Марина Соколян
РЕТОРТА

Дійові особи:

Пан Твардовський
Лесик
Катаржина
Олекса
Дві прибиральниці
Дім з примарами

ДІЯ І

Сцена виглядає як простора кімната старовинного маєтку: камін, кілька зловісних портретів, шафи з грубими спорохнявілими книгами, склянки, шкалики, скельця. На стінах таблички і вказівники, що підказує глядачеві – ми в музеї. Атмосферу доповнює розлоге павутиння в кутках та покинута кимось швабра.

До кімнати, задкуючи, входить відвідувач – по всьому (фотоапарат на шиї, роззявлений писок) – турист. Гість швидко роззирається, простує до одної з полиць, там спиняється і дістає з кишені довідника.
Тим часом на сцену виходить жіночка в синьому халаті. Інтуїтивно впізнаємо – прибиральниця, найбільший тутешній начальник. З підозрою позираючи на туриста, вона бере до рук швабру.

Прибиральниця: Ви там… Тойво, давайте на вихід. Музей зачиняється.

Турист запопадливо киває.

Турист: Так-так, хвилинку.

Жіночка дратівливо дивиться йому в спину.

Прибиральниця: Кому кажу.
Турист (захоплено штудіює довідник): Угу.

Жінка зиркає на гостя, пару разів люто хвецяє підлогу шваброю, потім знизує плечима і йде собі.
Залишившись на самотині, турист ховає довідника і бере з полички маленьку скляну колбочку. Мугикаючи щось немелодійне, роздивляється її на світло.
До кімнати заходить ще один персонаж – худезний дід в чорному капелюсі з таким примхливим виразом лиця, мовби обід йому пішов на зле. Зобачивши діда, турист хутенько ставить колбочку, де взяв.

Дід (невдоволено): Чого стовбичите? Не знаєте, де вихід?
Турист (замислено): Вихід? Вихід – у кожного свій.
Дід (глузливо зводить брови): Ти ба. Які ми дотепні. За хвилину ввімкнуть сигналізацію.
Турист (запхавши руки до кишень): Ну звісно. А вас, мабуть, це не обходить, бо ви – скорботний привид чорнокнижника Бальтазара.
Дід: Як ви лишень здогадались? Не збагну.
Турист: Ну гаразд. Я йду – задоволені? Приємної вічності.

Турист глузливо вклоняється і простує за двері.

Дід (бурмоче під ніс): Якби моя воля… здати б усіх цих туристів до звіринцю… Туристікус вульгаріс: подорожує зграями, паразитує на минувшині, має третє око – на пузі…

Дід підходить до полиці і бере до рук ту саму колбочку, якою був зацікавився турист.

Дід (читає надпис): “Де ніхіль ніль нісі ніц…”

Нараз все світло гасне і кімната опиняється в цілковитій темряві.

Дід: Гм. Цікавий ефект.

Десь неподалік лунає гуркіт і дзенькіт. “Кур-рва вавілонська! Бол-лячка єгипетська!” – долинає з-за завіс.

Дід (незворушно): Ти ба. Які ми начитані.

В кімнаті з’являється миготлива пляма світла – це турист з ліхтариком в долоні. Він розгублений і наляканий.

Турист: Що це? Як це?
Дід (погрозливо): Забарилися? Га?

Дід рушає до туриста, той мимохіть задкує.

Турист (панічно): Ви, теє… Не підходьте!

Дід злостиво регоче.

Дід: Я! Скорботний привид! Чорнокнижника! Бальтазара! Тут тобі й смерть! (турист відступає) - Гам!

Турист: И! (випускає з рук ліхтарика, той гасне)

Наступної миті світло знову вмикається – це дід намацує перемикач. Турист рачкує, шукаючи за ліхтариком.

Дід (погордливо): Можете підвестися.
Турист: Угу. В мене через вас лампа вибухла. А хороший же був ліхтарик, швейцарський! Як вам не соромно лишень, поважній літній людині…
Дід: Це ви про мене? Та я ж – скорботний привид, і все, мені, як наслідок, по цимбалах.
Турист: Не можна бути таким мстивим.
Дід (глузливо): Не можна бути таким переляканим. Валер’янку пийте, бром, абощо. А чого ви досі тут? Дверей не знайшли?
Турист: Знайшов.
Дід: І що?
Турист: І все. Клозєт. Фініш.
Дід: Що це ви кажете? Зачинено?
Турист: Угу.
Дід (знімає капелюха і витирає спітніле чоло): Цікаво. Стійте тут, не ворушіться. Зараз піду гляну.

Дід, виходить, залишаючи туриста на самотині. Той справді не ворушиться якусь мить, заклякнувши в чудернацькій позі, але за хвильку “відмирає”, корчить писка навздогін дідові, імітуючи його войовниче “Гам!”. Дід повертається, вочевидь страшенно незадоволений.

Дід: Холєрні покручі свині й собаки! Телефон у вас є?
Турист (сторожко): Для чого?
Дід: Холєрний секс по телефону замовити, телепню! (роззирається) Треба в поліцію подзвонити.
Турист: В поліцію? (насуплюється) Ні, немає. А на вахті?
Дід: Та яка там вахта! (розлючено) Цим унікальним музеєм, його коштовною експозицією опікується хіба баба Клуня-що-на-білетах і її дурепа доня, Кася-старша-на-швабрах. Коли б хто знав – безцінний доробок славетного алхіміка Бальтазара, і – таке нехлюйство, такий занепад!
Турист: Гм. А ви чого так переймаєтеся, пане? Ну, коли не зважати на те, що ви і є його занедбаний привид?
Дід (гордівливо напинається): Я? Я, до вашого відома, останній справжній послідовник Бальтазара. Нащадок його генія і… деяких гм, окремих ідей.
Турист: Ага. Генія. Авжеж. А вас не хвилює той факт, що ваш, як би це точніше… авторитет закатував у своєму підвалі як мінімум чотирьох безневинних людей?
Дід (потискає плечима): Невдалий експеримент.
Турист (затято): Здер шкуру…
Дід: Це перебільшення.
Турист: Випустив кров…
Дід: Не всю! Слухайте, чого ви причепилися? У нашої, скажімо, фармацевтики, теж багато недоліків. Не кажучи вже про самолікування.
Турист: Ага, головне – позбутися трупа. Коли аспірин не подіє.
Дід: Пф-ф. Які ми бридливі. А яким це дивом ви тут опинилися? Людям що – варт’ лише кров’ю помастити, і вже туристична атракція.
Турист: Піду я, ліпше двері посмикаю. Ану ж як пощастить вибратись із цього… атракціону.
Дід: Авжеж, посмикайте. Дурне діло – нехитре.

Невдовзі турист повертається і, не кажучи ні слова дідові, похмуро всідається на найближчий рипучий стільчик; змучено ховає обличчя в руках.

Дід: Ну як, посмикали?
Турист: Угм.
Дід: То що ж, юначе, не журіться. Зранечку двері відкриють, і ви або підете собі любесенько додому… або – Бальтазарів дім збагатиться новою кривавою легендою.

Завваживши переляканий погляд туриста, дід злостиво регоче.

Дід: Та годі. Крім нас із вами тут немає жодної живої душі.

Світло миготить, немовби десь порушено контакт. Дід та турист сполохано перезираються. Без жодного звуку на сцену впливає молода дама у великих круглих окулярах, поволі простує вздовж полиць і зупиняється навпроти колбочки. “Де ніхіль…” – починає читати вона, проте дід перериває її вправи неделікатним “Кхгмхгм!”

Дама (істерично): Хто тут?! (Колбочка падає з її рук, проте не розбивається)
Дід: Та лише два холєрних скорботних привиди. А ви як сюди просочилися? Крізь замкову шпарину в дамській кімнаті?
Дама (поправляє окуляри, опановуючи ляк): Н-не розумію…
Дід: Ні? А така ж з виду розумничка! Музей зачинено, причім завважте, з того боку.
Дама (обертається до туриста): Він що, жартує?
Турист: Цей тип? Він – навіженець із манією ритуальних убивств, але загалом – людина розважлива і до жартів не схильна.

Жіночка панічно роззирається і, не кажучи ні слова, біжить з кімнати. За сценою чути легкий гуркіт, мовби від перекинутого стільця, стукання та притишене “Ой, мамо!” Дід злостиво шкіриться до туриста.

Дід: Маємо компанію. А нічогенька.
Турист: Нічогенька – для вечора за скляночкою, чи для дослідів у підвалі?
Дід (кровожерливо): Еге ж.

Дама повертається до кімнати і, сахнувшись діда, сідає в куточку.

Дама (ображено): Мене вдома чекають, між іншим.
Дід (замислено): Може й дочекаються. Давайте либонь, знайомитись, коли вже такий інтим.
Турист: Вам для меню?
Дід (дратівливо): Ні, для панахиди. Раб божий Твардовський. Ну, а вас як пом’янути?
Турист (неохоче): Олекса.
Дід: А вас, юна дамо?
Дама: Катаржина.
Пан Твардовський: То що ж ви, Катрусю, так пізно по музеях вештаєте? Не спиться?
Катаржина (шморгає носом): Мені скоро диплом здавати. Вплив трактату Бальтазара “Про сублімацію речовин” на алхімічний психоаналіз.
Пан Твардовський (вражено): О! Моє шанування, колего!
Олекса (мимрить під ніс): Зворушлива мить: у темнім куточку маньяк перестрів маніяка.
Пан Твардовський (до Катаржини, ігноруючи Олексу): Ви, отже цікавитесь доробком славного алхіміка?
Катаржина: Його концепцією безсмертя, замішаною на…
Олекса (додає запопадливо): Крові невинних жертв!
Пан Твардовський (розвертається до Олекси): Далася вам та кров, справді. (До Катаржини, мовби перепрошуючи) Хлопцю бракує розуміння елементарних засад експериментальної науки.
Катаржина (тонко усміхається): До ранку ще купа часу.

Олекса зиркає на неї з підозрою.

Пан Твардовський (до Катаржини): Ви, правду кажучи, не за легким життям шукали… Учення про безсмертя – одне з найбільш суперечливих в Бальтазаровім доробку.
Катаржина (поправляє окуляри): Це правда. Останні роки свого життя він присвятив пошуку квінтесенції, тобто п’ятої сутності. Яка і дарує безсмертя.
Олекса (зацікавлено): І що, знайшов?
Катаржина (замислено): Втрутилися обставини.
Олекса: Обставини – це натовп розгніваних городян, які жбурнули Бальтазара з вікна?
Пан Твардовський: Фе, як вульгарно. Слід казати – вчинили дефенестрацію.
Олекса: Еге ж, таку вчинили дефенестрацію, що аж концепція йому репнула і захлюпала бруківку.
Катаржина (закочує очі): Хай би там що. Проте, здається, мені вдалося відшукати пояснення його теорії.
Пан Твардовський (зацікавлено): Он як?
Катаржина: П’ята сутність – це мовби… метафора. Не п’ята речовина, але відсутність попередніх чотирьох. Порожнеча.
Пан Твардовський: Вакуум, який засмоктує речовину.
Олекса: О! Так він винайшов пилосос?
Катаржина (здивовано): Та ніби так. Метафорично.
Олекса: Метафоричний пилосос. А що ж тоді оті криваві жертви? Утвердження прав на патент?
Пан Твардовський: Дайте врешті спокій нещасним жертвам! Ану як їхні душі ще досі тут? Чатують за шафами, виношуючи (пан Твардовський погрозливо щириться) СТРАШНУ ПОМСТУ?!
Олекса: Де?
Пан Твардовський (азартно): Всюди! Ось хоч би навіть тут!

Пан Твардовський хвацько береться за ручку дверцят найбільшої шафи і відчиняє її навстіж. Звідти зі страшним гуркотом вивергається алхімічне начиння, порохняві книжки та… замурзаний і заспаний хлопчисько.
Олекса та Катаржина налякано підстрибують з місця. Світло коротко блимає.

Пан Твардовський (дратівливо): Казав же їм, слід частіше перебирати архіви. Бо всяке може завестися, міль там, клопи…
Олекса: Гігантські гуманоїдні клопи. Це все ваша фармацевтика. Трагічні наслідки самолікування.

Хлопчина зводиться, потираючи травмовану сідницю, налякано роззирається.

Хлопець: Це не я.
Пан Твардовський: Що?
Олекса: Де?
Хлопець: Я, цеє… я відстав від батьків… Ішов-ішов, відстав, загубився… Вони мене кличуть-кличуть, а я відстав. Я був один, а тут темно, страшно…
Пан Твардовський: Тобі було страшно, і ти заліз до шафи.
Хлопець: Угу.
Пан Твардовський: Навіщо?
Хлопець: Щоб мене не знайшли. Вони.
Олекса: Хто?
Хлопець: Привиди. Один такий, із сокирою, другий – писок весь в крові, іще тьотка, вся гола, синя і кайдани на ній дзвенять…
Пан Твардовський (з огидою): Діти… І куди батьки дивляться, коли в дитини таке з головою?
Катаржина (поправляє окуляри): Паталогічна афектація пубертатних еротичних фантазій.
Олекса (присідає коло хлопця): Тебе звати як?
Хлопець: Лесик.
Олекса: Так от, Лесику, припини голосити. Не маленький уже, ну! Тут нема чого боятися, просто дядя маньяк, а тьотя іще вчиться. Зате сокири нема ні в кого. І це тішить.
Лесик (невпевнено): А-а. А чого ви тоді тут? Вночі?
Пан Твардовський: Довга історія.
Олекса: Ну, ми теж ніби відстали. А варта двері замкнула, так що сидимо тут, чекаємо, поки випустять.
Лесик: А, кльово. Мій тато – начальник в’язниці, він як іде з дому, завжди нас з мамою зачиняє – за звичкою. Тож і мусимо дертися через вікно.
Олекса (зацікавлено): А вікна – навстіж?
Лесик: Та де! На вікнах – грати, але мама перепиляла їх пилкою на нігті, поки тато дивився футбол.
Пан Твардовський: Бачте, панове, що діється: на наших очах росте покоління параноїків та психопатів. То все наша система освіти, яка щороку продукує нову реальність на втіху політичній моді. Взяти підручники – та в них правди не більше, аніж у казці про горбоконика. Ось скажи, хлопчику, ти в школі гарно вчишся?
Лесик: Та гарно. Мама каже, тямущий наче миска з кльоцками.
Пан Твардовський: А. Гм. Деградація, всюди деградація. Не дивно, що ця країна зійшла на пси. До притулку душевнохворих скоро уже й не протовпишся.
Олекса: Нема чим журитися. Вас либонь без черги пропустять.
Катаржина (обурено): Майте повагу до сивого волосу!
Олекса: Маю. І повагу, і щире співчуття. Враз посивієш, як ростеш на такій голові.
Пан Твардовський: Притримайте язика, юначе! Оце ще товариство мені бог послав: пащекуваті лайдаки та малолітні злочинці.
Олекса: Ой-йой. А мені? Маніяки з активною громадянською позицією!
Лесик: Е! Альо! А де тут туалет?

Пан Твардовський та Катаржина дивляться на малого з дратівливою відразою.

Пан Твардовський: Діти! Бр-р. А що з ними роблять у таких випадках? Виводять на двір?
Олекса: Ну і дитинство вам перепало! Я бачив вбиральню там, внизу.
Катаржина (тяжко зітхає): Я відведу аби не накоїв чого. Ходи, Лесик. Руками ні до чого не торкайся.
Лесик (розгублено): Як це? А штани мені хто триматиме?
Катаржина (дратівливо): Міг би й промовчати.

Катаржина та Лесик йдуть зі сцени. Пан Твардовський невдоволено дивиться їм услід.

Пан Твардовський: Розбещена молодь з понівеченою психікою.
Олекса (сідає, дозвільно закинувши ногу на ногу): І не кажіть. Захоплення психоаналізом у такому юному віці не може не датися взнаки.
Пан Твардовський: Катаржину не займайте. Чемна дівчина із серйозними науковими інтересами.
Олекса: Ну. Все настільки серйозно, що це вже тягне на інвалідність.
Пан Твардовський: Як я від вас втомився. Ой… Ну чому це повинно було статися – саме сьогодні?!
Олекса: А що таке? У вас день народження?
Пан Твардовський (люто): Ні. Роковини смерті.

Повертається Катаржина.

Олекса: А що ж ви його самого лишили? Нецікаво?
Катаржина (гнівно): А ви й направду вирішили, що я триматиму йому спіднє?

Олекса велемовно потискає плечима. Навскоки вбігає радісний Лесик.

Пан Твардовський: Дітей… Дітей треба замикати у такі спеціальні притулки, де над ними здійснюватиметься постійний моральний та медичний контроль. Жодної від них користі, а тільки докука.
Лесик: А дивіться, що я знайшов!

Лесик підкидає знахідку на долоні.

Пан Твардовський: Ключ! Де взяв?
Лесик: В туалеті на кілочку.
Олекса (глузливо сміється): О! Бачте, яким завбачливим був ваш друг Бальтазар! Коли б яка концепція застала його просто на стільчаку, міг би зразу ж навідатись до підвалів і здійснити там кілька неетичних експериментів. Лесику, давай сюди ключа, і ми всі нарешті розбіжимося.

Олекса, Лесик і Катаржина йдуть зі сцени, однак пан Твардовський не поспішає. Він роззирається, немовби вагаючись, що йому робити далі, потім підходить до колбочки, яка була випала з рук Катаржини, піднімає її і поштиво ставить на місце. “Де ніхіль…” – замислено промовляє він. Світло поволі гасне.

ДІЯ ІІ

Та сама кімната. Пан Твардовський стоїть коло полиці, запхавши руки до кишень. Кілька секунд панує тиша, потім з-поза куліс чути чийсь невеселий сміх. Пан Твардовський здригається, озирається довкола. До кімнати входить Олекса.

Олекса: О, ви ще тут? Чого не йдете?
Пан Твардовський: А. Гм. Так трохи, задумався. Іду вже, йду… Ну п’явка холєрна, а не хлоп.
Олекса: А? П’явка? Це ви знов про свою прогресивну фармацевтику? Можете не поспішати.
Пан Твардовський: Як це? Ключ не годиться?
Олекса: Ключ годиться. Не годиться замок.

Входять Катаржина та Лесик.

Катаржина (засмучено): Уявіть лишень, хтось запхав якусь цурку до замкової шпарини.
Пан Твардовський: Е-ее, зачекайте! Отже хтось знає, що ми тут!
Олекса (глузливо): Та, бігме, знає! Тим паче, коли зважити, що цурку запхали ізсередини.
Лесик: Ги-ги!
Пан Твардовський: Та що ти гигочеш, бісовий вилупку?! (насувається на нього) Ану кажи, твоя робота?
Олекса (імітує зловісного привида): Бо тут тобі й смерть!
Пан Твардовський (до Олекси): Помовчте. (До Лесика): Ну?!
Лесик (сполохано озирається): Що?! Отак завжди! Як що, то – я! Та я ж нічого! Та я ж в туалеті! У мене, може, розлад! Грижа! Цеє… Шлункове запаморочення!
Олекса (давиться сміхом): Маразм прямої кишки!
Пан Твардовський (примружується з підозрою): А ви? Чого це ви так тішитеся?
Олекса: Я? Як на мене, усе це кумедно до корчів. Чотири дурисвіти замкнулися в музеї, наче мавпи в клітці… В клітці (похмурніє). Ха.
Катаржина: Ну, що ж поробиш. Ми ж так і так збиралися чекати до ранку. Нічого й не змінилося, власне.
Пан Твардовський: Е ні. Дуже навіть змінилося. Досі всі ми були, як би це… Жертвами обставин. Тепер же з’ясовується – хтось із вас зумисне замкнув двері.
Олекса: Хтось із нас, пане Твардовський. Включно з вашою лиховісною персоною.
Пан Твардовський: Я? Та що ви верзете?
Олекса: А що? Ви спускалися додолу сам-один, і мали такі ж шанси зіпсувати замок, як і будь-хто інший.
Пан Твардовський: Несусвітиця! Я?! Та я перший стрибнув би з вікна аби позбутися вашого товариства!
Олекса: Ага, наче ваш добрий приятель Бальтазар! Ви ж його послідовник, ні? Нащадок? Може й вас переслідують нав’язливі ідеї стосовно дослідів на живій натурі?
Катаржина: Олексо, та вгамуйтеся. Давайте не будемо загострювати.
Олекса: Пф-ф. (сідає на стільця) З одного тигля зілля.
Пан Твардовський: І все ж таки, ніяк не збагну… (повертається до Лесика) Слухай-но, парубче… Та не скач ти, їй-бо’, як блоха зі скаженого пса… То слухай, тебе ж повинні шукати – твої батьки себто, татко-параноїк і мама-ніндзя… Ну, то де ж це вони забарилися?
Лесик: А? Татко чергує на електрокріслі. Казав, що чекають сенатора. І мера з дружиною. Ну, подивитися тобто. Нічого такого. Потім – бенкет…
Катаржина (шоковано): Але ж смертна кара…
Олекса (притуляє пальця до вуст): Ш-шш… Дитя, вочевидь, перебрало телешоу.
Пан Твардовський: Ну-ну. А мамця що ж?
Лесик: Мама в мене працює в луна-парку. Вставляє кривулі в криві дзеркала і… підбирає монстрів для кімнати жахів.
Пан Твардовський (скептично): І все?
Лесик: Ну… Ще продає морозиво.
Олекса (регоче): Сучасна жінка повинна вміти все! А монстрів підбирає ледь не кожна друга… і створює з ними здорову сім’ю.
Катаржина: В луна-парку, либонь, конкурс сто осіб на місце… Коли за природні таланти іще й платять!
Пан Твардовський: Та цитьте! (До Лесика) То що ж, ніхто про тебе не дбає і шукати не збирається?
Лесик (войовниче): Як це не збирається?! Та я! Та мене! Тато викличе поліцію, армію, морську піхоту! Псів-поводирів і аквалангістів! І всі на гелікоптерах! Чули, щось пролетіло?
Пан Твардовський (розгублено): Ага.
Катаржина (дивиться на малого понад окулярами): Пост-травматичний синдром. Шизоїдне марення.
Олекса: Слухайте, Катрусю, вам ніхто не казав, що публічна діагностика розумових захворювань може сприйматися товариством, як брутальне хамство?
Пан Твардовський: О! О! Подивіться на цю високоморальну, витончену істоту! А хтось іще хвилину тому розкидався облудними звинуваченнями у е-ее… маніяцтві та навіженстві?
Олекса: Так то ж хіба звинувачення?! То звичайні епітети, покликані дати точний й вичерпний опис ситуації.
Пан Твардовський (починає лютувати): Ви мені сіль в очі не сипте! Сам іще невідь звідки тут узявся! Катаржино, підтвердіть, всілякі криваві злочинці тільки те й роблять, що звинувачують інших у своїх гріхах! Убивця! Грабіжник! Терорист! А в тому фотоапараті, іще й кокаїн заховано!
Олекса (приголомшено): Ого! А ще я п’ю пиво і длубаюся в носі… Проте, це ж ви, а не я, лишилися позаду, хоч і знали, що музей ось-ось замкнуть. Давайте, поясніть нам ваші мотиви!
Пан Твардовський (трохи губиться, проте швидко опановує себе): Не маю наміру нічого вам пояснювати. Але, аби ви знали, підстави я маю законні й достатні.
Олекса (глузливо): Ану ж бо! То що ж ви, доглядач? Чи охоронець? Чи, може, експонат?
Пан Твардовський (обурено): Та я, до вашого відома, – консультант… практично, один з авторів експозиції! Прибув сюди за особистим запрошенням директора…
Олекса: Правда? А чого ж це він вас проти ночі сюди запросив? Категорізувати примар? Розкласти по поличках скрипи та протяги?
Пан Твардовський: Не ваша бісова справа, шановний! От ви мені краще скажіть – чому, коли я зайшов до кімнати, ви мацали один з експонатів? Колбочку? Га?
Олекса: Та я…

Тим часом Лесик, залишений напризволяще, знічев’я роздивляється принади поличок. Його увагу привертає круглий шкалик з червоною рідиною.

Лесик: Це що, кров?
Пан Твардовський: Постав де взяв!
Олекса: Ага, постав-постав! Дядя іще не вечеряв!
Катаржина (з огидою): Це ж не може бути кров, правда, пане Твардовський?
Олекса: Ага, просвітіть нас, коли ви тут і правда, автор, знавець і найгрубший начальник!
Пан Твардовський (придивляється, потім вищиряється глузливо): А, ну, гм. Як свідчать архівні матеріали, в цій ємності зберігається концентрований невинний оцет.
Олекса (длубає у вусі): Винний оцет?
Пан Твардовський: Недочуваєте? Я сказав – невинний. Добре закоркована невинність. Кисла як чорт.
Олекса: Бра-аво! А Бальтазар був вигадником! А це в нас тут що? (показує на слоїк з білим порошком) Товчені кажанячі вушка?
Пан Твардовський (манірно, вдаючи екскурсовода): Це – сіль землі. Екстра. Призначалася високопосадовцям задля піднесення самосвідомості.
Катаржина: Дуже цікаво. А це (вона показує на ряд різнокольорових шкаликів) – це, по вашому, е-ее… аналізи згаданих високопосадовців?
Пан Твардовський: Ви що, сонечко? Навіть оці, сині? Чим, на вашу думку, вони е-ее… харчувалися? Це – штам пліток у фізрозчині. Для подальшого розповсюдження повітряно-крапельним шляхом.

Поки інші роздивляються плітки у пробірках, Лесик запускає руки в котрусь шухляду, видобувши звідти разом із хмаркою пороху тушку невеличкого крокодила.

Лесик: Оба-на! Олігархтор!
Катаржина: Треба казати “алігатор”.
Пан Твардовський: О! О! А я що кажу – діти ростуть коло телевізора, забуті і занехаяні! Скоро вже із гуком “татко!” припадатимуть до плаката Майкла Джексона.
Олекса (кахикає в кулак): Ой ні, тільки не до нього. Хоча… До Мадонни з криком “мама” я би може і під’їхав… Так що із нашим олігархтором? Тільки не кажіть, що це алегорія мудрості і… е-ее, поміркованості державної влади!
Пан Твардовський: Пф-фф. Алігатора Бальтазар виловив власноруч із басейну єгипетського посла, коли демонстрував присутнім дію підсилювальної настоянки “Рука закону”.
Олекса (регоче): Ой, я не можу! Користуйтеся кремом “Залізна дуля”! Усі проблеми із законом як рукою зніме!
Катаржина (придивляться до бирочки, причепленої до експоната): А, гм… Чому ж тоді тут написано: “Тушка крокодиляча. Застосовується у вигляді порошку, припиняє свербіння у вусі”.
Пан Твардовський: Е. Ну і це теж.
Олекса: Слухайте, Катрусю, а чи не здається вам, що хтось тут, не будемо тицяти пальцями, бо некультурно… оцей хтось нас попросту дурить? (Пародіює пана Твардовського) – Невинний оцет, плітки у пробірках! Тьху! Та ви, поштивий пане, брехун та вигадник, незгірш за Лесика. Тільки старий, і хитрий, як холера.
Пан Твардовський (шипить): Пас-скуда! Паскуда і ворюга! Іще й насмілюється звинувачувати інших!
Олекса: Хто?! Якого біса?!
Пан Твардовський: Ага, застрибав! Застрибав, як на пательні – сцяна миша! Ану вивертай кишені!

Пан Твардовський намагається вхопити Олексу за петельки, той панічно відступає.

Олекса: Руки геть! Ґвалт, рятуйте! Маньяк! Убивця!
Катаржина: Та припиніть! Поліція! Боже! Хто-небудь!
Лесик: Так його! Так його! Улю-лю!

Нарешті пану Твардовському вдається вхопити Олексу за вилоги піджака і добряче смикнути. З його внутрішньої кишені випадає довідник, котрий він нещодавно роздивлявся.

Пан Твардовський: Так-так, що тут у нас? Довідничок, ага! “Коштовні старожитності”. Так-так…
Олекса (зненацька заспокоюється): І хто у нас тепер ворюга? Віддайте довідника.
Пан Твардовський: Е ні. Зараз… Зараз все і з’ясуємо. Отутечки щось підкреслено – ага, це ж наша оця сама колбочка. І пише – раритет. Приблизна вартість… Ох! Ятри твою мандраговину…

Пан Твардовський опускає довідника і ошелешено дивиться на Олексу.

Пан Твардовський: Що вам відомо? Про цей експонат?
Олекса (знизує плечима): Я – скромний антиквар. Моя справа – засвідчити автентичність раритету. Не моя справа – перейматися тим, що робить його таким коштовним.
Катаржина: Я вам скажу. Цей шкалик знайшли у лабораторії Бальтазара невдовзі після його… дефенестрації. Є підстави вважати, що він встиг завершити свій дослід, і тут міг би зберігатися результат. Еліксир. Безсмертя. Але шкалик порожній. Нічого крім порожнечі.
Пан Твардовський (дивиться на Катаржину з раптовою підозрою): Як ви сказали? Нічого крім порожнечі?
Катаржина (киває, вказуючи на шкалик): Тут так написано.
Олекса (підходить до пана Твардовського і забирає в нього з рук довідника): Ну, побісилися і досі.

Олекса демонстративно обтрушує з довідника уявний порох, відходить від товариства і сідає на стільчику в кутку кімнати. Пан Твардовський іде за ним, мов причарований.

Пан Твардовський: Кхгм. Так ви антиквар.
Олекса (зітхає): Та ніби так.
Пан Твардовський (тицяє пальцем в його плече): А чого ж ви тут корчите і з себе якогось пришелепка?
Олекса: А ви?
Пан Твардовський: Та годі!
Олекса: Ну, скажімо так, дирекція музею не хотіла привертати уваги до того, що один з експонатів, можливо… підробка.
Пан Твардовський (нажахано): Підробка?! Ну і як, це правда?
Олекса (кривиться): Ну, якщо і підробка, то хороша. Мені доведеться взяти склянку для аналізу в лабораторії.

Лесик припиняє роздивлятися полиці, підходить до інших і сідає на підлогу.

Лесик: Я їсти хочу.
Олекса: От вам і відповідь на алхімічні витребеньки. Замість еліксиру безсмертя Бальтазарові варт’ було подбати про вічний хотдог або необкусну піцу.
Лесик: Я справді ХОЧУ ЇСТИ!
Олекса: А я тобі що – ковбаса? Можеш он погризти олігархтора. Йому уже байдуже.
Лесик: В-ве! Не хочу олігархтора! Хочу гамбургера!
Пан Твардовський (улесливо): А ти спробуй. Різниця практично невідчутна.
Лесик: Я таткові розкажу! Як ви! Мене! Хотіли траванути! Вас посадять в карцер!
Пан Твардовський (люто): Четвертують!
Катаржина: І, можливо, згодують собакам!
Олекса: А потім повісять!
Лесик: Ве-еее!
Катаржина (притуляє долоні до голови): О Господи, я цього не витримаю!
Пан Твардовський: Діти! Хто їх вигадав?! Піду гляну, може варта лишила щось їстівне. Якийсь пиріжок зі стрихніном, абощо.

Пан Твардовський виходить з кімнати, за ним навскоки біжить Лесик. Чути його допитливий голос: “А стрихнін – це краще ніж ліверка?” Пан Твардовський бурмоче у відповідь щось недоброзичливе. За хвильку Катаржина теж розвертається, аби іти за ними.

Олекса: О, а ви куди? Теж апетит розігрався?
Катаржина (кидає на нього довгий погляд): Я вже не знаю, кому вірити. Піду гляну, щоби все було гаразд.

Катаржина йде. Олекса знизує плечима, потім різким рухом запихає довідника до кишені, підходить до полички з колбочкою. Якусь мить вагається, але, почувши голос пана Твардовського: “їж давай, кому кажу!”, наважується, бере колбочку до рук, дістає з кишені абсолютно ідентичну, кидає на оригінал та копію уважний погляд.
Зненацька світло гасне. Чути шум, падають якісь речі, люди наштовхуються один на одного із зойками “Шляк!” “Хто це?” “Ану геть, бо зараз як вріжу!” “Ай!”
Зрештою світло вмикається знову. Олекса тримає руку на перемикачі, потираючи другою вухо. Пан Твардовський стоїть навколішках, тримаючи за штанину Лесика, який намагається вирватись. Катаржина стоїть посередині, войовниче піднявши кулаки.

Олекса: Катрусю, чого ви така зла? Не бийте мене більше.
Катаржина: Я вас не била!
Пан Твардовський (крекчучи, зводиться): Правильно, вона не могла вас бити, тому що в цей час від неї діставав я.
Катаржина (ображено): Та я не встигла навіть…
Олекса (галантно): То може мені вимкнути світло і продовжимо?
Пан Твардовський: Ой ні! Я, напевне, консерватор, але такі ігрища не для мене. Поперек як болить.
Лесик (роззирається): Моє яблуко? Де пропало моє яблуко?
Катаржина (роззирається і завмирає): А де пропав наш раритет?

Олекса та пан Твардовський підходять до полички. Колбочки і справді немає.

ДІЯ ІІІ

Та сама кімната. Олекса і пан Твардовський навколішках шукають за пропажею. Катаржина переставляє склянки на полиці, вочевидь, із тією ж метою. Лесик походжає туди-сюди, гризучи яблуко.

Пан Твардовський: По-моєму, це була погана ідея.
Олекса: Угу. (підводиться)
Катаржина: У нашої пропажі було два шляхи – вгору або вниз. Якщо вона не шугає попід стелею, то мусить бути десь там. Продовжуйте, панове.
Пан Твардовський: Ой, не можу (підводиться, тре поперек, сідає на стільчика) Основний закон алхімії стверджує: внизу – те саме, що і вгорі. Філософія… позбавляє нас необхідності ставати рачки.
Олекса (паскудно хихоче): Хіба? Згадаймо школу Платона…
Пан Твардовський (уїдливо): Вас що – ностальгія замучила?
Олекса: А вас – геморой?
Катаржина: Панове, брейк! Слід знайти того нещасного раритета – бо, як прийде варта, як гадаєте, кого звинуватять у крадіжці?
Лесик: Ги-ги!
Пан Твардовський (ласкаво): Ану ходи сюди, малесенький! Я тобі зараз ГОЛОВУ ВІДКРУЧУ!
Лесик (відскакує, наче гумовий м’ячик): Нє-а. Татко посадить вас на електрокрі-ісло!
Олекса: Ха. Алхімік-гриль. Під сливовим джемом.
Пан Твардовський (погрозливо): А ви б ото мовчали, застромивши язика собі в… (зиркає на Катаржину) в-з-сс… з-сс… Та до холєри! Хто тут лишався, коли згасло світло?
Олекса: Ну? А може би варто спитати, хто його е… згасив?
Пан Твардовський: Хитрий, е? Мудрий, а? Крути-крути, не викрутиш! Катаржино, скажіть, він і поцупив колбочку, ні?
Катаржина (кидає на Олексу уважний погляд): Я не бачила. Але хтозна.
Пан Твардовський: О! Громадськість на моєму боці!
Олекса (скептично): Громадськість? (роззирається) Та у вас гарячка.
Пан Твардовський: А у вас – клептоманія! Давайте, зізнавайтеся! Чи мені вас обшукати?
Олекса: Ой. Дарма я цеє… про грецьких філософів. (до Катаржини) Здається, його це збуджує!
Пан Твардовський: Фе!
Катаржина: Олексо, та припиніть казитися! Зранку жодного з нас не випустять без обшуку. Незалежно від вашого ставлення до школи Платона.
Олекса: Та нащо воно мені, подумайте? Безсмертя, ха! Панові Твардовському з нього, бігме, більше зиску. Зважте лишень на очікувану тривалість життя.
Пан Твардовський: Хам! Ворюга і хам!
Катаржина: Олексо, не тягніть.
Олекса (з відразою): Та будь-ласка… (демонстративно вивертає кишені, знімає та витрушує піджак) І якщо ви гадаєте, що я її проковтнув, то можете взяти ліхтарика і зазирнути мені до…
Катаржина (кривиться): Думаю, цього досить.
Олекса (починає лютувати): Е ні! Не досить! Чи ж я вам який… цап відбувайло? Бе-бе? (показує роги) Як вивертати тельбухи – так усім!
Пан Твардовський: Ага, вже. Заплющ очка і тримай кишеню.
Катаржина: А власне, пане Твардовський… В цьому є сенс. Особисто мені немає чого приховувати.

Катаржина вивертає свої кишені, в яких немає нічого окрім хусточки та ґудзика. Олекса та Катаржина дивляться на пана Твардовського з промовистим очікуванням.

Олекса: Ну? Будемо трактувати як зізнання?
Пан Твардовський: А, та й гомункулус із ним!

Пан Твардовський теж нарешті вивертає кишені, з яких сиплеться різний мотлох: вимнуті папірці, каміння, брудні ганчірки. Шуканої колбочки нема. Роздивившись вміст кишень пана Твардовського, товариство одностайно обертається до Лесика.

Лесик: Га? Що? Це не я! (панічно відступає)
Олекса: Ану стій!
Пан Твардовський: Хапай!
Лесик: Ва-ааа!

Хлопець намагається прослизнути повз Олексу, але той у голкіперському стрибку ловить його за вухо.

Лесик: Ай! Я нічого не знаю! Ой! Я нічого не бачив! Вухо! Вухо!
Олекса: Де?
Лесик: Відпустіть!
Катаржина: Олексо, це справді необхідно? Така жорстокість?
Пан Твардовський: Дійсно, не слід піддаватись імпульсам. В підвалі, я певен, збереглись іще ножі та лещата…
Лесик: Я передумав – вухо ваше.
Олекса (кривиться): Буде мені сувенір. Катаржино, потримайте нашого юного друга, а я тим часом поцікавлюся внутрішнім світом його кишень.

Катаржина бере Лесика за плечі, Олекса нахиляється аби дослідити кишені його куртки. Щойно Олекса торкається куртки, Лесик починає звиватися наче хворий на падучку. Пан Твардовський спритно хапає його за руки, і полонений нарешті вгамовується. Із переможним гуком Олекса дістає з Лесикової кишені колбочку. За нею з кишені вилітають купюри. Олекса знов запускає руку до кишені, і під здивованими поглядами товариства видобуває звідти чималенький жмут паперових грошей.

Олекса (вражено свистить): Привіт від вуйка Скруджа. Ти кого грабанув, малий?
Лесик: Я заробив! Віддайте! Моє!
Пан Твардовський: Заробив? Жебрав у метро? Років двісті-триста?
Лесик (насуплюється): Я не жебрав. Один тип заплатив мені аби я… приніс йому оту річ (тицяє на колбочку).
Олекса (обурено): Тобі?! Та хіба ж можна доручати таку справу – дитині?
Пан Твардовський (давиться реготом): А? Професійні ревнощі? (замислено тре підборіддя) А як назвався цей твій… працедавець?
Лесик (похмуро): Доктор Ді.
Олекса: Доктор Ді?!
Пан Твардовський: ДОКТОР ДІ?
Катаржина: Панове, спокійно. Я теж можу назватися… та хоч Міккі Маусом. І що з того?
Олекса: Та не в тому річ…
Пан Твардовський: Ви не розумієте…
Олекса: Та він…
Пані Твардовський: Він же…

Двоє чоловіків озирають один одного із підозрілим зацікавленням. Пан Твардовський глузливо вклоняється, надаючи слово Олексі.

Олекса: Саме він замовив мені… е-ее, перевірити автентичність цього предмету.
Пан Твардовський: Він, власне кажучи, і запросив мене сьогодні до музею.
Катаржина: Так. А двері хто замкнув – теж він?
Олекса (значуще): Ізсередини.

Товариство похмуро перезирається. Погляди Олекси та Катаржини мимохіть зупиняються на Панові Твардовському. Якусь мить він ніби нічого не помічає, але потім не витримує.

Пан Твардовський: Що? Та що ви причепилися, як зараза до шльондри? Я з ним не знайомий особисто, листувався лише. Вважав його за працівника музею.
Олекса: А сьогодні вночі він запросив вас в гості. Побачення наосліп. Ага.
Пан Твардовський (роздратовано): Тіштеся своїми романтичними ідеями десь наодинці, гаразд? Цієї ночі, раз на дванадцять років припадають найбільш сприятливі умови для досліду, котрий так і не встиг завершити Бальтазар. Через той несвоєчасний акт народного волевиявлення.
Олекса: Дослід? Це той науковий прорив, який супроводжувався трупами у підвалі? (відступає на крок)
Пан Твардовський (зневажливо): Трупи! Це штучно роздута проблема. Бальтазар, ймовірно, захопився і, в пориві творчого азарту…
Олекса: Здійснив чотири брутальних убивства. (відступає ще на крок. Катаржина завмирає, притиснувши долоню до вуст)
Пан Твардовський: Дрібниці! Невже ви не розумієте, які це дрібниці у порівнянні зі шляхетними таємницями сублімації?
Катаржина (нервово усміхається): Ви, певне, маєте на увазі шляхетні таємниці маніакального психозу?
Пан Твардовський: Дурне, то все дурне. Бальтазар досліджував природу чотирьох стихій, що повинні були стати компонентами еліксиру: кров, жовч, чорна жовч і флегма…
Олекса (бурмоче): Коктейль “Втіха гурмана”.
Катаржина: Мене зараз знудить.
Лесик (скиглить): Ма-аамо, забери мене звідси!
Олекса: Та годі. Якщо ви, пане Твардовський, заманили вас сюди аби продовжити Бальтазарові гм… анатомічні штудії, то, боюся, ви переоцінили свої сили. Втім, хороший терапевт, спокійна атмосфера і профілактика електрошоком…
Пан Твардовський (закочує очі): Треба ви мені, як завтра вмирати. Для завершення досліду не потрібні ані додаткові інгредієнти, ані зайві свідки. Нічого крім… Гм. Одного я ніяк не збагну – Доктор Ді наймає вас аби засвідчити наявність артефакту, а цього малолітнього злочинця – аби його викрасти. Якась нісенітниця.
Олекса: Та ні. Ймовірно, він хотів вберегти колбочку від надмірного інтересу всяких е-е… Політкоректно це буде… Дуріків, так?
Катаржина: Ну, в цьому є сенс. Знаючи Бальтазара, хтозна, що там заховано, у тій колбочці.

Олекса з відразою дивиться на колбочку у своїй руці, потім обережно ставить її на полицю.

Пан Твардовський (спрагло дивиться на колбочку): Хтозна. Хто його зна. Може там і нема нічого. Може дослід так і не було завершено. Може він завершується просто зараз.
Олекса: Так, приїхали. Пане Твардовський, вам краще присісти.

Поки пан Твардовський говорить, Лесик крок за кроком просувається ближче до колбочки.

Пан Твардовський (озирає приміщення дещо божевільним поглядом): Внизу те, що вверху; всередині те, що назовні… Що, коли реторти з еліксиром ніколи не існувало? Що, коли це приміщення і є реторта? А ми з вами, шановні, повільно проходимо через сім алхімічних брам від нагрівання до проекції?
Олекса: Від приголомшення до о-са-та-нін-ня? Ви це маєте на увазі?
Пан Твардовський: Фе, профанація! Складові еліксиру повинні дозріти у закритій ємності…
Катаржина: Зачекайте, ви хочете сказати, що ми з вами – складові якогось містичного рагу? Покласти картопельку та цибульку, потовкти розлюченого містика, присипати зеленню…

Катаржина починає невтримно реготати, витираючи сльози з–під окулярів.

Олекса (стурбовано): Істерика?
Пан Твардовський (підозріло): Падучка?
Лесик (радісно): Сказилася, сказилася!
Олекса: Катаржино, припиніть. Всі ви… Досить, ну? Це вже на голову не налазить! Якщо ми просидимо тут ще хоч трохи, не врятує уже й електрошок! Піду виб’ю шибку де-небудь!

Олекса розвертається аби вийти з кімнати, у цю ж мить Лесик стрибає повз нього, хапає колбочку і припускає навтьоки. Пан Твардовський, зобачивши таке, видає войовничий гук і кидається за ним. Старому вдається вхопити Лесика, але той боронить здобич і за хвильку обоє падають на підлогу, де незграбно борюкаються. Катаржина тихо хихоче. Олекса тяжко зітхає і, побачивши, що Лесик підвівся і намагається вирватись, ставить йому підніжку. Колбочка вилітає з Лесикових рук, пан Твардовський підхоплюється, ловить її і радісно притискає до себе.

Олекса: Диви, яке наполегливе дитя. Мале, а вже таке скажене.
Лесик: Гр-рр! Мені не заплатять за зіпсутий товар!
Олекса: Правильно мислиш, будуть з тебе люди. Тільки ж хто його псує?
Лесик: Він!
Катаржина: Пан Твардовський?
Пан Твардовський: Та я ж нічого.
Лесик: Він! Він збирається її відкрити! Її не можна відкривати! Доктор Ді сказав, як відкрити, то буде страшне!
Олекса (скептично): Наскільки страшне?
Лесик (похмуро): Ч-пок-пшшш-бабах. І чотири трупи.
Катаржина (зневажливо): Підліткова істерична маячня, обсцесивне прагнення привернути до себе увагу дорослих.
Олекса: Ну, коли й так, то це йому вдалося. Ти звідти взяв це, га, Лесику?
Лесик: На сходах… Він ішов попереду і все бурмотів: “Відкрити, завершити дослід…”
Пан Твардовський: Ну так що ж? Я хотів був сказати – відкрити! Підняти завіси невігластва!
Лесик: Угу. Потім він сказав, “В цьому шкалику міститься каколізатор”.
Пан Твардовський: Каталізатор, неуку! То і що з того? Ката-лізатор, а не кілограм тротилу!
Лесик: А ще він сказав: “Можливо, будуть жертви.”
Пан Твардовський: А, ні! Тобто, це така метафора, звісно. Ха-ха.
Олекса: Пане Твардовський, це пояснення нікуди не годиться. Спробуйте ще раз.

Пан Твардовський дивиться на колбочку в своїй руці, озирається довкіл. Його плечі втомлено опускаються.

Пан Твардовський: Я – стара людина. Як ви влучно відзначили, Олексо, моя очікувана тривалість життя тішить мене все менше і менше. Еліксир безсмертя в моєму випадку був би особливо… на часі. Але тут (він показує на колбочку) його нема.
Олекса (з полегшенням): Ну, слава богу! Одним невмирущим навіженцем менше!
Пан Твардовський: Проте, як вдало е-ее… підслухав наш юний друг, тут міститься каталізатор, який завершить реакцію.
Лесик: Какоклізматор! Я казав! Бомба!
Пан Твардовський: Ні. Не бомба. Порожнеча, як геніально прозріла панна Катаржина, що, вступивши в реакцію з іншими стихіями, створить шукану квінтесенцію.
Катаржина: І що, ми всі станемо безсмертними?
Пан Твардовський: Боюсь, що ні, сонечко. Тільки я.

Пан Твардовський підносить колбочку до обличчя, береться за корка, вочевидь із метою витягти його. Катаржина та Олекса кидаються до нього, але вони занадто далеко аби запобігти розкоркуванню.

Олекса: Стійте!
Катаржина: Не треба!
Лесик: Мама!

Пан Твардовський витягає корка із лунким звуком “ч-пок”. Всі завмирають – Катаржина та Олекса на півкроці, Лесик із руками, притисненими до вух. Якусь секунду не відбувається нічого. Зрештою всі “відмирають”, здивовано роззираються. Пан Твардовський ошаліло дивиться на колбочку.

Катаржина (хрипко): Так це ж… Так ви… (не витримує і починає реготати)
Олекса: Катаржино, з вами все гаразд?
Катаржина: Я? Ой, так! (опановує напад сміху) Значить вам все ж таки вдалося її підмінити! Браво!
Пан Твардовський: Підмінити?! Підробка! Зрада!
Катаржина (зневажливо): Чия б мичала, пан Твардовський! Доктор Ді ніколи не запрошував вас до музею, і ніколи не пропонував вершити тут ваші дурнуваті експерименти!
Пан Твардовський (дещо збитий з пантелику): Так, але…
Катаржина: Він лише написав про те, що сьогодні найбільш сприятливий час для досліду! Все! Ви самі доручили собі цей метафізичний цирк!
Олекса: Бо-оже, а мене ж ледве шляк не трафив! Думав, цеє… (імітує пана Твардовського) тут мені й смерть!
Катаржина: А що було смикатись, Олексо? Ви ж знали, що це копія!
Олекса: Е-ее… Копія?
Катаржина: Ну-ну, не соромтеся! Спецслужби світу повинні ставати за вами в чергу! Звитяжний герой зупинить терориста! Поцупить в нього бомбу! І перепродасть!
Олекса: Е-ее, що?
Катаржина: Доктор Ді справді замовив вам перевірити, чи не підробка зберігається в музеї. Але дізнавшись її вартість, ви поспішили підтвердити побоювання замовника!
Олекса: А яким боком…
Пан Твардовський: А звідки ви…
Катаржина: Звідки? О, боже, ви так і не збагнули? (переможно сміється) Доктор Ді – це я.
Лесик (бурмоче під ніс): О, я так собі й подумав: або гомік або трансвестит.
Катаржина (у переможному запалі ігнорує Лесика): Моє ім’я – Катаржина Ді. А скоро, завдяки вам, мої любі, я таки стану доктором. Щойно захищу докторську дисертацію з теми “Брехуни у замкненім приміщенні”! Ха-ха-ха! Повірте, я дістала масу задоволення від цього експерименту… Навіть Лесик, і той потішив мене своїм незбагненно творчим підходом до біографії: уявна сім’я, та ще й яка! Мрія вуличного злодюжки!

Лесик люто вищиряється і запускає руки до кишень.

Катаржина: То як? Не такого лиходія ви собі уявляли? Що завгодно, тільки не… жінку?
Олекса: Тільки не курву, хочете сказати?
Пан Твардовський: Фе! Стільки галасу через одну маленьку істеричку!
Катаржина (з огидою): Чоловіки! Від малого до старого – брехуни й потвори!
Лесик (обурено): І одна ти – мати божа! Тобі все можна, так? Усіх побила, еге? А ось, тримай свій куркулізатор!

Лесик вихоплює з кишені другу колбочку – досконалу копію першої, береться за корок.

Пан Твардовський: НІ!
Катаржина: Стій!
Олекса: Йой, курв…
Лесик: Ги-ги!

Із надмірно гучним “ч-пок” Лесик розкорковує колбочку. На якусь мить світло концентрується на його переможному обличчі, потім різко гасне. У кімнаті запановує тиша і цілковита темрява.

ЕПІЛОГ

Та сама музейна кімната, лише крізь фіранки сочиться бліде, сонне ранкове світло. Ніщо не свідчить про те, що відбувалося вночі: усі експонати поскладані, стільчики стоять, де й стояли звечора. Лишень на підлозі лежить самотній чорний капелюх.
До кімнати входить прибиральниця, підходить до вікна, прочиняє фіранки.

Перша прибиральниця (гукає до когось поза сценою): Касю, гей, Касю!

Заходить друга прибиральниця із цеберком та ганчіркою.

Кася: Ну, що?
Перша прибиральниця (обертається до неї): А ти нічого не чула, тутво? Вночі?
Кася: Що? Я? Та ти ж знаєш, я сплю як убита.
Перша прибиральниця: Світло наче блимало.
Кася: Ну? Та якби хто заліз, ти ж знаєш, увімкнулась би сирена. Як торік, пам’ятаєш, коли кіт сусідський сюди забрався… В нього, бідненького, напевне був інхварт.
Перша прибиральниця: А, ну тоді, то мабуть були примари. Ти ж знаєш, кажуть, тут примари є.
Кася: Дурна ти, Клуня.
Клуня: Ага! Ага! А ти ніби прохвесор! Давай, бери відро, треба іще внизу прибратись.

Клуня озирається ніби все таки сподівається побачити примар; погляд її падає на чорний капелюх. Клуня піднімає його, обтрушує і вішає на вішачок.
Жінки ідуть з кімнати і, щойно вони зникають за лаштунками, звідкілясь лунає гучний, лукавий і зловтішний регіт.

ЗАВІСА