех, вищий пілотаж, подумалося мені. Яка гарна можливість для диверсії…
До пари нашого куратора ми вже остаточно прокинулися. Алан Арт був у доброму гуморі і весело оповідав нам, як на замовлення британських спецслужб розкручував бездарний роман декого Флемінга. Єдина його цінність була в епічному образі, який вдалося створити автору. От, повідомив професор, як тяжко доводиться працювати міфотворцям, по піщинці визбируючи матеріал для роботи.
— А що ви мені принесли? — нетерпляче мовив він, завершивши оповідь, — Попередня група ТАКЕ вигадала! Не знаю навіть, як ви з нею будете змагатись. Це для мене, щоб ви знали, предмет особистих амбіцій — наша давня суперечка з Бамбузлом… Ну, давайте сюди ваш план! Що тут у вас?… А, яке однотипне мислення… Гм м… Ой йой!… Так…
Ми, затамувавши подих, чекали на вирок.
— Е ее, добре. Ну, що я вам скажу, діти мої… Тяжко вам буде. Треба тут дещо переробити. Багато переробити, — Пан Арт зітхнув, — Так, шотландський сепаратизм треба прибрати. Це вже не актуально. Сексуальні збочення теж заберіть, заради всього святого. Цікаво, хто це вигадав?
Дафна і я перезирнулись, ледве стримуючи нездоровий сміх.
— Далі… ну, історичне тло якесь вам треба залишити. Джон Нокс тут був раніше. Хоча, в принципі… Добре, протестанти нехай залишаються. І змова Лордів Конгрегації. А що, непогана ідея. Пропаганда Реформації у всьому світі шляхом диверсій та масових вбивств…
— Так, ми взагалі думали приписати туди ж Святого Варфоломія і Ля Рошель, — прокашлявшись, мовив Еван.
— І, до речі, — здогадалась я, — це пояснювало б успіх протестантського Нового Світу, в сенсі Сполучених Штатів. А згодом — і глобалізація…
— А Школа, — підхопив Боян, — це в нас — кузня кадрів для подальших “спеціальних операцій”.
— Ага, — заусміхався Алан Арт, — нічогенька така тенденція вимальовується. А навіщо ж британським Лордам Конгрегації потрібна глобалізація?
Всі повернулися до мене, як авторки недоречної ідеї.
— Як навіщо? — розгубилась я, — А світове панування? В Штатах вже давно маріонеткове правління, а вся влада належить Конгрегації.
— Он як? — розсміявся професор, — Добре що повідомили. І що, жодних масонів?
— Ха! Це пошло! — оголосила Дафна, — Вони давно вже вийшли з моди!
— А ще, а ще може бути, — збуджено докинув Еван, — що масони якраз і служили прикриттям для цієї організації!
Пан Арт ще довго критикував наш план, але було видно, що він загалом задоволений розмахом нашої фантазії. Міф, якось казав він, повинен пояснювати явища глобального масштабу, і мені, очевидно, випадково вдалось потішити його своєю вигадкою. Проблема ж полягала в тому, що ми навіть не здогадувались, що нам робити з цією ідеєю у локальному масштабі.
— Так, діти мої, уважно слухайте лекції нашого шанованого декана Фелоні, — порадив насамкінець наш куратор, — будете вчитись формувати громадську думку в окремо взятому освітньому закладі. І, до речі, зверніть увагу на практикум з фальсифікації. Може знадобитись.
Фальсифікація була одним з найбільш корисних предметів нашої Школи. Останнього разу пан Аспер розказував нам, як підробляти підписи. Дуже цікава справа: тут і елементи графології і різні прийоми побутового копіювання — за допомогою “світлоскопа”, нагрівання, вареного яйця і т.д. Сьогодні ж, професор Аспер, немовби відчувши, що саме нам потрібно, почав розповідати про фальсифікацію артефактів, зокрема різних таємних документів. Як виявилося, цією справою здебільшого займалися спецслужби, і виходило, що, якщо лише таємний документ стає надбанням громадськості, то вірогідність того, що він справжній практично нульова. От наприклад, лист отриманий Огюстеном Баррюлем, знаним анти масоном, від якогось офіцера Дж. Б. Симоніні, де йшлося про те, що, виявляється, французьку революцію організували підступні каменярі. Баррюль з того скористався, розвинув сюжет до абсурду і поклав фундамент багатовіковій конспіративістській параної. А, як з’ясувалося згодом, лист той був написаний французькою таємною поліцією аби змусити Наполеона відмінити деякі привілеї, надані євреям. Всього лише. А взяти “Протоколи Сіонських Мудреців”, створення яких було спонсоровано російською “охранкою”? І до чого то призвело? Знов таки, второваним шляхом, геноцид…
Ми слухали пана Аспера, серйозного огрядного чоловіка, який був би схожим на суддю, аби не його характерний піратських прищур, і хижо перезиралися. Ось що нам потрібно! Артефакт! Відразу після пари ми загальмували коло великого вікна у холі аби обговорити різні можливості втілення ідеї. Ця справа настільки нас захопила, ми що заледве не пропустили обід. Ну, принаймні, він встиг охолонути.
— Так, панове, — мовив Еван, бовтаючи ложкою в холодному крабовому супі, — все ж таки, що ми реально можемо створити на підтвердження нашої теорії?
— Наскільки я знаю… — мовив Боян, — а знаю я напевне, бо лише вчора читав біографію Нокса, його могила так точно і не відома…
— Ти що, пропонуєш фальсифікувати поховання?! — вразилась Дафна, — А кого будемо ховати? В мене є кілька кандидатур!
— Е ні, — зітхнув Едгар, який теж вирішив приєднатися до нашої ініціативної групи, — треба щось більш переконливе.
— Може лист? — запропонувала я, — Лист Нокса до Лордів, де йдеться про плани скинення Марії Тюдор і захоплення влади в Шотландії?
— Непогана думка, — погодився Еван, — лише уяви собі… Це десь 1560 рік. Як відтворити стиль і стан документа? Добре би щось більш сучасне…
— План створення Ку клукс клана? — підкинула ідею Дафна.
— А чого раптом ККК? — не зрозумів Боян.
— Ну а як же ж? Не пам’ятаєш? — здивувалася Дафна, — Їхній ідеал — WASP, білі англосаксонські протестанти .
— Гм м… — протягнув Едгар, — це вже ближче.
— Слухайте, — раптом здогадалась я, — наше завдання — прив’язати до цього всього Школу, так? Значить треба…
— Треба лист декана до тих же гіпотетичних Лордів! Або ще краще, від Лордів до декана! — підхопив Еван, — Лише звідки він потрапить до нас?
— Пам’ятайте, треба щоб ніхто не зрозумів, що це — наша ініціатива, — попередив Едгар, — А то вони ніколи не повірять.
— Так, думаємо, звідки взяти лист! — Еван насупив брови, — Типу викрасти?
— Типу підібрати в смітнику, — саркастично мовила Дафна. Схоже, вона трохи образилась, що її ідея з Ку клукс кланом не була підтримана.
— Такі документи в смітник не викидають! — Боян, схоже, сприйняв її пропозицію абсолютно серйозно, — Таке рвуть на шматочки і змивають в…
— Одного разу, — задумливо мовив Еван, — я знайшов лист моєї молодшої сестри. Уявляєте, любовна записка до одного покидька з байкерського гуртка… От я їй влаштував!
— А лист де знайшов, мораліст? — скептично заусміхався Едгар.
— А лист був в книжці, яку вона брала в мене читати.
— От воно! — підсумував Боян.
Запала глибокодумна мовчанка. Ідей більше не виникало, і нам довелося поспіхом давитися холодними делікатесами аби не запізнитись на пару з теорії змови. А зрештою, завжди можна сказати, що нас затримало невеличке практичне заняття з того ж таки предмету… Я усміхнулась своїм яйцям по шотландськи; цікаво все ж таки, з якого біса вони роблять начинку?

***

З конспектів Ірми Коник, теорія змови:

: десакралізація історії шляхом “передання” функції цілепокладання надлюдських сутностей (Бога, провидіння) людським об’єднанням. Параноїдальна альтернатива фаталізму.
Особлива ознака — ототожнення змови зі злом, ненормальністю, злочинним викривленням реальності.

— Масонська змова (+ тамплієри, ілюмінати і т.д.)
— Єврейська змова (пов’язується з масонською і економічною)
— Економічна змова (змова банкірів) План Маршала, Всесвітній Банк, МВФ
— Змова злидарів (більшовицька)
— Мондіалістська змова (геополітична) Римський Клуб, НАТО
— Окультна змова (секти) сатанізм??
— Змова третього світу (реакційний тероризм)
— символічність, фактор боротьби зі злом, деполітизація ідеологій та державних устроїв.

***

Наш викладач з теорії змови не часто тішив нас своїми вельми інформативними лекціями — його пари стояли в нас лише раз на тиждень. Очевидно, пан О’Доннер був людиною дуже діловою, він постійно кудись їздив на своєму елегантному чорному понтіаку, котрий служив предметом ницих зазіхань Евана, часом повертався з якимись підозрілими суб’єктами і зачинявся з ними в кабінеті. Я думала, що предмет, який він викладає, повинен був би виховати в професорі параноїдальне світосприйняття — аж ні, цей серйозний літній чоловік в стильних окулярах нагадував швидше режисера великобюджетного кінопроекту — водночас захоплений ідеєю і притиснений відповідальністю. Ну, на загал, він викликав в мене позитивні почуття.
А от Рене Бамбузл, наш спец з містифікації особливої симпатії в мене не викликав. Дарма, що веселий і безпосередній, цей дядько змушував думати про пурген, підсипаний в чай, голки в кріслі і чорнило в сумці. Це був такий суб’єкт, якого ввічливі британці назвали б “practical joker”. В нас це зазвичай означують інакше (не так ввічливо).
Втім, іноді він розказував про досить цікаві речі зі свого досвіду. Може пам’ятаєте — в 1995 році на світових екранах вийшов документальний фільм з неапетитною автопсією інопланетного гуманоїда, знятою в п’ятдесятих роках в американській секретній військовій лабораторії. Виявилося, що цей унікальний фільм був скомпільований бамбузлівським аспірантом за допомогою кіношного муляжу і пари нетверезих друзів медиків. І, хоча пан Бамбузл був дуже незадоволений якістю зйомки, його аспірант Рой Сантіллі заробив на цьому проекті шалені гроші. Мораль, яку вивів для нас професор — містифікація приживеться лише на ґрунті бажання і готовності народних мас повірити. Але, якщо такий ґрунт є, достатньо просто підштовхнути фантазію, а далі — все саме складеться докупи, навіть без дорогих спецефектів.
Так чи інак, але вдосталь надивившись, як неелегантні патологоанатоми з плівки Сантіллі шматують тіло прибульця, бодай навіть муляж, я почувала себе трохи некомфортно. Я ж навіть колись збиралась іти в медичний, а зупинила мене кривава оповідь старших колег про регулярні походи до моргу. Ну не люблю я цього. Ну верне мене від трупів, що ж поробиш? Втім, схоже, моє ставлення до цього питання поділяли й інші дівчата з нашої групи. Принаймні, коли ми сіли до вечері, вираз обличчя у нас був схожим.
— Щось не хочеться мені їсти… — пробурмотіла Ангела, відставляючи тарілку з м’ясним рагу.
— А що це таке за м’ясо, взагалі? — поцікавилась Дафна, колупаючи рагу вилкою, — На свинину не схоже, на телятину теж… Не збагну.
— Ну дякую, — скривилась Ангела.
— Колеги! В мене є новина! — життєрадісно мовив Влад, який чомусь вирішив до нас приєднатись. Дивно, то взагалі не говорить, то тепер от весь такий привітний зробився…
— Н ну? Що в тебе? — не надто дружньо мовила я. Справді, їсти мені хотілося страшно, але якось після цього кіносеансу шмат до рота не ліз. Тож, відповідно, настрій був не найкращий.
— Я з’ясував, яку інтригу готує група Бамбузла!
— Тс с… — прошипів Еван, роззираючись, — А що, справді?
— Ага. В мене сусід звідти, я чув, як він з одногрупником перемовлявся.
— А ти стояв за дверима? — посміхнувся Боян.
— Незручно було переривати…
— А, ти ж в нас професіонал! — розсміявся Едгар, — Ну, то що в них, кажи!
— За їхньою легендою, тут, в Школі, у відриві від цивілізації, збираються канібали, і…
— І що? — змовницьки прошепотів Еван, — Вони нас їсти збираються?
— Ага, — так само тихо мовив Влад, — Це будуть ритуальні вбивства. Один за одним…
— Ну точно! — заусміхався Боян, — А поки що підкормлюють, аби м’ясце сальце наростало!
— Що, не вірите? — образився Влад.
— Та чого ж, віримо, — мовив Еван, стримуючи сміх, — А ви, дівчата, чого не їсте? Чули? Треба насолоджуватись життям, поки нас самих не спожили місцеві гурмани! Тебе, Ангела, мабуть, закоптять і під пивце… А от з Ханни добра печеня вийде.
Ми всі радісно зареготали. Влад кисло усміхався. В мене, принаймні, відновився апетит. І тут…
— Егм, Ірма, — тихо промовила Ангела, з жахом дивлячись на мене, — що це в тебе?
— Де? — не зрозуміла я.
— А он, на виделці…
Я опустила погляд і побачила, що на виделку в мене наколоте ніщо інше, як людське вухо! Нічого собі рагу!
Тут, звісно, почалося… Я з вереском кинула виделку з вухом на стіл, дівчата відстрибнули і заголосили, мов недорізані, нещасна Ангела просто зомліла. Хлопці стояли з кам’яними лицями, а Боян щільно притис руку до рота — йому, схоже, було погано.
І тут з— за сусіднього столу, де сиділи бамбузлівці, почувся несамовитий регіт. Люди дико втішалися, схлипуючи і ляскаючи долонями. Всі решта студентів почали сповзатися до епіцентру подій. Ну звісно, тут в нас так весело!
— Гляньте гляньте, як наші благородні змовники застрибали! — показуючи на нас пальцем, крізь сміх сказав потвора Алекс, — І всього то через одне маленьке симпатичне вушко!
— Ах ти ж паскуда! — гукнув Еван, перестрибуючи через стіл з явною метою терміново знищити бармаглота, — Ти в мене зараз власні вуха гризти будеш!
Алекс занервував. Еван був заледве не вдвічі більший за нього і мав, схоже, дуже серйозні наміри.
— Ану припинити бойовисько! — гримнув хтось за спиною, — Так, ви двоє, до мого кабінету! Зараз!