Західна преса багато писала про «розгніваних демонстрантів», з чого в уяві вимальовується щось на кшталт бунту з биттям вітрин. Це зовсім не так. Це просто грандіозна акція громадянської непокори, і шириться вона зараз по всій країні зі швидкістю лісової пожежі. Люди виходять на вулиці, щоб захистити своє основне конституційне право — мати ту владу, яку самі собі обрали. І вороття назад нема.

Чи, на Вашу думку, опозиція зуміє втримати протест своїх прихильників у мирних рамках? Чи існує загроза кривавих сутичок зі спецвійськами та прихильниками офіційного кандидата?
Справа в тому, що це вже не є протест опозиції. Розстановка сил тут інша: з одного боку — нація, з другого — купка злочинців, яка минулої неділі вчинила спробу перевороту під прикриттям президентських виборів. Реальних сил на їхній стороні вже, схоже, не лишається — щодень на Майдані лунають нові й нові заяви вищого міліцейського й військового офіцерства про вірність народові. Тисячі людей у формі вже приєдналися до демонстрантів. Серед гасел, що найчастіше скандуються на вулицях, — «Міліція з народом!» та «Наші брати, опустіть щити!». Дівчата втикають гвоздики в щити спецназівських кордонів і, забравшись на військові вантажівки й бетеери, танцюють із солдатами.
Втім, небезпека таки існує, тільки походить вона від зовсім інших потенційних войовників (хай нас Бог боронить!). Річ у тому, що Захід, здається, сприйняв за добру монету офіційний «рівний результат» першого туру, згідно з яким «два Віктори» буцімто йдуть у виборчих перегонах плічопліч. А це не зовсім так, бо масова фальсифікація (делікатно пойменована в доповіді ОБСЄ «порушеннями»), хоч і не така кричуща, мала місце і в першому турі, і як насправді проголосували в ньому українці, ми, найправдоподібніше, ніколи не взнаємо. Певна річ, якась частка населення справді підтримує «кандидата від влади», особливо на сході та на півдні країни, в тих регіонах, що були закриті для будьякої інформації, за винятком офіційної або ж російської. Але вони навряд чи належать до людей, котрі виходять на вулиці боротися за свої права, — хоч би з тої причини, що нічого про них не знають. Впродовж цілої чотиримісячної кампанії жоден мітинг «за Януковича» не збирався самочинно, — як колись у радянські часи, на такі шоу людей доставляли з роботи цілими трудовими колективами під наглядом керівництва, а єдиним «пострадянським» нововведенням стала плата за присутність.
Відповідно, сотні наповнених «прибічниками Януковича» автобусів, нині стягуваних властями до Києва з Донбасу — свого часу керованого паном Януковичем «виправнотрудового табору України», — поділяються, згрубша беручи, на дві категорії. Першу складають «кріпаки» — вбогі робітники й шахтарі, пригнані служити масовкою в організованому властями шоу, люди, які частогусто й не в курсі, що тут відбувається. Після одногодвох днів вільних вуличних дискусій дехто з них почав приєднуватися до лав демонстрантів.
Друга категорія, натомість, становить уже поважнішу загрозу — це кримінальні злочинці, привезені навмисне з метою провокувати бешкети. По київських масивах ночами вже розгулюють зграї п’яних скінхедів, і, як стало відомо, принаймні тридцять автобусів прибули навпростець із місць позбавлення волі. Наразі лишається хіба гадати, чи і як саме заміряються злочинці з урядових будівель нацьковувати на людський здвиг у центрі міста своїх, соціальне куди менш «благополучних», колег.
І нарешті, є справді тривожні новини. Вчора на Майдані Незалежності група генералів Служби Безпеки зробила заяву про вірність народові, у якій нинішніх узурпаторів влади названо було «найманцями іноземної держави». Генерали вочевидь знають більше, ніж кажуть, — і вже з певністю більше, ніж ми, пересічні громадяни. У вівторок з’явилися повідомлення про наявність у будинку президенської адміністрації російського спецназу — зокрема частин, відомих бойовими діями в Чечні (нібито перевдягнених в українську уніформу). Більше наразі нічого не відомо, однак дуже схоже, що в шухляді пана Путіна лежить напоготові для Києва2004 сценарій Праги1968. Ось це на сьогодні — найбільш реальна загроза.

Перед виборами Ви писали в статті до « S u ddeutsch Zeitung » [Мається на увазі мій «Лист із Києва після „ночі довгих ножів”», надрукований у « S u ddeutsch Zeitung » 29 жовтня 2004 р. під заголовком «Останні дні свободи». ], що Україна може перетворитися на страхітливу диктатуру. Чи не справджується зараз Ваше передбачення? А чи, може, є надія на мирну «трояндову революцію, як це було в Грузії? Ющенко говорить про загрозу громадянської війни.
Я була б куди радніша помилитися в своїх кассандрівських пророцтвах, але саме через цю лиховісну перспективу мільйони українців і знаходяться зараз на вулицях. Ми, однак, усе ще не втрачаємо віри, що наша «Помаранчева революція» (помаранчевий — це колір передвиборчої кампанії пана Ющенка) зможе відбутися мирно. Є всі підстави на це сподіватися, — хіба що підперті російськими багнетами узурпатори, вкінець ошалівши, таки наважаться на збройний конфлікт. На мою думку, зараз усе залежить від рішення Леоніда Кучми: чи обрати йому «трояндовий» шлях Шеварднадзе, чи піти шляхом Мілошевіча й Чаушеску.
Що Ви думаєте про можливість нових виборів? Чи не було б для України єдиним розв’язком нове голосування, тільки цим разом уже демократичне? Наскільки, поВашому, реалістична така пропозиція?
Я не юристка й не беруся коментувати ситуацію з правового погляду (зараз над цим працюють українські законники). Одначе, мавши нагоду вивчати в архівах тактику війни НКВДКҐБ проти українських партизанів Другої світової (частина дії мого нового роману, працю над яким перебила мені нинішня виборча драма, відбувається в 1940ві роки), впізнаю серед виборчих технологій цієї осені аж надто багато тогочасних прийомів (підрозділи перевдягнених у форму противника злочинців, що тероризують населення, бюлетені, заповнені «зникаючим чорнилом», цинічна сталінська пропаганда, що приписує противникові злочини власного режиму, і т. д.). «Почерк» той самий, та сама школа політичного бандитизму. А з політичними бандитами чесна гра з засади неможлива, не варто й пробувати. Десь за тиждень перед другим туром Янукович звернувся до Ющенка по телебаченню зі словами, що прозвучали неприхованою погрозою: «Нова влада вже прийшла, і ви нас не видавите!» (дивна заява напередодні «демократичних виборів», чи не так?). Принаймні цим разом він говорив щиро. Тепер не лишається нічого іншого, як дійсно їх «видавлювати», цивілізованим, мирним шляхом, крок за кроком.
От вам свіжий приклад. Учора вдень, під овацію мільйонного натовпу, Верховний Суд заборонив Центральному виборчому комітету (ЦВК) проголошувати офіційного переможця, поки не прийнято буде рішення по всіх поданих скаргах на порушення виборчого законодавства. Тимчасом, незважаючи на заборону, «Урядовий вісник» тишкомнишком пішов до друку з «офіційною заявою» про нового президента України — Віктора Януковича, тож депутати з Комітету національного порятунку мусили серед ночі мчати до друкарні зупиняти тираж. Логічно запитати: якщо при владі лишатимуться ті ж самі люди, як можна розраховувати, що організовані зновтаки ними «нові вибори» за якимось помахом чарівної палички зненацька зробляться тепер уже «чесними та прозорими»?
Сполучені Штати та ЄС попередили, що їхні дальші стосунки з Україною до великої міри залежатимуть від того, чи отримають порушення належне розслідування. Чи не вважаєте Ви, що Україна може стати причиною нового глобального конфлікту між Сходом і Заходом?
Досі Захід не надто переймався долею України, а деякі західні політологи дозволяли собі навіть відкрито сумніватися, чи ми справді є нацією. Гадаю, ми дали їм достатньо переконливий доказ, що ми нею таки є і що бути крадькома анексованими Росією, як і будьякою іншою державою, аж ніяк не належить до нашого національного ідеалу.
Почасти проблема тут у тому, що для Заходу Україна тривалий час залишалася незнаною країною, «сірою зоною», яку здаля було легко сплутати з Росією чи Білоруссю. Якщо ніколи не чути прямого голосу, яким країна говорить про себе (а це завжди й тільки голос її культури, а не її політиків, котрі запросто можуть виявитися звичайнісінькими негідниками!), то, звичайно ж, будеш прикро враженим, одного дня виявивши в себе під боком, буквально опостінь, повсталу сорокавосьмимільйонну націю, готову (за словами таксиста, котрий учора ввечері безкоштовно мене підвозив, як то в них у ці дні ведеться) «йти в партизани», у разі узурпатори, підтримані російськими спецслужбами, і далі ґвалтуватимуть волю нації йти своїм історичним шляхом. Який, до речі будь сказано, є європейським.
Які надії покладають люди на ЄС та Америку, і, можливо, Німеччину, зважаючи на те, що німецький канцлер Герхард Шрьодер називає свого друга Путіна «демократом»?
Вибори цієї осені — чи, радше, виснажлива «холодна війна», проваджена властями проти народу України під машкарою виборів, — витворили з нас дорослу політичну націю, і в такій якості, скажу відверто, покладаємось ми здебільшого всетаки на себе самих. Аж до самого другого туру ні США, ні навіть ЄС не виявляли особливої уваги до того, що діялося в Україні. Єдиним винятком була Польща — поляки виявилися справді чудовими сусідами, і чули б ви, з яким запалом сотні тисяч народу скандували «Польща!» і «Спасибі!», коли польські радники Європейського Парламенту з’явились на сцені Майдану Незалежності, зі сльозами на очах салютуючи нам пам’ятним для Солідарности1980 знаком «перемоги»! Поляки добре знають, що нам загрожує, — вони були в нашій шкурі. Що ж до Німеччини, то найближчою історичною аналогією мав би бути 1933й рік. Питання лише в тому, скільки часу знадобиться німецьким лідерам, щоб це зрозуміти.

Кілька тижнів тому, коли цілий світ невідривна стежив за виборами в США, польський письменник Анджей Стасюк сказав: те, що відбувається в Україні, матиме для світу куди вирішальніше значення, ніж вибір між Бушем та Керрі. Здається, він мав рацію, чи не так? Ви з ним погоджуєтеся?
Дозвольте використати Ваше запитання як нагоду висловити за це Анджею Стасюку моє особисте «Польща, спасибі!». В Україні зараз вирішується не багато не мало, як питання — чи наш «новий пречудовий світ» XXI сторіччя готовий допустити до тоталітаризму в Європі, чи (поки що?) ні. Українці, в кожному разі, своє категоричне «ні» вже сказали, — як, між іншим, не раз робили і в минулому сторіччі, тільки тоді їхнього голосу поза межами України так насправді ніколи й не почули. Дуже сподіваюся, що бодай цим разом почують.
Запитання: Юлія Енке.

ЧИ МОЖЕ РЕВОЛЮЦІЯ ВИГЛЯДАТИ КРАЩЕ?
«NRC Yandelsblad», 4 грудня 2004 р.

Маіdan. З минулого тижня це українське слово, що означає «площа», отримало нове значення. Увічу понад мільйона людей, що впродовж тижня вдень і вночі стоять на морозі під снігом на Майдані Незалежності в центрі Києва (тимчасом, як ще сотні тисяч стоять по інших містах і містечках цілої країни), «Майдан» став іменем нової дійової особи на історичному кону країни, донедавна трактфваної Заходом за всьогонавсього таку собі, прилеглу до Росії, «сіру зону». Ба навіть, незрідка, за «законний» полігон для цілком, мовляв, виправданих інтересів пана Пугіна, улюбленця багатьох європейських лідерів…
Те, що на цьому «полігоні» живе доросла сорокавосьмимільйонна нація, яка може мати й якісь власні, свої інтереси, а нині сповнена рішучости (за словами таксиста, котрий учора ввечері безкоштовно мене підвозив, як то в них у ці дні ведеться) «йти в партизани», якщо узурпатори, так безецно підтримувані паном Путіним, і далі ґвалтуватимуть волю нації до демократичного розвитку, — ця новина заскочила більшість ЄС непідробним культурним шоком. Кожне моє минулотижневе інтерв’ю західним медіям вкінці неминуче оберталося на лекцію з української культури, історії, демократичних виборчих традицій, що сягають XVII століття, і тому подібної всячини. Не знаючи з того бодай дещиці, справдібо нелегко второпати, як, наприклад, може таке бути, щоб за 10 днів такої грандіозної цілодобової маніфестації (десятки тисяч душ ночують у сотнях наметів, поставлених уздовж Хрещатика) не зафіксовано було ані однісінького бешкету, і міліція (яка, за винятком свого безслідно щезлого міністерства, вся на боці народу) не мала нічого іншого до роботи, окрім як допомагати демонстрантам рубати дрова для нічних багать та співати з ними пісень. А пісень таки було з прдостатком — як і щасливих усмішок, радісних скандувань, клаксонів і сурем, імпровізованих «помаранчевих» перформансів, найголовніше ж — тепла й любови, що світяться в сотнях тисяч очей. Ласкаво просимо до невідкритої країни — хоч би тільки для того, щоб побачити, якою красивою може бути революція.
Майдан представляє не що інше, як українське новонароджене, живе й динамічне громадянське суспільство в дії. Цілий Київ носить сюди харчі, ліки та теплий одяг. Люди стоять у чергах, щоб запропонувати притулок у своїх оселях тим, хто групами з’їжджається на Майдан з усіх усюд — зі сходу й заходу, півночі й півдня країни. Кав’ярні безкоштовно напувають кавою й чаєм, ресторани доставляють тим, хто живе в наметах, безкоштовні гарячі обіди, спортзали й сауни безкоштовно надали їм свої душові. Поруч із тим, чим займається штаб опозиції (тепер частіше званої «Комітетом національного порятунку»), народ України давно відкрив свій власний «другий фронт». У певному сенсі це вже і є «партизанська армія» — мирна, однак непереможна. Спецназ, що стоїть у кордонах довкруг урядових і президентських адміністративних будівель, цілий тиждень вдячно приймав від демонстрантів квіти, каву та бутерброди — та нишком бойкотував накази прокласти президентові Кучмі й прем’єрміністрові Януковичу шлях до будівель через людський здвиг.
Не спрацював і план властей спровокувати сутички між двома буцімто «ворожими таборами», що мали представляти країну «розколотою надвоє»: «схід за Януковича» проти «заходу за Ющенка», — хоч скільки зусиль було докладено в ході багатомісячної брутальної кампанії Януковича, аби викликати в суспільстві таке протистояння. Тисячі дезорієнтованих «прибічників Януковича», навербованих у злиденних регіонах півдня й сходу за плату від ЗО до 250 американських доларів (шалені гроші для вбогого шахтаря колись керованого паном Януковичем Донбасу, цього трагічного «концтабору України»!), доставлені спеціальними транспортами до Києва під наглядом місцевих дозорців, попросту розчинились у безкрайому «помаранчевому морі», — де їх тепло привітали, нагодувалиобігріли й просвітили Щодо того, що діється в країні. У висліді, після одногодвох днів на вулицях Києва ошелешені «найманці» почали поступово обертатися на «дезертирів» та долучатись до лав демонстрантів. (Іншу категорію спішно доставлених до Києва «прибічників Януковича» склали кримінальні та соціальне деґрадовані елементи, — ці, одначе, поставились до цілої виправи насамперед як до виїзної пиятики і для серйозних провокацій так само виявились негодящі.)
Майдан, таким чином, показав, що здатен захистити себе сам — і то нічим іншим, як усього лиш усмішками й квітами. 1 він продовжує вірити, що в такий самий спосіб зможе захистити й зневажену конституцію країни. «Любов переможе» — такий напис можна часто бачити на мурах і на автомобілях. Кожний ранок тут починається з молитви, — службу правлять на сцені просто неба священики, що представляють різні українські церкви. Сотні тисяч людей моляться, щоб Бог дарував Україні свободу. Шестеро провідних християнських лідерів України надіслали президентові Кучмі петицію з проханням «виявити пошану до зневажених прав українського народу». Втім, оскільки для пострадянської еліти це мова цілковито іноземна, то я дуже сподіваюся, що Бог усетаки відповість першим.
Атож, усе дуже просто: Майдан — це народ. Гравець, якого ні Кучма, ні Янукович ніколи не розглядали всерйоз. А ще менше — пан Путін, основна підтримка й опора цих двох у цілій справі організації антиконституційного перевороту під машкарою президентських виборів. Це проблема всіх авторитарних правителів: втрачаючи контакт зі своїм народом, вони ніколи насправді не знають, ким правлять. У їхньому уявленні народ — це мільйони підлеглих, котрими легко маніпулювати за допомогою практично необмежених ресурсів держави, за технологіями, свого часу описаними ще Орвелом у «1984». Єдина різниця — те, що в минулому сторіччі називали тоталітаризмом, сьогодні, схоже, отримало елегантніший псевдонім — «керована демократія».
У Росії це, з усього судячи, спрацьовує. Але жоден із ретельно розроблених сценаріїв, імпортованих до Києва сотнями російських політтехнологів для постановки чотиримісячної «чорної комедії» під назвою «президентські вибори», не спрацював в Україні.
Особливість Ющенкової перемоги, яку йому намагалися вкрасти, полягає в тому, що це в жодному разі не була перемога його власного виробу. У першу чергу це перемога мільйонів пересічних громадян, котрі місяцями боролися з властями за свої права: поперше, за право знати правду про обох головних кандидатів (відновився самвидав: ті, хто мав доступ до Інтернету, власноруч роздруковували та розповсюджували інформацію); подруге, за право проголосувати (мільйони не змогли цього зробити через загадкові масові «неточності» в списках виборців і плавом пливли на виборчі дільниці, щоб загодя перевірити списки, та в суди — у день виборів); потретє, за те, щоб їхній голос було враховано (по всій країні люди телефонували на — гарячі лінії, повідомляючи про порушення, фільмували їх на відео, а в ніч підрахунку голосів вартували під виборчими дільницями, чекаючи, коли їм винесуть і покажуть протоколи). Внаслідок цієї затяжної й виснажливої «партизанської війни» Ющенко на сьогодні став символом, що об’єднує націю, яка прагне демократичного майбутнього. Символом нації, яка давно переросла купку старих радянських бюрократів та кремлівських маріонеток, котрі за тринадцять років Незалежності перетворилися на звичайнісіньких бандитів.
Особливо ображає свідомість того, що ми ніколи не дізнаємося дійсних результатів голосування. У нас украли річ незмірно значущішу за перемогу одного кандидата — нагоду реально пізнати себе як націю в термінах статистики. Гарячкова метушня, завважена натовпом усередині президентської адміністрації, мала на меті знищити якісь важливі докази, — розповідають, що коробки з паперами спалюються у внутрішньому дворі, який — згідно з чутками, надто численними, аби пустити їх повз вуха, — з минулого понеділка охороняється російським спецназом (у дискредитованих українських владців, вочевидь, уже не зосталося багнетів, на яких можна сидіти, — окрім тих, що надасть їм пан Путін). Я зовсім не хочу цим сказати, ніби пан Янукович не має за собою ніякого реального електорату, окрім як по тюрмах та психіатричних лікарнях (100% голосів за Януковича в обох цих групах!). Він безперечно його має — особливо на сході та півдні країни, де людей тривалий час було ізольовано від будьякої інформації, опріч тої, що надавалась місцевою владою (і чітко взорувалася на старих зразках доби холодної війни, коли не прямо ґеббельсівської пропаганди). Більшість цих людей продовжує жити, доволі апатично, у свого роду віртуальному СРСР і голосує за того, за кого скаже начальство. У жодному сні їм не намарилося б самохіть виходити на вулиці з якоюсь політичною вимогою, оскільки сама ідея ініціативи, похідної від них самих, а не спущеної «згори», залишається для них чужою й незбагненною. Парадоксальним чином, цей світопогляд вони поділяють зі своїм керівництвом. Дехто йменує це «синдромом заручника»: як відомо, по упливі часу заручники починають ідентифікувати себе з тими, хто їх полонив і тримає під вартою.
Якщо вже вважати Україну «розколотою», то розкол цей проходить, відтак, не за географічною, лінгвістичною чи релігійною ознакою, як то довший час намагалися вмовити сценаристи Януковичевої кампанії і Україні, й решті світу. Насправді він куди складніший і тонший — це розкол, сказати б, не «в просторі», а «в часі». По одній стороні тут — новонароджена й повносила українська політична нація, яка жодним чином не погодиться покірно прийняти результати сфальсифікованих виборів, а перспективу мати президента з двома кримінальними судимостями та п’ятнадцятьма орфографічними помилками в анкеті сприймає як нестерпну національну ганьбу — крайню межу зневаги до свого народу, що її так довго демонстрував був усе ще чинний режим. По другій же стороні — люди, які з різних причин залишались «експатрійованими» в радянське тоталітарне минуле (хай навіть редуковане до розмірів занепадаючої шахти!) і яким і досі невтямки, що властям можна протистояти не тільки у формі глухого бурчання.
Розуміється, не ці останні складають реальну загрозу молодій українській демократії — вони ані не становлять більшости населення країни (як не рахувати Донецького регіону, українського Палермо, повністю контрольованого мафією), ані не мають потенціалу до самоорганізації. Але є ті, хто все ще при владі і хто зараз їх гарячкове організовує, нацьковуючи на «помаранчеві» юрби в Донецьку й Луганську. Втративши надію завоювати країну, місцевий кримінальний клан зараз одчайдушне бореться за те, щоб утримати під контролем свій останній плацдарм — новопроголошену місцевим губернатором «Донецьку автономію». І пан Путін висилає туди свого гінця, мера Москви Лужкова, щоб той гучно й визивно благословив цей проект.
«Путін зробить усе, щоб вас не відпустити, — гробовим голосом сказав мені минулого тижня в телефон мій російський колега. — Рішуче ВСЕ. Буде чіплятись до останку, поки пальці не посиніють».
Це нагадало мені дещо, чуте раніше від Віктора Януковича. Десь за тиждень перед другим туром виборів він звернувся до Ющенка по телебаченню із заявою, що вперше прозвучала як пряма погроза: «Нова влада вже прийшла, і ви нас не видавите!» (непогана заява напередодні «демократичних виборів»!). Принаймні цим разом він був щирим, хоч і не цілком оригінальним. Фраза «Ми прийшли до влади!» була вперше озвучена паном Путіним у промові на честь офіційного святкування Дня чекіста Росії. З огляду на контекст навряд чи доводиться сумніватися, хто такі ці «ми». Мені лишень цікаво, як би пан Шрьодер поставився до того, щоб, ідучи за прикладом свого офіційно проголошеного «друга», запровадити у себе в німецькому календарі День гестапівця.
У ході роботи над своїм новим романом, частина дії якого відбувається в 1940ві роки, я вивчала в архівах методи, яких уживало НКВДКҐБ до населення новоприєднаних територій по Другій світовій війні. Це справді моторошне дежа вю — бачити, як багато з того знов було запущено в хід під час цих виборів: від розпаношеної сталінської пропаганди, яка приписує супротивникові злочини власного режиму, та підрозділів, складених із перевдягнених у форму противника злочинців, які посилаються тероризувати населення, і до виборчих бюлетенів, заповнених «зникаючим чорнилом». «Вони» справді повертаються — вони вже тут, на порозі наших дверей.
У ГУЛАГу енкаведистська адміністрація керувала в бараках своєю «демократією» за допомогою сексотів із «блатного», кримінального елемента. Проект реставрованого СРСР із головним начальником у Кремлі та його сексотом, який контролює з київських горбів сорокавосьмимільйонний барак під назвою «Україна», — це аж ніяк не орвелівська фантазія. Пан Янукович, котрий представляє «донецьких братків» — кримінальний бізнесклан, тісно пов’язаний з аналогічним мафіозним угрупованням Росії, — є в Україні найвідповіднішим кандидатом на таку посаду. КҐБ він мусить завдячувати чимало: у радянські часи та карколомна кар’єра, яку він зробив, маючи за плечима дві судимості за розбій і грабунок, без потужної підтримки КҐБ була б просто неможливою. Те, що судові справи Януковича, як стало відомо, зберігаються в московських архівах, робить його для пана Путіна найбільш ручним і слухняним надбанням з усіх можливих. До того ж, порівняно з «Україною Януковича», змодельованою за зразком сьогоднішнього Донецька, путінська власна «керована демократія» виглядала б в очах Заходу простотаки Афінами Перикла.
Кучма з Путіним ударили по руках. Але гравцем, який втрутився в цей досконало складений план, став Майдан — і десятки менших «майданів» по всій країні, що переможним хором скандують «Ющенко!».
За винятком Донецька. Коли я пишу ці рядки, сніг на його центральній площі ще, певно, і досі заляпаний кров’ю. У неділю й понеділок банди скінхедів у чорних куртках побили відважний гурт «помаранчевих» донеччан, яким не забракло духа вийти на вулиці свого міста, щоб показати, що не ввесь Донецьк є тюрмою. Демонстрація скінчилася тим, що на снігу безпорадно лежали десятки поранених, а місцеве телебачення гнівно таврувало їх як «західних загарбників, які сфальсифікували вибори на користь цього бандита Ющенка, який прийде продавати донеччан в американське рабство». Нічого не нагадує? 1933 рік, «баварські братки»… Або 1937й, Сталінові «агенти імперіалізму, яких треба відстрілювати як скажених собак»?
Вони тут, авжеж. І ми мусимо їх «видавлювати» — мирним, законним, цивілізованим способом. Крок за кроком. Квіти проти кийків. Усмішки проти автоматів. Врештірешт, стріляє не зброя, стріляють люди. А з людьми завжди можна розмовитися — Майдан продовжує в це вірити.
Ми знаємо, як це було, — мільйони нас умирали від штучного голоду в 1933му, і ще мільйони десятиліттями гинули в ГУЛАГу, і десятки тисяч було вкинуто в тюрми за відносно «мирної» брежнєвської доби, і навіть сама наша національна ідентичність на час розвалу СРСР опинилась була на межі заникання. Упродовж поколінь ми, нація жертв і виживальників, набули достатнього імунітету, щоб упізнати небезпеку, поки ще не пізно. А за 13 років нашої, хоч якої куцої й обтятої, незалежності сформувалися в дорослу політичну націю. «Я пишаюсь тим, що я — українець». Цими днями мені часто випадало таке чути від людей дуже різного етнічного походження — єврейського, російського, угорського… Вперше в новітній історії всі ми тепер просто — українці, які разом борються за майбутнє своєї країни. Не за минуле.
«Ми прибули сюди надто пізно, — сказав мені днями один західний журналіст. — Не на місяці пізно, а на роки».
Не можу з цим не погодитись. Тільки я б сказала — на десятиліття.
Але може, всетаки ще не пізно.

ЩО ТАКЕ «ПОМАРАНЧЕВА КУЛЬТУРА»
«Новая газета», 20 грудня 2004 р.

Оксана ЗАБУЖКО — одна з найпопулярніших українських поеток, письменниця, автор публіцистичних есе. її твори очолюють рейтинги сучасної української літератури. Як перекладач деяких з них, я попросила Оксану цього разу «перекласти російською» те, що відбувається сьогодні в Україні.

Оксано, які, на твою думку, культурні витоки «Помаранчевої революції»?
Взагалі— то такі грандіозні тектонічні процеси на якомусь одному рівні, та ще й ізсередини, зрозуміти не вийде завеликий масштаб. Через київський Майдан пройшли мільйони людей, а локальні «майдани» ще й досі продовжують клекотати по всій країні. Історикам, соціологам, психологам, культурологам вистачить роботи на довгі роки, а що вже письменникам, то просто пощастило понад усяку міру — такий надпотужний вибух людського матеріалу випадає раз на сторіччя (в Україні востаннє — у 1918му).
Як найближчу й набільш «упізнавану» аналогію, зараз найчастіше згадують Прагу 1989го (поляки, втім, ще й Варшаву 1980го, а німці — падіння Берлінської стіни), але, помоєму, як кожне інше, це порівняння також відчутно «кульгає». Тобто, за всіма ознаками — безперечно чергова «східноєвропейська оксамитна» (за демократичну форму правління, проти авторитарної), з квітами, піснями й загальним моральним пафосом, суголосним тійтаки Празі1989 навіть на рівні гасел («Любов і правда переможуть»). Але є й ще одна важлива обставина: саме в цю осінь остаточно завершився 13літній процес консолідації української політичної нації. Змінилася не тільки масова свідомість, але й масова енергетика. Унікальна — всі метафори блякнуть! — атмосфера «свободи, рівности, братерства» на вулицях столиці, сльози на очах од ніжности до всіх і кожного, злиття в помаранчевій ейфорії поліських фермерів, львівських і харківських студентів, запорізьких металургів, київських бізнесменів, і при цьому, що дуже важливо, ще й остаточна духовна асиміляція — ніби переплавка в загальному національному горні — етнічних росіян, євреїв, угорців… Ключову фразу цих тижнів — «Я горджусь тим, що я українець», — уперше випадало чути від різних людей безвідносно до їхнього етнічного походження, поняття «українець» нарешті стало з паспортного громадянськополітичним.

Напевно, можна побачити витоки того, що відбувається, в минулому України…
Культури просто так не вмирають — а може, і взагалі не вмирають ніколи? Всетаки ще двісті з гаком років тому гетьманів у нас обирали, і дуже сильно підозрюю, що якби не було в культурному «геномі» українців цього (дуже шевченківського!) відчуття «неправедности» всякої невиборної, «призначеної згори» влади, то самих тільки тринадцяти років громадянського суспільства для становлення української демократії могло б, либонь, і не вистачити…
Якщо ж простіше, то впродовж останнього року в Україні остаточно оформився вже віддавна спроквола визріваючий цивілізаційний розрив між суспільством і владою. Пострадянська влада попросту репнула на тілі України по всіх швах, як на дорослому юнакові благенький підлітковий костюмчик. Не виключено, що нарешті настав «не календарний», як висловлювалась Ахматова, а справжній — духовний, чи, якщо завгодно, метафізичний — кінець СРСР.

Як і чому українська інтелігенція — письменники, діячі культури — бере (чи НЕ бере) участи в «помаранчевому русі»?
По— перше, революція на те й революція, що в ній у той чи той спосіб беруть участь УСІ, від малого до старого, від мого сусідатаксиста, який після зміни задарма розвозив по хатах людей із мітингу, до директора мого улюбленого японського ресторану, який щовечора відправляв у наметове містечко машину безплатних суші, і не менш ніжно мною люблених Олега Скрипки й Марійки Бурмаки, що не знати як не зірвали собі голосу багатогодинними безкоштовними концертами на вітрі й морозі. Подруге, головним двигуном «Помаранчевої революції», як і належиться «за підручником», виявився саме «третій стан», себто український середній клас, — і, розуміється, інтелігенція в тому числі. Вонато почала опір іще ген як задовго перед 21м листопада — і самвидав відродила (у вигляді роздруківок з Інтернету й самопально виготовлених листівок), коли по всіх телеканалах, крім 5го й ТРК «Ера», ще плавом плинула цілком радянської стилістики пропаганда (Янукович — «крепкий мужик» і чудовий прем’єр, Ющенко — підлий аґент американського імперіалізму, з ножем у зубах і свастикою на лобі), та й сам Інтернет якісно ох як змінився…

Для нас він став одним з найважливіших джерел інформації про події в Україні…
Взагалі про роль Інтернету в цій революції колинебудь дисертації буде понаписувано, настільки важливою виявилася ця «зона свободи». А десятки тисяч інженерів, журналістів, студентів, що записувалися спостерігачами? А тисячі годин аматорського відео, на яких по всій країні люди з ризиком як не для себе, то для камери, фіксували незліченні «хоррори» цих виборів? Не живучи в Україні, мабуть, важко уявити, наскільки, власне, перемога Ющенка «не належить йому» і тільки до певної міри може бути віднесена на рахунок його штабів (за моїми «спостереженнями стороннього», справи там за багатьма параметрами стояли аж ніяк не блискуче!). Люди тому й вийшли на вулиці, що перемогу вкрали не в Ющенка, а в них, у всіх нас, це нас одурили (у тому числі, як терпляче пояснювали «помаранчеві» ошелешеним «білоблакитним» десантникам, і прихильників Януковича: «Адже ви так і не знаєте, скільки вас насправді!»). Просто Ющенко зумів стати символом, що об’єднав і консолідував націю за тією самою моделлю, що Гавел чехів у 1989му, а Іван Павло II поляків у 1980му: він представляє рідкісний (може, тільки на такихот переломних етапах історії й успішний!) тип морального політика . Ось це й виявилося найважливішим — і найбільш запотребованим.
Ще перед першим туром Янукович, виступаючи в Донбасі на якомусь черговому «хозпартактиві», вигукнув фразу, що стала крилатою: «Я верю, что сильньїх й здоровьіх людей у нас больше, чем зтих козлов, которьіе постоянно мешают нам жить!» Мене тоді вжахнули були навіть не «козли», а апеляція до «сильних і здорових» — пряма цитата з промов Гітлера 1933 року. Але от тепер, після двох місяців «опору козлів» і трьох тижнів Майдану, що потрясли світ, мимоволі думаєш собі: а правду ж дядько сказав! — якщо мати на увазі «сильних і здорових» не тілом, а духом, то їх, як з’ясувалось, у нас і справді неймовірно багато! З огляду на те, як довго розтлівали власті українське суспільство, воно виявилося навдивовижу морально здоровим. І, зрозуміло, вся інтелігенція, що була тихо задихалася в атмосфері гуснучої брехні й продажности, цієї осені вилізла зі своїх «екологічних ніш» і рушила попартизанськи «рятувати вітчизну» — хто як умів.

Як ти прокоментуєш лист групи українських письменників, опублікований ще напередодні виборів, де говорилося, що російська мова — це «мова попси і блатняка»?
— Навряд чи росіяни уявляють собі, до якої стадії «блатного» розпаду дійшла сьогодні в Україні російська мова, що нею наша збанкрутіла політична еліта (за нечисленними винятками) володіє в обсязі не більшому за 500 слів (українською, боюсь, у ще меншому!), причім половина з них — то фєня, арго і мат. Це вже навіть не радянський дискурс — у тому бодай синтаксис зберігався! Провладний же «єдиний кандидат» пан Янукович був не раз заскочений ЗМІ за вкрай невимушеним уживанням мату тактаки просто в ході зустрічей із виборцями під час кампанії. Навіть під час «теледебатів» (на яких зачитувався заздалегідь заготовлений текст!) він примудрився, перейшовши в заключному слові на російську, за п’ять «російськомовних» хвилин кілька разів зірватися — пролунало (щоправда, швиденько стлумлене заникуванням!) «без балди» і ще кілька перлів.
А тепер про листа, за який ти згадала. Листів на підтримку демократії були десятки, коли не сотні, — я особисто підписала штук із п’ять, у тому числі «від творчої інтелігенції» (того, найбільш «зоряного», що зібрав близько 500 підписів) і «від інтелектуального співтовариства» (того, що його слідом за нами, українцями, стали підписувати й іноземці — серед них Ноам Хомський і ряд інших видатних умів сучасної цивілізації). Зі своїм окремим «Листом 12 аполітичних літераторів» виступила й літературна група Ю. Андруховича. Лист їхній адресувався своїй читацькій аудиторії — молодіжній, студентській — і витриманий був у звичному для них «постмодерністському» форматі. За стилем, мовою, ексцентричностьобною композицією він більше скидався на літературний твір, ніж на політичну заяву. Серед численних яскравих інвектив на адресу «прємьєрміністра», що пише свою посаду в анкеті з двома помилками, там була й така фраза: збирається, мовляв, «зробити мову попси і блатняка другою державною». Між іншим, цікаве філологічне спостереження моєї надінтелігентної старушки матері, яка цієї осені вперше в житті навчилася розмовляти, іно мова заходила за дії властей, приблатньонним жаргоном: «Господи, який жах, — спохопилась якось раз, перебивши сама себе на якомусь напівтюремному звороті: — Він же, виходить, таки ввів другу державну мову!»

Тобто у свідомості освіченого українця словосполучення «російська мова» зараз асоціюється з блатним жарґоном, а через нього — з ненависною пострадянською системою?
Сама собою мова — ні, звичайно, абсолютна більшість українців нею прекрасно володіє, а майже третині населення вона взагалі рідна… А от російська як мова української влади — безперечно! І от коли на цю дотепну метафору безневинної групи провінційних літераторів з ґвалтом і криком насипалась уся російська пропагандистська машина, і вони подибали по другомутретьомучетвертому колу витлумачуватися й виправдовуватися, — отут мене вже взяв справжній жах, відчуття наповзаючої оруелівської тьми. І було дуже соромно й гірко за деяких славних діячів російської культури, які підхопили все це «політтехнологічне» біснування, особливо ж боляче за автора з дитинства обожнюваних фільмів, котрі колись, у радянські часи, якраз і допомагали випростатися — і не йти туди, куди жене строєм конвой за покриком п’яного начальства.
Ці люди не розуміють, що в даному випадку якраз немудровані в публічних жестах прикарпатські хлоп’яки виступили на захист саме російської мови й російської культури — тобто тих цінностей, які й зробили її світовою! Але чому тойтаки Ноам Хомський чи Жерар Депардьє можуть без особливого труда розібратися в українських подіях, а Марк Захаров виступає рядовим службовцем орвелівського «міністерства правди»? Що взагалі коїться з російською інтелігенцією — де її листи до нас у ці дні?
Атож, сердечне спасибі Юрієві Шевчуку, який приїхав і заспівав на Майдані, спасибі московським хлопцям, які стояли там із російським триколором, і багатьомбагатьом росіянам, які писали й телефонували до Києва з тим самим, із чим звертався до нас у ці тижні весь світ: тримайтеся, ми з вами! Але російські письменники, інтелектуали, режисери, актори — чому ми їх не чуємо? Невже хамські вигуки російської гастрольної попси та ще знуджені личка пацанят із «Фабрики звьозд», привезених у Київ для масовки на безглузду й провальну «альтернативну» акцію, — «от і все, що залишиться нам», як співав на Майдані Ю. Шевчук?
Запитання: Єлєна Марінічева

У ПОШУКАХ НАРАТИВУ

ІНТЕРВ’Ю УНІАН
2 лютого 2005 р.

Що, на Вашу думку, спричинило Помаранчеву революцію?
На глибинному рівні — цивілізаційний розрив між народом і владою: упродовж 13 років український народ еволюціонував (з’явився середній клас, зачатки громадянського суспільства, зросла масова політична культура і т. д.), а т. зв. «пострадянська» (чи, точніше — ексрадянська) влада, навпаки, деградувала — аж доки не вернулася до того джерела, звідки, історично, і вийшла: до «блатного» закону в чистому вигляді (перечитайте Буніна «Окаянные дни» Жовтневий переворот був якраз відкритим тріумфом кримінального елемента, отаких самих п’яних «братків» у чекістських шкірянках, яких ми мали змогу спостерігати в 2004му вже не на тачанках, а в спецавтобусах). З президентськими виборами і продемонстрованим на них народові дійсним ликом «ексрадянської» влади розрив дійшов тої точки, коли дальше їх співіснування зробилося неможливим.

Що найбільше запам’яталося під час революції?
Найбільше завжди запам’ятовується початок — те, як увечері 21го листопада гарячково правила по мейлу з редактором “Wall Street Journal Еvrope” коректуру своєї статті на 22ге, — стаття закінчувалась тим, що ми не здамося, «зуміємо ввімкнути світло у своїй країні», — а тимчасом телефони розривалися (всі «пофронтовому» передзвонювалися з новинами!), вибило 8му, і домашні з криком вдерлися в кабінет: на 5 каналі робив заяву командир Київського «Беркута»! В усіх нас на очах сльози, а тут знов телефонує мій бритієць із якоюсь правкою, і я на радощах волаю в трубку, мов на цілий світ: «Почалося!» Ось у ту хвилину воно для мене й «почалося»…
А від Майдану найсильніше враження люди: мільйон облич, і серед них жодного негарного! (Разючий візуальний контраст із «білоголубими», які просто не пережили того, що пережили учасники революції, кожен зосібна, перш ніж вийти на вулицю: момент духовного ривка «над собою», звільнення від усіх страхів і примусів, — у такому пориві свободи людина завжди різко гарнішає, але коли це відбувається одночасно з мільйонами людей — це фантастично!)

Як, поВашому, Помаранчева революція вплине на подальший розвиток України?
Якнайкраще — якщо тільки приведені нею в рух творчі сили народу не підуть у пісок, а продовжуватимуть далі працювати на демократичне реформування країни! Адже наразі між народом і новою владою сильного «зворотнього зв’язку» ще нема: ні реальних політичних партій, ні «четвертої влади» (незалежної преси, яка вміла б не лише спускати інформацію «згори вниз», а й подавати «знизу нагору», представляючи українське суспільство таким, яким воно є насправді), — все це ще треба створювати, і працювати над цим має не лише уряд, а ми всі, всією громадою — повсякдень і повсякчас. Тож, послуговуючись уже класичною метафорою, — тримаймо помаранчі наколотими!
Запитання: Олена Мартиненко

З ІНТЕРВ’Ю УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПОРТАЛУ
12 грудня 2004 р.

Какие книги, прочитанн ые в этом, году Вам запомнились? (Хорошие и плохие.)
«…»Дуже багато дав для розуміння сьогоднішніх наших суспільних процесів “Нічний щоденник” Г. ГерлинґаҐрудзіньского — мемуари, які обов’язково треба у нас перекласти, приголомшлива панорама останньої третини ХХ сторіччя очима “поляка на Заході”, людини, однаково близько знайомої і з так званою “вільною Європою”, і з комунізмом (досить сказати, що ще в розпалі “постберлиньскої” ейфорії 1989го автор висловив блискуче точний прогноз: посткомуністичне суспільство може бути тільки мафіозним, іншого шляху від “совка” до демократії не існує! — читаючи таке в 2оо4му, почуваєшься просто окраденою від того, що ця книжка не потрапила до рук років на 10 раніше…)
А взагалі, майже цілий рік (за винятком місяця революції, звичайно!) я займалася якраз “перечитуванням” — Лесі Українки (моя давно обіцяна читачам книжка про неї “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, вийшла б друком до кінця цього року, якби не вибори). Ось там і знайдете дооовжелезний перелік моїх “книжок року” — в неї ішлося про ранньохристиянські жіночі єресі, про середньовічне лицарство, легенду про Грааля, гностицизм і маніхейство, українську традицію лицарських орденів та інші несамовито цікаві речі, якими я впродовж року рятувалася від сьогоденної реальності, — аж доки та сама нахабно не вперлася у вікна і двері…
Какие запомнились литературные и окололитературные интриги и события 2004?
«…» Найбільшою “інтригою” для всієї нашої літератури виявилась таки “Помаранчева революція”. І я досі не певна, чи це велике випробування на суспільну адекватність українська література витримала… Поясню докладніше. Такого надпотужного вибуху “революційної творчості мас” не знало жодне з нині сущих в Україні поколінь — від жартів, анекдотів, стихійно самозароджуваних гасел до майданних плакатів, геппенінгів, дадзибао — ціла окрема субкультура! Те, що, як усяка інша, ця революція потребувала своєї мови — своїх «Марсельєз», своїх, хай художньо не найдосконаліших, але щирих поетичних текстів, які просто дали б негайне вираження тим океанічної сили почуттям, які об’єднували в ці дні мільйони людей, — це було ясно ще задовго до 22 листопада, і такі анонімні тексти, між іншим, ще з жовтня пробивалися в Інтернеті (пригадую, як мало не розревілася, прочитавши тоді на якомусь інтернетфорумі безпретензійні й пронизливі рядки невідомого киянина — «Ты сказала мне: „Здравствуй, милый”, — Вся в оранжевое одета»…). Ось це й називається в історії літератури «прямим соціальним замовленням» — так завжди буває в епохи масових рухів: «Нам треба голосу Тараса», і далі за текстом (до речі: на власні вуха чула, ще перед другим туром, як на Майдані якийсь дядечко декламував Шевченка, а гурт із 100150 душ стояв і слухав!). Маяковський із ЛЕФом справді був голосом російської революції, як Тичина з «Золотим гомоном» — української 1918го… А що маємо тепер?
Так, це прекрасно (і високошляхетно!), що масові високі почуття зрештою знайшли собі вихід у колективному виконанні національного гімну; це чудово, що на висоті виявився український гіпгоп, який перетворив початковий студентський слоґан на молодіжний гімн Майдану; і можна тільки порадіти за київських художників і театральних діячів, які в революційній стихії стрепенулися й ожили, як риба в воді, — але де, питається, були цієї країни поети , байдуже, знані чи незнані (молоді насамперед)? Адже таки жодного вірша не народилося, який пішов би гуляти з уст в уста, відбиваючи бодай частинку загального настрою, — а всі «старі» тексти (крім Шевченка!), коли їх пробували озвучувати зі сцени, до цієї температури явно «не дотягували», Ви помітили? Чи це в нашої поезії повна атрофія соціального нерва, така собі «кесонна хвороба» (коли зі стиснутого простору малотиражних тусовок, та відразу на широкий простір «агори», то голівонька наморочиться!), — а чи, може, просто був занадто сильний культурний шок, який згодом пересядеться, і свій «Золотий гомін2004» ще буде написаний, — побачимо… (Я, принаймні, трохи підбадьорилася, вгледівши на харківському «Майдані» Сергія Жадана комендантом наметового містечка, — «…» подумала: ага, значить безпосередніх «рядових революції» серед письменників таки маємо, а значить, цей досвід колись таки неминуче стане літературою…). Взагаліто, за всіма історичними аналогіями, слід тепер сподіватися до кінця десятиліття великого літературного вибуху — як грому після блискавки… Словом, це Вам «літературна інтрига» не на один рік — і, гадаю, навіть не на одне десятиліття.
Запитання: Анатолій Ульянов

ПУБЛІЧНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ В УКРАЇНІ
Виступ на семінарі Фундації Фулбрайта 15 лютого 2005 р.

Дуже характерно, що зпоміж усієї неймовірної кількости круглих столів та різножанрових інтелігентських зібрань, якими в ці пореволюційні місяці клекоче Київ, тему ролі в українському суспільстві т. зв. публічного інтелектуала виносить на обговорення Фулбрайтівська Фундація (за що їй належиться щира дяка й шана!), — а не, приміром, якийнебудь із національних університетів, як було б логічно сподіватися. Схоже, українським інтелектуалам, які вперто не бажають «зрікатися сану», ще довго не обійтися без славнозвісних «американських валянок». Упродовж останніх років усе наше публічне життя зробилося настільки відверто АНТИ інтелектуальним, що саме словосполучення «публічний інтелектуал» звучить сьогодні оксюмороном, як «гарячий лід». Поодинокі винятки — ті, хто примудрявся в ці роки лишатися на плаву публічності, якот Вадим Скуратівський, і вперто вишукувати кожну шпаринку, в яку можна втиснутися бодай би тільки півголосом і півнатяком, — тільки підтверджують загальну тенденцію «вбивства професії»: це все поспіль представники старшого покоління, ще з радянських часів звиклого працювати в умовах тотальної несвободи і шифрувати свої думки езопівською мовою з розрахунку на публіку, яка вміє «читати між рядків». Молодша генерація наших інтелектуалів, таким умінням уже не наділена, в міжчасі остаточно змарґіналізувалась і перейшла в «режим самозадоволення» — розлізшись по глухих закапелках малотиражних «тусовочних» видань, де сама собі всі ці роки слугувала і речником, і публікою.
Тимчасом ширша інтелігентна публіка, спрагла скількинебудь притомного осмислення й аналізу біжучих суспільних процесів (не тільки політичних подій!), плавом попливла задовольняти свій інтелектуальний голод в Інтернеті. На тлі всіх політичних потрясінь минулого року, які завершилися Помаранчевою революцією, досі непоміченою залишається інша, скромніша революція — інформаційна, в ході якої український Інтернет здійснив надпотужний кількісний і якісний ривок, — перебравши на себе функції друкованих ЗМІ і перетворившись із забавки для тінейджерів на справжній Гайдпарк для середнього класу. Кожному, хто під час виборчої інформаційної блокади місяцями «висів» у мережі, не могло не впасти в око, що за своїм інтелектуальним рівнем провідні українські інтернетфоруми («УП», «Дзеркало тижня») частогусто переважали розділ журналістських інтернетпублікацій. Навіч вийшов на яв кричущий розрив між інтелектуальним попитом і інтелектуальною пропозицією — коли «публіка» у віртуальній «залі» виявляється і освіченішою, й аналітичне продуктивнішою од тих, хто «на кафедрі».
Цей розрив бачиться мені чи не більш драматичним наслідком нашого загального духовного «деґрадансу» останньої декади, аніж наявність на вищих державних постах «проффесорів» через два «ф». Супроти «проффесорів» принаймні існує Майдан — а от відповідного інформаційного простору, в якому та частина нації, котра ще не втратила здатності до інтелектуальної рефлексії, могла б артикулювати свої ідеї, впливаючи таким чином на громадську думку, ніяким Майданом водномить не створити. Ані притомної «інтелігентської» («товстої» і «напівтовстої») періодики, чий наклад вимірювався б бодай п’ятизначною цифрою і поширювався б по всій країні, від Ужгорода до Донецька, ні потрібної «критичної маси» професійних журналістів, чиї уявлення про демократичні ЗМІ хоч трохи виходили б за межі дитинячого «казати все, що хочеш, і тобі нічого за це не буде», — нічого того, що складає базову структуру інтелектуальної «публічности» і без чого вона засадничо неможлива, не створити «з нічого», особливо якщо перед тим воно не творилось, а навпаки, — послідовно витоптувалось усіма приступними авторитарній владі способами, аж доки країна не залишилася, в черговий раз, «окраденою» — з «Бульваром» у руках і, нонстопом, Нестором Шуфричем — Наталею Вітренко — Тарасом Чорноволом у ролі, страх сказати, політичних аналітиків — на всіх телеканалах без продиху. Коли 10 років тому я нарікала у своєму есеї на «культурну непритомність нації», мені, звісно, й на гадку не могло спасти, що то, як у відомому анекдоті, була ще «світла смуга» — що за 10 років мій есей не тільки не втратить актуальности, а буде передруковуватися, перевидаватися й попіратському вивішуватися в Інтернеті (разом із повним текстом збірки «Хроніки від Фортінбраса») як найсвіжіший проблиск української думки, — а я в цей час змушена буду осмислювати українські проблеми вже чужою, англійською мовою, на сторінках Wall Street Journal», «Globe and Mail», «Spiegel», «Suddeutsch Zeitung» тощо, бо в себе в країні, «на нашому, на данському грунті», жодної скількинебудь впливової трибуни для виступу, щоб бути почутою «тепер і тут», у мене вже елементарно не залишиться.
Для себе особисто я абсолютно точно можу визначити той переломовий момент, коли я перестала бути в Україні «публічним інтелектуалом». Це кінець грудня 2000 року — вибух «кучмагейту», яким можна датувати початок розмежування українських ЗМІ на «провладні» та «опозиційні» і подальше стрімке заникання, під пресом політичної цензури, всякого простору для вільної, незаангажованої думки. Перед тим упродовж цілого 2000 року я провадила була авторську рубрику в газеті «Столичные новости». Коли газета несподівано вихлюпнула з приводу плівок Мельниченка ту малопристойну, в старій радянській «