* * *
Я? Незрячий дух-приблуда
Із мільйонами зіниць.
Я ніде, і я - усюди;
Я - безправний-непідсудний
В’язень тисячі в’язниць.
Я - свідомий божевільний,
Сум і регіт, і нудьга,
Неспроможний і всесильний,
Необхідний, недоцільний.
Я - священна суть гріха.
Я один, мене багато,
Найреальніший фантом,
Я - приречений до страти
І призначений карати…
Я - усі, і я - ніхто.

* * *
Розсипався бісер, розхристана злива
Розмитою тінню майнула в очах.
Розколота сутність, розбещене диво
Роздерло на зорі солом’яний дах.

Розчинною кавою виллється відчай,
Розтане на скронях спокутою біль,
Розгубиться ніжність, розсіється вічний
Розради, такої непевної, хміль.

Розмова затихне, бо що говорити?
Розведені нащо палити мости?
Розлючене, ніжне, відроджене, вбите,
Загине в мені те, що звалося “ти”.

* * *
Ти шкіру, тельбухи і фрази
Згортаєш, щоб сховать кістки?
Тих слів обсмоктаних, що разом
Ми роздирали на шматки?
Ми дикий голод тамували,
Вдихали полювання дим
І кров солону споживали
З нестримним чимось і п’янким…
Напхавши черево, подруго,
У закутках брудних печер,
Те наше свято сили духу
Ти не пригадуєш тепер?

* * *
Ти наснився мені
Рудим
І байдужим,
Страшним,
Чужим і дужим,
Холодним,
Як Одін,
І непотрібним,
Брудним і бідним.
Я звалася жалем,
Швидким містралем
І проти ночі
В самій сорочці
Тікала
По рейках і шпалах
У зоряне небо
Подалі
Від тебе.

* * *
Ти – слабкодухий безумець, котрому
Забракло зусиль повернутись додому,
А далі… Дрібної деталі не вистачає –
Не цукру до чаю,
А духу до тіла.
Самотня і біла
Дорога. Лише не туди, куди ти,
А лишалося трохи.
Лише крок – і вже там,
Та дe там! Не сам – дуетом
Останню свою пісню
У стилі ню, а після – дим. І сон-сонях.
На її долонях –
Доля. Поволі ти побачиш
Її струнке гаряче зречення,
Приречене на радість руху.
Час збагнути – вона фатальна
Тисни на гальма!
Не повернути назад дорогу, бо її бач, трохи.
Бо вона, бач, хоче залишатись собою.
А ти – на ній. Ви обоє
Прекрасні – разом,
Ти і дорога.

* * *
Вулиця стара
Вічною мандрівкою
Кволий, мов мара,
Йде старий бруківкою
Гаснуть ліхтарі
Під вузькими стріхами
О нічній порі
Місто вабить втіхами
Йде старий повз них
Він зітхає змучено
Час гальмує біг
Секундосполученням
Йде, крокує дід
Між міськими брамами
На бруківці слід
Кам’яніє шрамами

* * *
У вежі високій над хмарами,
Княгиня ілюзій принадливих,
Ув’язнена власними чарами,
Ти мрієш про щось невигадливе.

Про тепле, просте й самовіддане
Ти мрієш ночами безсонними.
Та хто ж забажає у придане
Твоє підземелля з драконами?

* * *
Одягни мою грубу подобу
Із болота поділ підбери
Клаптем виду змарнілого з лоба
Гарячкову вільготу зітри

Я лишуся за ґратами зливи
Марнувати світанки ясні
У покриві, зашитім на живо,
Я три ночі чекатиму снів

Відімкнувши старезного гроба,
Плащаницю мою відпери
Підбери мою грубу подобу
Щоб її не поїли щури

* * *
Ти казав мені залиши мене
Ти кричав у сні відгомін імен
Ти впустив у дім присмерки химер
Прокляті святі сядуть у партер

Ти покликав ніч лихоманку лих
Де мовчать півні чорні куполи
Нині обернись де пітьма німа
Де ясніє вись вже мене нема

Ти ідеш один небо назирцем
Гомоном годин спомином-мерцем
Пам’яті поріз гоїться-гноїть
Ти покликав ніч он вона стоїть

* * *
Ходити крайкою
У бурю чайкою
Неначе злодій
Ламкою кригою
Понад відлигою
А може – годі?
Загоїш, може, чи
Мовчи! Понівечиш…
Мій добрий боже!
Немає прощення
Цілющі мощі дня
Хіба ж поможе?
У вирви вирвано
У кості виграно
Останнє слово
Над краєм крилами
І крик над схилами
Навіщо знову?!