3 вересня 2004

Це місто тре, як проти шерти,
Не звуком — хрюком крізь уста,
І тінь сумлінь, як горстка персти,
В розверзту яму — безхреста
Летить…
4 жовтня 2004
Біля Трахтемирова, на межі Київської і Черкаської обл… (15 км від Канева) — заповідник невизначеного статусу (неземної краси — заплава Дніпра, Бучак — село, нині відселене без сліда, неіснуюче, — колишнє місто з’їздів гіпси, зона ще тектонічної активності, “серце” України, не заросле тім’ячко…) — 100 км кв., обнесених металевими шлагбаумами (завареними), охорона — кремезні хлопці з АК: “Проезжайте!”, жінка в поблизкьому селі (заїхали води напитися), перелякано, спідлоба — “а вам чтого?” — і нарешті, розібравши, що таки по воду, стишеним голосом: їдьте звідси, а то вб’ють, і ніхто вас не знайде, — територія Ігоря Бакая, зона полювання пацанів на джипах, — там розводять диких свиней! “От бачте, все мене порили…”

3 листопада 2004
Змінилось місто, змінилось!
Ніби якийсь злий чар, що сковував йому уста дедалі дужче (останніми днями — настільки, що і я вже важилась розтулять писка в громадських місцях із своєю українською, — як в 1970ті!) — розвіявся, розточився!… Те саме “Сільпо”, яке в суботу напружено мовчало, коли по ньому гасали з водкою півтора десятка розчервонілих “отморозков” (один пройшов повз — війнуло, як от чорного підлітка на вулиці Sommerville у 1994му), — і всі продавці й охоронці ховали очі й уникали розмов (я: “що це у вас тут стільки хлопців водку скуповують?” — продачиня, нерадо: “Та… до виборів готовляться… агресію накачують…”, — і замовкла: попередили їх? — принаймні охоронці на очах у мене проводили їх, із пляшками й пивними банками, поза чергами, через загородні бар’єрчики — з другого боку кас), — те саме “Сільпо”, здоровенна кошара, тепер гуде звичайним веселим вуликом знову відтерпла до стану вчутності і юрбі українська мова (значить, мовчали україномовні! — як і я, чуючись на “окупованій”!), — і, о Боже, які ж всі до себе привітні та люб’язні, як наввипередки поступаються одне одному візочками, та вибачаються, сміються в чергах (на пошті), та люблять одне одного!…
Побачили, як «нас багато, і нас не подолати»?…
Перед тим — тільки покрадьки (тітка до дівки в помаранчевій спідниці, мало не на вухо: «Я тоже за Ющенко!»). Може, найвільніші виявились селяни:
— Почім ваша курка?
— 27.
— Е, дорого…
— А за кого ви голосувать будете?
— За Ющенка.
— Оддам за 17. (П. розказав у неділю — його мати [чула] на базарі).
— А Василь уже сало запакував, та як почув, що той буде за Януковича, вчепився і кричить: не продам! — оддавай назад! Так і не оддав…
Ну, і діти:
— У нас в классе только один Егор за Януковича, а Мишка за Мороза, — а все остальные наши !
Десь усім класом того одного, хто «за Януковича», — побили. Ось так і Піховшеки з Кисельовими з охороною їздять. І М. (сусід мій) занишк… Зате яка несподівана хвиля сусідської любовисолідарности по всьому під’їзду! «Я вас всєгда буду зашищать», — обіцяє сусід («строїтєль»), хоч я його ні про що таке не просила… — «А я думаю, кто же ето так бистро бєжит — молодая, інтересная…», — сокоче бабця з третього поверху, з якою, крім «Здрастє!», за 10 років ні словом не перекинулись… Ось це і є — we are the people [Ми — народ (англ.). ].
Харашо всетаки…
«Доню, — каже старушка, що торгує з асфальту пучечком цибулі, до двірнички, яка за розпорядженням ЖЕКу здирає жовтогарячі ленточки, — подивися, он же ж і листя таке саме… А він же (ВАЮ) за нас усіх пострадав»…
І все, паиани, — можете сюди ще 5 армій своїх «технологів» нагнати, — це вже міф, а міф — не скасовується вольовим указом. Крапка.
10 листопада 2004
Не витримала — і розридалася: прочитавши в Інтернеті «київську марсельєзу» (після всіх щасливих криків: «Перемога!» — о Боже, яка перемога, цуцу, дурні, схаменіться! — після всіх освідчень на кшталт «читаю, і плачу, о люди, я вас усіх люблю!») — «Ти сказала мне: «Здравствуй, милый», — вся в оранжевое одета». Отут нарешті пробило — і розридалася, і не могла спинитись.
Р.: Ти чого?
Я (втираючи сльози): Жалко…
Р.: Кого?
Я: Людей…
Тому що історія наша суне — кругами, блін, кругами. Тому що насправді 1й тур Ющенко програв — і фатально: ми ніколи вже не дізнаємось, як насправді проголосувала українська нація 31го жовтня. Скільки голосів було віддано за Ю. — 48% чи 51% (2? 3?5? 7%?). Ніколи, все.
( Не могло бути менше тих 45%, які зафіксував анонімний екзитпол, а от більше — могло: екзитпол скінчився о 14.00, коли електорат Януковича вже проголосував, а Ющенка — молодь — ще тільки вставав і каву пив…)
Тому що не було ніякого контролю «НУ» на дільницях — і виграли там, де не можна було протистояти народному натискові (як у Сумах!). А на Півдні і Сході штаби продемонстрували повну безпорадність — і тамті «рахували», як хотіли.
Обіцяний «паралельний підрахунок» провалився з тріском.
О, яка ж народна підтримка (армія!!! всенародна!) була у Петлюри! — а «проводирі» тимчасом у Києві так само «бавилися в демократію», як ці нині — на 5 каналі, де товстий біленький школярик з надутими щічками преповажно пересипається пісочком (хвацько перебиваючи «своїх» і, як чемний хлопчик, поштиво вислуховуючи «чужого дядю»), бо з ним підписали угоду про інформаційне «невтручання засновника»… Демократи, мля! «І от якомусь гімназистику»…
Ідіоти, ідіоти… Як же легко тепер, при розумній організації і чіткій роботі, врятувати націю! Як — якими голосами! — вона волає про рятунок (як той хлопець, що писав на «УП» великими літерами: «Боже! Я буду хорошим! Я брошу курить! Я заведу семью! Я буду каждое воскресенье ходить в церковь й отдавать церкви 1/10 своих доходові Боже!!!» — або той, що сьогодні волав: Ура! Ура! Я проиграл бутьшку Неппеку! — бо він поставив на Януковича, знаючи за собою звичку програвати в тоталізаторі, отже, приносити нещастя тим, на кого поставив, — і тепер ставить знову, в 2му турі, і йде записуватися спостерігачем у штаб Ющенка, — а що він ще може вдіяти?…) От од такого — плакати хочеться…
Не мають вони права так програвати. Не мають.
І ця ейфорія всенародна — на тлі уже працюючих бандюків (які цих 10 днів ох не склавши руки сиділи!), уже всміхненого (силувано), «білого і пухнастого» («м’яка» тактика, «демократ» уже, а не «залізний»!) Януковича, уже привезених і отаборених під Вишгородом 3 тис. бандитів, які тренуються перевертати автобуси (!), — і, головне, на тлі такої явної поразки «паралельного підрахунку», — викликає бажання не то плакати — ревіти.
«Прокинься, Троє, смерть іде на тебе!…»
А Троя святкує…
Боже, зроби так, щоб моя тривога не справдилася — бо тільки на Твоє чудо надія!…

13 листопада 2004
…«А де ви ще будете виступати, щоб можна було вас послухати?» — спитав хлопчик, який чемно чекав із книжкою на підпис, доки я «відбивалася» від решток укр. журналістики.
Голод на живе слово. Лютий.

6 грудня 2004
Психологічно це тяжко, ці дні — як coitus interruptus масовий (в суботу народ був готовий «іти на КончуЗаспу» — коли ми сиділи в «Кофіумі» з німецькою журналісткою, і О.І. — як і всі, хто забігаввибігав погрітися, в помаранчевому, — підсівши до столика, діловито оповідав про свою розмову з дядьками з Запоріжжя, а знизу доносилася трансляція, і Р. бігав туди слухати, а потім ми вивалилися надвір уже по 7ій, і всі чекали Ющенка — і, о Боже, цей одностайний рухперетягування гігантського людського тіла по периметру МайданХрещатикЛипки, запах диму від багать і польових кухонь, свічки в пластикових стаканчиках у руках перехожих і на схилах на Інститутській, коли спускалися вниз одним потоком, а назустріч плив інший, — таке було кілька день перед тим на Хрещатику, коли сталася хвилинна заминка, і мені перехопило подих від зустрічного напливу облич — прекрасних! — «це мій народ!») — як, як можна розглядати все це не більше, як «масовку»?
Жінка по ТВ, що працює доброволкою на кухні, — відповідає кореспондентові і плаче (тихо втирає сльози). «Чого ви плачете?» — «Чого я плачу? Від радості».
Хлоп у чорній шапочці, що, віддавши товаришу куртку, поліз на дерево з камерою (в суботній — більше ніж мільйонній — юрбі). — «Дайте йому куртку, він же там змерзне!» — «Нічьо… єво любов к родінє грєєт…» Енергетика однозарядженої (позитивно) маси — вона не «грєєт», звичайно, але несе і тримає (як вода плавця ) — безумовно.

17 грудня 2004
Паморозь упала (ранок на «Новому каналі»).
А настрій у центрі все ще — просвітлений, і перехожі бредуть з усмішками на лицях, і забалакують між собою — щиро, «посільському» якось… Аж я, по якімсь часі, наспівувати собі під носа почала…
Провітрилось місто — ох, провітрилось!…
І, що цікаво, — як на цьому тлі відбувається в душі «знезараження» ефекту Тьми — якими смішними й маленькими (аж жалко їх!) зсовуються кудись у даленіючу перспективу всі ті АнниГерманіЛариСкорик, і іже… «…» Плющ мені слушно написав про еротичний аспект зради [Тут ідеться про лист (від 12.11.2004) літературознавця Леоніда Плюща (Франція), у якому він високо оцінює мою повість «Дівчатка», зокрема за відкриття «еротичного складника зради й доносу», — відкриття, честь якого приписує насамперед, за його виразом, «геніяльному фізіологізму» жіночого бачення: «Зразу пронеслися перед очима друзі, які зрадили. Звичайно я навіть найтяжчі випадки пояснював собі заздрістю й страхом. Може тому, що чоловіча еротика примітивніша, еротична складова не впадала в очі. «…» Тепер бачу, що був цей складник…» ], і що у жінок воно вимовніше — ох як оргіастично захлинаються обі наввипередки! — тільки «чоловічу» літературу він тут трохи недооцінив, бо, крім Забужко, був і ще один чувак, який цей — еротичний — аспект — не в самій тільки зраді просік, а в усякому гріхові взагалі, у підданні злу (падінні) як такому, і звався він, собака, — Фьодор Міхалич Достоєвський.
«Сладострастие», угу. Ох як він це знав — ізсередини… «Сладострастие».
[«Еротичний момент зради»: насправді все дуже просто, і кожна жінка це знає (тому на жінках і помітніше, more spectacular [Наочніше, показовіше (англ.). ]) — кайф улягання в сексі, дика втіха полегкости від доконаного бар’єру (переступила!), коли вже не треба опиратись (утрата цноти, перший раз з новим партнером, перший раз по довгій перерві і т. д. — словом, щоразу, коли статевий акт несе з собою «зміну енергетики», «розкриття закритого», зняття якогось бар’єра…) — коли проникнення здійснилось, і тебе вже просто несе, чужою волею.
Ось це і є «сладострастие греха» — той, хто переступив, віддається . Він не «злочинець» (поукраїнські на нього кладеться відповідальність — він все ще «чинить», діє, творить зло!) — а, привіт ФьодорМіхаличу, саме «переступник»: раз «переступив» — а далі вже тільки солодко рохкає, як свиня в баюрі, викачуючись дедалі впоєніше, глибше, наркотичніше, — не «чинник», а знаряддя.
Брр— р, кошмар який.]

1 січня 2005
Всетаки, вперше за 2 місяці виспалась, і прокинулась (хоч і знову о 3ій!) — з легким серцем.
Ніч із Р. і С. у К. проминула непомітно, у змиг ока. «Ми уникли катастрофи» — угу, ось це і є головний підсумок.
Молилися — справді, мільйони. Стихійно, кожен зосібна, нутряним криком о поміч: Господи! порятуй!…
Отже — таки «релігійна війна». Чудо сталося: випросили .
Російський спецназ «ввозили» з Криму, «перемішавши» з місцевим, — попередньо їм крутили запис (ролик є у С.) про «побиття міліціонерів» і т. д. «Наш» спецназ (офіцери) вже у вівторок (23го) передавав по мобілках друзям: «За нами москали стоят!» — і в муках з’ясовували між собою, що робити в разіколи: повернутися спиною до людей, обличчям — до російських «заградотрядов». Замість 1 години стояли по 4 — і «пісяли собі в чоботи».
А я навіть приватну, «свою» хроніку цих двох місяців негодна скласти — нецікаво воно, ретроспективою… Перший день «свого» Майдану — 20 жовтня (середа!) — пам’ятаю чітко: розмова у перукарки (вперше тоді «вийшла» з свого підпілля і почула — «народ», його набухаюче обурення — в повітрі, але ще «підшкірне»), інтерв’ю з Йоганнесом Фосвінкелем із «Dіе Welt» — у «Барабані» (а в цей час надзвонював Ф. з приводу нашого [відкритого] листа, я йшла до «Барабану» по Грінченка, і мені розсаджувавсь телефон) — все це потім так симетрично повторилося 22 листопада, з тими самими персонажами й тою самою топографією! — як описане коло в часі!) — і ввечері 5 годин поспіль із Едуардом із «Der Standart», от із того дня й почалося… 21го — Харків [Мова про поїздку до Харкова для виступу на Форумі міської Інтелігенції на прохання Харківського штабу «Нашої України». ], «…», 23го — «ніч довгих ножів», у неділю — писання «листа з Києва», далі — тиждень «із провалами»: публікація «листа інтелігенції», недолуге інтерв’ю на 5му (25го? увечері?), 28го — шведське ТБ у мене вдома, дзвінок когось із п’яних «братків» («Я из СБУ…» — «А чого Вам треба?» — По паузі: «Хочу у вас квартиру снять…» — прибрала, зі страху, прапорця [«Так!»] з балкону і поїхала читати вірші на «революційному вечорі» в Вritish Council, — в суботу, 30го, «браткі» в «Сільпо», — а в міжчасі що? не згадаю вже, провали (висіння на телефонах? обмін інформацією? завис в Інтернеті?), — єдине, що певно, що нормального сну так і не було, звідтоді… Між першим і другим туром — «проривний» (як виявилось!) ефір на «1+1» 9го, у «день писемности», на «Сніданку» (А.: «…» Непонятно было, как они тебя пустили, и видно, как мальчик [ведущий] волновался — й как ему одновременно приятно было…»), «…», 11го — пресконференція «з культурної політики» на книжковому ярмарку з Томенком і Зінченком (Ющенко «не встиг»), увечері ефір на «Нашому радіо», на превелику втіху всіх трудящих, потім лист «русскоязычных» «…», 16го — у німецькому посольстві — початок моєї «дипломатичної місії» (культаташе вже читала мою статтю в «Зюддойче» і нацькувала мене на відставного міністра оборони — Р. Тиепе — якому я пояснювала про загрозу фашизму), «…», і от на тому тижні — вже пішла «писати на експорт»: для W[аll] S[treet] J[оurnal], 20го — запис «соціальної реклами» (пустила «Ера» увечері), і дорогою назад, у хурделицю — «lift» [* Від англ. « to give a lift » — підвезти. Між іншим, «янучар», який мене тоді, напередодні другого туру, підвозив, цілком упевнено назвав мені й дату, коли буде оголошено перемогу «ВікторФьодорича» (24 листопада), І відсоток, на який він «випереджатиме» Ющенка (3 — 4%). ] від мордолобого «Сан Санича», першого живцем угледженого «янучара»: «Атличная погода!…» ??? — «А патамушо завтра никто на улицьі не вьійдет, й ВикторФедорыча обьявят президентом!» — «Фіг вам!» — сказала по паузі, оханувшись (спершубо подумала, що він жартує!). Тоді ж дзвонив Ф., що його побили — і 21 го я вставила цей епізод у свій W[аll] S[treet] J[оurnal] ріесе, а докінчувала з випусковим редактором — уже під перші результати екзитполу і першу заяву командира Беркута — того, якого ще незабарно звільнили (!). — ага, а 20го ввечері ще російській «Свободі» «…» говорила — шкода, не лишилося запису тої розмови…
От доти було — «моє», живе й безпосереднє: важило кожне слово, і кожен — вирваний наперекір обставинам — публічний жест. Тобто, «коло» справді виявилось символічним: 20 жовтня — 22 листопада: коли в понеділок мій «ріесе» таки виявився prophetic [«Пророчим» (англ.). Йдеться про есе «Українська солідарність», яке вийшло друком уранці 22 листопада, — на превелику втіху редакції: вийшло, що в такий спосіб WS ] Е ur оре потрапила першою зпоміж усіх західних медій дати матеріал про «Помаранчеву революцію», — акурат у той самий день, коли вона розпочалася! ] (як писав Маtthew) на ділі, і після вранішнього (200тисячного ) Майдану я знов поїхала — стригтись, а потім знову по Грінченка в «Барабан», де давала інтерв’ю тому самому Voswinkel’ю, пояснюючи, що тепер «у нас только хорошие новости впереди», — період, коли я щось вирішувала, і від мене щось залежало, — закінчився. В «Барабані» вже всі сиділи в помаранчевих шаликах, із сусідньої зали долинав зграйний гамір: там дивилися 5ий, раз у раз реагували то гулом, то сміхом, мені подзвонив Ф., що Київрада визнала вибори недійсними, і я, перепросивши німця, звернулась до компанії за сусіднім столиком переказати цю вістку, — і вони зааплодували («А що тепер?» — «Переголосування?»), — а потім ішла по Хрещатику, де народ уже плив в оба боки, і вже стояли палатки, і ось це, властиво, й був кінець «моєї участи» — далі вже все вирішував Майдан, і досить було сказати Заходу: приїздіть — самі побачите. А я не є людина маси — не рокзірка, не спортсменка, і не політик.
Тобто, я, звичайно, своє відгарувала 23го вранці інтерв’ю Spiegel online по телефону, ввечері візит у французьке посольство, дорогою звідтам дзвінок із Haales Israel, 24го — день і ніч — соттепі ізраїльтянам, і стаття для Spiegel, 25го інтерв’ю в студії ВВС, 26го — знов день і ніч? — Зюддойче, 27го ефір на радіо «Ера» і зустріч з Аlехом Schwabe вже в Києві, потім — знову «провали» пішли (ага, ще намагалася Д. зв’язати з Томенком з ідеєю «акції Гіннеса» [Мова про одну з незліченних «громадських ініціатив», якими в ті дні буквально клекотав Київ: мої знайомі бізнесмени, фахівці з реклами, хотіли запропонувати штабові Ющенка в неділю 28го листопада — коли на Майдані й довкола нього було не менше 2 млн. людей, — зробити з вертольота фотозйомку натовпу, який увесь одночасно о 12.00 узявся б за руки. Акція мала б бути занесена в Книгу рекордів Гіннеса, і в такий спосіб Майдан був би документально зареєстрований як найвелелюдніша міська маніфестація в новітній історії. Був навіть підготовлений проект і бізнесплан, — але, на жаль, як більшість тодішніх «народних ініціатив», котрі вимагали не просто самоорганізації, а «координаційного центру», ця також не була реалізована. ]), — але на «внутрішньому», екзистенційному рівні я вже «робила не свою роботу», бо всі довкола — в тому числі політики з телеекранів, і світова преса зі своїх сторінок — уже навперебій декларуваливиторохкували те, що я, місяць перед тим, формулювала ще «на живу нитку».
(Аlех у «Кофіумі» у вівторок — дурнісінький був день, тільки й потрапила, що на пошту — відіслати Г. пакет з «есеями», Копіса не працювала, дівчинкапоштарка не вміла правильно відксерити «…» і довго, на мою вимогу, переробляла, файлів у продажу «нема, кінчилися», черги всюди кілометрові, пробки в місті «самашечі», з Кудрі на Володимирську рівно годину їхала, — словом, зла вже була фізіологічне, єдине бажання — спекатись до лиха всіх цих журналюг, які «вкрали» мені «мій Майдан», — і от Аlех, радісно, — про промову Ющенка в ніч після 26го: сказав, бач, що в 1991му «we were independent, and now we are free» [«Ми стали незалежні, а тепер ми вільні» (англ.). ], — те саме, що ти місяць тому казала! Угу, тільки я глибше брала — В політдискурсі думка деградує до гасла, — але скоро вже її можна так сплющити, ту думку, значить, свій потенціал вона вичерпала…)
Якщо для моїх нічних господарів (та й для С. теж!) усе почалося 22го, то для мене — особисто — якраз тоді й скінчилося: досі певна, що мені треба було тоді — таки по Майдану лазити, а не з західними кореспондентами зустрічатися (а втім, цікаве спостереження тоготаки Voswinkel’я: революція «буржуазії проти пролетаріату» — на Майдані майже всуціль — дрібні підприємці, а «донєцкіє» — робітники!), і не з дипломатами… (Leibrecht, із яким мене звів А К., ланч в «Асахі», — 30го? А вечеря у Штюдемана — вже аж 8го, чи що? ні, того всього вже не пам’ятаю, — 8го, в середу, я з Timoty Garton Ash’ем обідала, і з французамигрузинами перед тим говорила, — чи то у вівторок було, 7го? А на попередньому ж тижні що? — стаття для Наndelsbland? От Майдан 4го, в суботу (після інтерв’ю з німкенею) — оце пам’ятаю, а решта все вже — обривається, розсипається, рябить…
Факт, що я вже робила «не своє», — і г’овсім не тра’ було вже так надсаджуватись «на діпломатічєской работє», — зробили б її й без мене (я просто «поматросовськи» кидалась, як дєвочкаотлічніца, «підправляти» — «…» — запомогти, мовляв, справі, — а не те треба було робити, не там «родіну спасать»…)
«…»
Реальність революції завжди не зміримо більша за можливості одної людини — тут скількинебудь адекватною реакцією може бути хіба щоденник, журналістський репортаж, хроніка… І — деталі, оце те, за чим я жалкую і що, як мені здається, безнадійно пропустила: оранжевий чайник у вікні, яким бабця сигналить 100тисячній колоні, і колона починає радісно скандувати: «Бабушка!»; сумська жіночкаселянка, що, приїхавши 22го, мусила вертатися додому — по валянці, бо була вбралася «як до Києва» — в найкраще; трагічний Тростянець, де перед 21м бандюги ходили від бару до бару і змушували відвідувачів «пити за Януковича», а хто відмовлявся — били (!); бабця з Михайлівської, яка цілими днями носила на Майдан чай тим єдиним термосом, що мала, — маленьким, півлітровим, розливала за кілька секунд і знов шкандибала назад на Михайлівську, і всю ніч відчинені кав’ярні — «Ребята, у нас только зеленый чай остался, будете?», — і те, як «деморалізували» спецназівців піснями й квітами, — все це — треба було бачити наживо, але одне життя цього всього не вміщає , не можна втовпити в себе одночасну, тутітеперішню драму мільйонів, можна рухатися тільки вздовж деяких головних силових ліній, нашвидку їх вичленувавши, — що я й робила, власне, тільки це мене — не задовольняло вже…
Одна «лінія», втім, лишилася «неозвученою» — антропологічна: захоплений вигук Ф. 22го вранці, при погляді на монітор: «Какие лица! — всех целовать хочется!» — і феномен «донецької зовнішности» з другого боку, такий разючий у програмі з Юлею на ТРК «Україна», де «включаєм улицу» щоразу виглядало як присінок аду (мама: «Ні одного нормального людського обличчя!», — і навіть колористика відповідна, до блякло вбраних молоденьких ведучих включно): це те, про що писав Бунін в «Окаянных днях», він першим схопив кримінальний лик радянської Росії, «чувашские лица» жінок і здеградовані — мужчин, так воно [тоді] починалось — і так [тепер] закінчується… Господи, спасибі Тобі!

6 січня 2005
Прокинулася з думкою: то був просто чистий сплеск духа — вище тої точки, на якій приявна культура спроможна щось запеленгувати (як і в часи Толстого, вона «сповзла» на персоналії «імператорів і полководців», — але і Толстой у «Війні і мирі» власне отой «народний підйом», про який так багато говорить словами , замість його показати , «зазняти», — теж узяв слабо, небезпосередньо… )
Хто — взяв?! Де, коли в історії літератури?!
Нема інструмента.

АЛЬБОМ ДЛЯ ГУСТАВА

Оповідання

ВІН:…Тепер, коли мене запитують, що в ті дні було найтяжче, — а таке питання я вже не раз чув од іноземців, цей Густав не перший, запитують звичайно з чемности, просто аби щось спитати, бо все, що вони запам’ятали зі своїх ящиків і газет, — це, що в Києві понад мільйон народу (скільки точно, все одно ніхто не знає і ніколи вже не взнає!) три тижні стояло на морозі під снігом, українську ж зиму вони уявляють собі за зразком азійських степів: птахи мерзнуть на льоту, язик прикипає до металевої ложки, — і тепер сподіваються почути якінебудь голівудівські страшилки про відморожені щоки, ампутовані кінцівки, щось у дусі Джека Лондона — go West? My son? Go West, my соuntrу, [На Захід, мій сину, на Захід, мій краю (англ.). ] всяке підкорення Заходу (бо вони певні, що ми змагалися саме за це, за підкорення Заходу!) має, за їхньою міфологією, супроводжуватися суворими чоловічими подвигами, і вони готуються почути від тебе те, що самі собі намислили, щоб, співчутливо похитуючи головою, казати «Вау!» — коли таке запитують, я щоразу ніби впираюся в глухий мур у собі самому, у власну знехіть щось пояснювати, плутаючись у своїй недорікуватій англійській, белькотіти, що «тяжко» — це не зовсім те слово, воно зовсім не пасує до того, що переживалося нами впродовж тих трьох тижнів, що, навпаки, «тяжко» було радше потім, коли все скінчилося — коли почався енергетичний відплив, і треба було розходитися по домівках, більше знову ніхтонікому, і хоч скільки клацай серед вулиці зламаною запальничкою, марно намагаючись закурити, не метнуться вже до тебе зусібіч послужливо десятки рук із вогниками напоготові (пам’ятаю, як я розгубився, коли такого вперше НЕ сталося: за ті три тижні я вже встиг забути, як це воно — бути самотнім у натовпі, а тут минуло всього кілька днів, Хрещатик був той самий і люди ті самі, тільки тепер вони поспішали собі хто куди в передноворічних клопотах, і нікому не було діла до того, Що якомусь мудакові не запалюється цигарка, — і так, на мить мов осліплий од холоду цієї раптово утвореної пустки там, де ще зовсім недавно, от туйтуй, клекотало таке щільне любовнородинне тепло, пустки, схожої на ту, що утворює в тобі смерть коханої людини, я нарешті остаточно збагнув і повірив, що все справді скінчилося, — ми знову почали розсипатись, розперетворюватись на звичайний вуличний тлум, як у кожному місті світу, і треба знову вчитися жити подавньому, ніби ніколи й не знав іншого життя…), — ось що було справді тяжко, як повернення з війни, хай навіть і з перемогою (це порівняння чомусь здається мені надзвичайно вдалим), уоu sее, Густаве, розумієш?… Густав киває й шанобливо басить «йо», він славний чолов’яга, тільки ні фіга він, ясна річ, не розуміє, шкіпер голландський (руді бурці в нього чисто як у шкіпера, хіба що люльки бракує, Мала, побачивши його, чмихнула: Летючий Голландець! — нібито така собі карикатура на національний стереотип, але таких карикатурностереотипних людей в усіх народів насправді хоч гать гати, і тільки через завчену нашу недовіру до національних стереотипів сприймаєш їх за дивовижу). Єдине, що Густава цікавить, це знімки, — от на знімках він дійсно розуміється, що «йо», то «йо», — чіпким оком умить вихоплює з файлу ті, котрі просить збільшити, і я, власне, міг би заткнутися й нічого йому не пояснювати, зрештою, чи ж знімки не говорять самі за себе, але мені весь час муляє підозра, що йому й мені вони говорять щось зовсім різне: він не був тоді в Києві і все, що тепер перед собою бачить, — це просто силусиленну людей на міських вулицях під снігопадом, декотрі ракурси вийшли дуже гарно (це коли мені вдалося залізти на дерево й зняти звідтіля вулицю Грушевського, — крізь мереживо всніженого віття, аж по самий обрій, жовтогаряче людське море…), ну й, звичайно, крупні плани, прекрасні обличчя — старі, молоді, натхненні, розсміяні, зі щасливими сльозами на очах, із ротами, розчахнутими радісним криком (а ось цього рідкозубе сяючого пацана в чорній лижній шапочці з оранжевою биндою Густав проминає, ледве скинувши оком, — це вже вище, коло Верховної Ради було, там теж кілька непоганих кадрів вийшло; поки я дерся на обледеніле дерево, а Вовчик тримав камеру, пацан узявся тримати мою куртку, жінки бідкалися за мене: та він же змерзне там, та як же ж без куртки! — нічо’— нічо’, суворо відказував Вовчик, його любов до батьківщини гріє, — і пацан, задерши голову, світився знизу тим завороженим усміхом, що в багатьох тоді так і не сходив з лиця, мов прикипілий: рот несвідомоблаженно розтягнений до вух, як буває, коли стоїш на вітрі на вершині гори чи у відкритому морі злітаєш на хвилі на серфінговій дошці, — від захвату величчю стихії, більшою, ніж може вмістити людська уява; пацан приїхав із Рівного, зараз першоготаки дня, й розказував нам, як їхав уночі, — ціла Житомирська траса була освітлена як удень, усі машини мчали на Київ, здавалося, ціла Україна знялася з місця і, сурмлячи клаксонами, мчить на Київ, а по узбіччях горіли багаття, стояли селяни з придорожніх сіл і махали вслід прапорами, «другої такої ночі в мене в жизні не буде», казав пацан, якщо я це перекладу тепер Густаву, він, напевне, подумає — так говорять про ніч із жінкою, але тоді нам таке порівняння й на гадку не спало б, бо те, про що розказував пацан, було І нашою ніччю також, нас усіх, хто слухав, спільною, неосяжною оку океанічною хвилею, що на сотні кілометрів довкруг бурунилась, клекотала і з прибутним громом прорваної греблі неслася крізь тьму на столицю, наперед побиваючи огромом усе, що здуру схотіло б їй протиставитися, і ми були нею так само горді, як і він, я попросив дозволу його клацнути, і от він — звичайний собі знімок блаженно всміхненого пацана в чорній лижній шапочці, не прикметний нічим, крім хіба оранжевої бинди, але такі бинди, зновтаки, були у всіх, ну що ж, гортаємо далі…).
Мала приходить спитати, чи ми хочемо кави, і, діставши відмову, зараз же вшивається, — могла б і лишитися, помогти мені, всетаки вона куди краще за мене говорить поанглійському, а я тут мучуся як даун, шукаючи слів, Густав каже «йо» й ні фіга не розуміє, єдині, хто нас посправжньому розумів, були поляки, от із ними таки справді було повне «йо», і пояснювати нічого не треба було, — поляки переживали це як свою другу молодість, другу «Солідарність», з першого дня, коли прибули польські парламентарі і я вгледів по 5му каналу їхню цьотку, як вона стояла на сцені Майдану з тим самим виразом, що в наших стариків, піднісши два пальці вгору «вікторією», наче благословляла нас тим жестом, я відразу втямив, що поляки в порядку, — навіть їхня молодь, яка «Солідарности» не застала, вміла впізнавати її в тому, що бачила в Києві, вони отримали од своїх батьків ключа, отримали до цієї опери партитуру і вміли її читати, і ще щось трохи вкурювали німці, «оссі», — ті теж згадували за аналогією своє: вісімдесят дев’ятий, падіння Муру, wir sind das Volk [Ми — народ (нім.). ], але в них це було вже більше на емоційному рівні, без вдупляння в підтексти, — усі ж решта просто вешталися серед натовпу, ловлячи свій драйв од розмаху людської стихії, свою давку адреналіну — віндсерфінг на шару, революційні канікули в столиці якоїсь мутної ексрадянської республіки, розташованої десь в азійських степах між Албанією й Білоруссю, і вони щиро перлися од своїх на цій території етнографічних відкриттів (яке велике у вас місто, здивовано повторював британський оператор, із яким ми тоді півдня знімали плічопліч), — од того, що ми, албаноруси, чомусь не гріємося на морозі водкою і всі три тижні вуличного стояння держимося сухого закону (так вони з’ясували для себе, що ми не росіяни!), — що ми не б’ємо шибок, не трощимо вітрин, і взагалі, всупереч сподіванням, нічого й нікого не б’ємо, жодного роз’юшеного носа на пред’яву дядям у Москві й Вашингтоні, які тимчасом грозили на весь світ албаноруською громадянською війною, новими Балканами, тож своєю поведінкою ми, самі того не відаючи, сильно вставили зовсім не самим тільки москалям, просто москалі виявились неповороткі, як ведмідь на Т34, і не зуміли вчасно вивинутись, а от прудкіметкі американські дипломати, котрі весь час просиділи були в запічку, чекаючи, чия візьме (не покинули території посольства навіть у ту стрьомну ніч, коли наметове містечко чекало атаки й звернулося до всіх акредитованих у місті чужинців з проханням виставити на Майдані міжнародний «санітарний кордон»!), — ці молодці, нічого не скажеш, зорієнтувалися у змиг ока і, не встиг нам тут охолонути Хрещатик, уже навзаводи сурмили своїй пресі про те, як то вони тут круто навчили нас, албанорусів, шанувати демократію й законність (тимчасом Густав пропускає ще один знімок, який нічого йому не говорить: вікно житлового дому на Грушевського, в ньому рука, що тримає помаранчевого чайника, якби збільшити, побачив би — рука стареча, висхла на курячу лапку: бабця явно неходяча, тільки так, із вікна, й годна приєднатися до колони демонстрантів, пам’ятаю, як, ідучи в колоні, почув, що попереду починають скандувати щось незвичне, виявилося: «Бабушка!», — хтось помітив того чайника, хитливу, підняту вгору кволою рукою помаранчеву пляму у вікні, і голови стали масово повертатися в той бік, що там, що таке? — он, он, дивидиви! — і я й собі закричав з усіма: «Бабушка!», і навів об’єктива, скліпнувши сльозу, — чомусь ніщо так не пробивало мене в ті дні на сльозу, як власне старушки, оті, що вдень і вночі шкандибали на Майдан, ослизаючись на крутоспадистих вуличках, несучи в наметове містечко весь свій пропахлий убогою старістю скарб: плетені шалики й шкарпетки зі старих комодів, кілька загорнутих у чисту хустинку гарячих картоплин, які коменданти приймали від них майже врочисто, либонь теж із клубком у горлі, хоч перед хвилею буквально благали в дамочок у норкових шубах і в під’їхалого Лендровером власника французького ресторану з повним багажником обідів: люди, не несіть більше хавки, вже не маєм куди дівать!… — дивлячись на цих бабульок, на їхню вперту, мовчазноцупку витривалість, — повік не забуду тої, що носила з дому чай у півлітровому термосику, у натовпі його ставало на три неповні стаканчики, три секунди розливу, — і бабулька зі своїм термосиком поволі повзла назад до хати обледенілою Михайлівською заварювати нову порцію, скільки ж таких ходок робила денно?! — я вперше посправжньому вразився їхньою страшною, якоюсь земляною, нутряною жизньою силою, якої не переломили ні голод, ні війни, ні табори, ніякі страхіття, що випали їм на віку, до злиденної старости включно, — так, ніби весь той рабський труд перетерплювання життя, що вони вправляли десятиліттями, був усього тільки лихим сном історії, розгрою, дурнуватим парі, на яке чорт заклався з Богом за Йова — і програв ік своїй чортовій мамі, бо на смертній постелі ці висушені Йови, які не могли вже сподіватися для себе в нагороду ні стад, ні пасовиськ, з останніх сил піднімали у вікні немічну лапку, салютуючи свободі, — і я тоді подумав, що коли вже шукати точного образу для цієї революції, для нашої «Свободи на барикадах», то це має бути не юна краля з жовтогарячою гвоздикою перед кордоном спецназівських щитів, хоч як воно драйвово виглядає на плакатах, — а та згорблена, мов кількасотлітня віком, незнищенна й незламна старушка з Михайлівської з її трьома ковтками гарячого чаю: грійтеся, діточки, хай вам Бог дає сили, — ось це була би дійсна про нас правда, та тільки ж кому на фіг потрібна у вигляді символу стареча плоть?…)

ВОНА:…Малий явно надувся на мене, що покинула його самого розбиратися з цим голандезом, але що я вдію, коли мені руки викручує в тисячний раз перемелювати язиком те саме!… Не можу, хоч убий. Чим більше про це говориш, тим більше повторюєшся, а потім раптом виявляєш, що в процесі говорення здохло всяке живе відчуття тих днів, — залишились самі слова, механічні блоки, як на магнітофоні, і от уже ціла розмова тупо з’їжджає на політику, на картинку в телевізорі, ціни на нафту, урядова криза, боротьба з корупцією, повний маразм. Тьху. Ні вже, хай собі цей Густав видає свій «східноєвропейський альбом» із київським «революційним» розділом, як сам схоче. Без мене, хлопці. Добре, що хоч так знімки Малого придадуться, а то він їм ще рік би ладу не спромігся дати. Але, будь ласка, — без мене.
…Того альбому, який могла б запропонувати я (цікаво, кому?), все одно ніхто не схоче укладати. Світ зробився такий дурний, що живе виключно в теперішньому — поки на екрані блимає картинка. Час не прискорився, він просто розпався. Реальне тільки те, що можна помацати. Attention span [Простір уваги (англ ) ] — так, здається, це називається? Цей самий крап у нас вже як у цуцика. Сьогодні в одній країні революція, завтра в другій, на іншому континенті. Або якщо не революція, то теракт, або ураган, або ще якась біда, яку ми забудемо зараз же наступної хвилини, як тільки на екрані переставлять касету. Головне, щоб перед очима весь час блимало щось новеньке, і нічого не треба було тримати в пам’яті. Не встановлювати подумки ніяких зв’язків між минулим і сьогоденням, бо це страшенно напружує. А нас не вчать напружуватись, нас вчать розслаблятись. Погортати альбомчик, у кращому разі, поводити очима — зліва направо, зверху вниз. Або ще channelserfing, святе діло. І Інтернет туди ж: клік, клік. Образки, уривки, фрагменти. Де я це читала?… А фіг його знає, та й яка різниця. Relax, and take it easy [Розслабся, не переймайся (англ.). ]. Головне — не перенапружуватися.
…І що цікаво — я ж сама історик, і на що, питається, здався був цілий мій істфак, і мій магістерський диплом (про розгром КирилоМефодіївського братства 1847 р., нашу першу, задушену в сповиточку, буржуазнодемократичну революцію, якнеяк!), і моя сидячка по архівах (випотрошених!), і поїздка в Москву, куди ще чортіколи, восени 1991го, в той короткий відтинок, коли незалежність уже було проголошено, а СРСР іще формально не розпався, вивозили гебешники з архівів усе підряд, у гарячковому поспіху замітаючи сліди, — вся моя так звана кваліфікація, на якого милого вона була здалася, якщо і я в листопаді, уже в дні Майдану, на самому пікові таки ж наймасовішого, від самого XVII століття, вкраїнського руху, так туго, зі скрипом, наче заржавші двері одчиняючи, починала розуміти — і впізнавати, все ще не ймучи собі віри: невже правда?… Невже все, про що досі тільки в архівах, у книжках читалося, — виявляється, осьдечки, тут воно, живеживісіньке, нікуди не ділося, мамцю ріднесенька, тільки ніхто вже того не впізнає?! І теж же не своїм розумом до того доглупалася — підштовхнув один німецький журналіст, тепер уже й не згадаєш, скільки їх у ті дні тобі через голову, як через майдан, перетупотіло, — водили ми його вночі по всьому «фронтовому» периметру, ІнститутськаБанковаспецназівський кордон перед Президентською адміністрацієюШовковичнаЛютеранська— Хрещатик, коло польових кухонь сиділи грілися, дядько з Сумщини розказав, як У них у містечку перед другим туром ходили бандюки від бару до бару й примушували всіх відвідувачів пити за кандидата від влади, а хто відмовлявся — били, і то так, Що дядьків товариш у реанімацію попав, я перекладала, збуджений і розпашілий німець усе те записував, — а потім дорогою, з хлоп’ячим захватом блискаючи очками, сказав: як здорово, мовляв, здумати лишень, — це ж ви ніколи не знали демократії, не знали.justicе [Законности (англ.). ], весь час була у вас деспотія, російські царі, терор, насильство, і ось так масово піднявся тепер народ боронити своє право, хіба це не чудо?…
Я тоді аж гикнула з несподіванки: тобто як це, кажу, не знали?! Блін, та почитайте хоч щонебудь з історії, якогонебудь Андреаса Капеллера Kurzgeschschte der Ukraine [Коротка Історія України (нім.). ], або що у вас там ще знайдеться друкованого! Та в нас глава держави, гетьман, — то споконвіку виборна посада була, тільки тим його авторитет і держався!… Та ми триста років за Литовським статутом жили, найдемократичнішим, між іншим, правовим кодексом у тодішній Європі!… Тільки в 1840 році нам його російський цар скасував, але по селах за ним аж до початку XX століття судилися, в українському фольклорі навіть спеціальний розділ є — судова магія, заговори на суд! А Київ від 1494 року мав Магдебурзьке право, й інші українські міста так само, — як це, чорт забирай, законности ми не знали?!
Так усе одним духом йому й вивалила, на хвилі патріотичного обурення.
Він трохи здивувався. А, сказав, подумавши, це коли ви належали до Польщі?…
До ЛитовськоПольської Унії, поправила я його, як студентатрійочника. Зі своєю, між іншим, армією, і неслабою такою. І своїм бюргерством теж — третім станом, ми завжди були сильні третім станом. Дрібнобуржуазна нація, знаєте. За що нас, до речі, й Сталін так ненавидів.
Але ж це все було дуже давно, заперечив він, явно розчарований (йому хотілося чуда, і моє академічне занудство йому заважало). З живих поколінь цього ж ніхто вже не пам’ятає!…
Ми спускалися тої хвилини по Інститутській, втягнені в гігантський, одностайний рухперетягування довколомайданних людських потоків, — спускались в одному потоці, назустріч нам плив інший, схили теж були всуціль усипані народом, рясним мерехтінням запалених свічок у пластикових стаканчиках, люди несли їх у руках, це скидалося на якусь гігантську всеношну службу під вічнотемним небом грудня, підсвіченим знизу вогняними кольорами багать, жовтогарячих строїв і хоругов, усе в мені тремтіло од безсоння, перевтоми, перенапруги, холоднечі, гуркотугамору, — і відповідь мені вихопилася з уст сама, заки я встигла зрозуміти, що кажу:
Як бачите, — сказала я, обводячи поглядом довкруги, — як бачите, пам’ятаємо!…
Це якось дуже ефектно мені вийшло, як у кіно, — мій німець замовк на приголомшеному півусміху, а я тільки вслід своїм власним словам збагнула, що сказала щиру правду. Що в нас і справді ввімкнулася, поза нашою свідомістю, якась глибша, колективна пам’ять — ніби прорвало шлюзи, розсунуло інформаційні горизонти, і мільйони людей одночасно відкрили про себе, що володіють знанням, про яке доти й не здогадувалися, і не підозрювали, що вони на таке здатні. Може, це й є закон історії: коли народ діє як одна колективна душа, тоді його пам’ять якимось незбагненним чином виявляється більшою за сумарну пам’ять одиниць, що його складають. І все тоді виходить легко й природно, немовби саме собою, немовби люди заздалегідь знали, як треба діяти, — за тими самими програмами, за якими сотні років тому діяли їхні предки. Той охоронець у наметовому містечку, що, переглядаючи клумаки нанесеного харчу, натреновано висмикнув з цератяної торби пляшку горілки, спокійно сказав: «Ми ж просили, горілки не приносити», — відкрив і вилив її в найближчу урну за линвовим бар’єром, чинив так само, як його прапрапрадідзапорожець у морському поході, — за борт козацької «чайки» (з тою хіба різницею, що триста років тому за борт летів і власник пляшки!): рука сама віднаходила триста літ як забутий жест, і він знав, що все робить правильно. Якщо вже шукати за чудом, то чудо було саме в цьому: в попаданні в надчасовий, крізьчасовий потік, який держить тебе на плаву, і ти звідкись знаєш, що все робиш правильно. І ті пацанята, що, вишикувавшись вервечкою на пагорбі під Кабміном, день і ніч били в залізні бочки, — гупгупгуп! гупгупгуп! — потім, на змах диригента, апокаліптична каденція врозсип, градом по блясі, приском під шкіру, громохкою луною вділ до Європейської площі звуковий обвал, і знову спочатку, грізним утробним здвигом: гупгупгуп! гупгупгуп! — ті зелені студіки, хто з циркового училища, хто ще звідки, які придумали отак використати покинуті коло стадіону «Динамо» бочки і три тижні стояли на пагорбі й барабанили, ні на хвилину не перервавшись, могли й не знати, і напевно не знали, що саме так колись на Січі скликали козацтво до походу, що їхня професія тоді називалася — довбиші, — і так і треба було, вилазити на пагорб, ставати коло стовпа, подавати сигнал, б’ючи в бубни й литаври, і що це було оголошення війни — тим, хто окопався в Кабміні, і всі це розуміли, без знання, без підручників, із самого тільки звуку, який повернувся звідкілясь із древніх глибин пам’яти, і цей звук впізнавали — всі, і всі проїжджі машини клаксонили в тому самому ритмі. 1 таке відбувалося — щокрок. Закон збереження пам’яти. Країна, що доти існувала тільки на пожовклих середньовічних мапах, Усraina Terra Cossacorum, — раптом випливла на поверхню. Нікуди вона, виявляється, не зникала, просто переховувалася десь на дні. Під землею, жива й незнищенна. Як у холодильнику. І от — піднялась, розморозилася. Ніякого чуда, просто виявилося, що країни не зникають самі собою. Від того, що перемальовано мапу, — не, зникають, о ні: як не зникає людина від того, що знищено її фото.
От чим би я запропонувала цьому Густаву відкрити його альбома: двома мапами, на порівняння. Вранці після першого туру виборів, коли на телеекранах висвітилися «помаранчеві» (переважні) й «голубі» (окраїнні) області, і ми всі на радощах передзвонювалися з вітаннями, вперше вгледівши реальну надію на порятунок (люди на вулицях Києва знов почали усміхатися, а то вже і в транспорті, і в чергах були пригнічено мовчали, — як хмара над містом висіла!…), — мені зателефонував мій колишній заввідділом і сказав голосом людини, яка стоїть на порозі великого відкриття:
Слухай, я оце тут подивився на мапу Корнетті…
Кого— кого?
Того італійця, що був у нас 1657го року. З посольством до гетьманського уряду від цісаря Фердінанда. Картограф, склав тоді мапу України.
Ага. Ну, і?
А збігається, знаєш. Треба буде ще за іншими джерелами перевірити. Тільки так воно виглядає, що всі «помаранчеві» області — це і є Україна в кордонах 1657го року. Східна Сарматія. А далі на південний схід — то вже Дике Поле, за Корнетті — Ріссоla Таrtaria
Поклавши трубку, я перевірила. Це була правда.
З тої хвилини я знала, що ми перемогли.
…Дві мали, Густаве. Усього дві мапи на початок твого альбому — одна 1657го, друга 2004 року: ота двоколірна, з виборчих моніторів. Без цього не зрозуміти, що роблять на зимових вулицях усі ті мільйони людей у вогнянобарвних шаликах, і найпростіше вирішити, ніби вся справа в президентові, якого вони обрали й чиє ім’я скандують. А це не так, це всього лише привід. Насправді ж вони повертають собі свою країну — ту, що триста років тому пішла на дно історії.
І що найдивовижніше — вони це знають. Якимось раптово оголеним, підшкірним знаттям вони це відчувають — усі.
Саме тому вони такі щасливі.

ВІН:…Зі знімків, зроблених на Банковій, перед Президентською адміністрацією (за еСеСеСеРу це був ЦК компартії, кажу я Густаву, і він бозначом жвавішає, як дитя, радісно кліпає рудими віями: Іs it sо? [Справді? (Англ ) ]— мабуть, йому це як живцем угледіти печеру дракона про яку тільки в казках читав, а тут, виявляється, до неї екскурсії водять!), — з тих знімків, на яких зімкнулися за сірими щитами лави спецназу в своїх байкерських шоломах, Густав уважно передивляється майже кожен — і вибирає багато, жирно, переписуємо їх йому на диск майже всі, хоч, як на мене, не такі вже вони й цікаві, але я розумію Густава, така показна демонстрація військової сили — уряд проти власного народу — не може не робити враження, Мала підказує поанглійському (вона всетаки принесла нам, замість кави, хрусти й горшки, — знаючи, моя добра дівчинка, що коли я нервую, то гризу все підряд, як знавіснілий пацюк, ну, i як на не сердитись?…): by virtue of physical presentation [Ефектом фізичної презентації (англ ) ], — каже вона, класно сказано, я б так не потрапив, та тільки не так уже й стрьомно воно було від того «фізікалпрезентейшину», як co6i уявляє Густав: у Вовчика мого однокласник виявився офіцером спецназу, у сусідки з четвертого поверху в тому кордоні стояв рідний небіж, i вона ходила на Банкову його шукати з бутербродами, бо а сестра, небожева мама, дзвонила й плакала ш у телефон, що хлопців там не годують, не змінюють, як належиться, щогодини, i вони стоять в цепу по чотири години й пісяють co6i в чоботи, — Густав западає на фото полковника піхоти перед цепом, який хапається руками за виставлені щити: хороша, штивна виправка квадратових плечей, видно, як незвично йому нахиляти ту твердо посаджену голову, щоб зазирнути солдатам під пластикові щитки шоломів, непоганий кадр, повезло мені, його всі тоді фільмували наввипередки, полковника цього, — синки, примовляв він зовсім якось не покомандирському, від чого всім нам, хто чув, стискало горло, — синочки, хлопчики, не стріляйте, чуєте, не стріляйте, я на коліна перед вами стану, — не хотів би я бути тоді на місці тих хлопчиків, які мовчки шморгали носами у своїх скафандрах, а людське море їм скандувало: «Наші брати! Опустіть щити!», і дівчата співали їм хором «Червону руту» й клали долі бутерброди на виду, — якого хера ви це робите, вони не собаки! — матюкався до Вовчика по мобільному його літьохаоднокласник, ніби то Вовчик був із того винен, ніби Вовчик особисто керував процесом покладання бутербродів або принаймні знав когось, хто ним керує, — ніби хтось узагалі тоді чимось керував, у ті перші дні, коли ніхто ще поняття не мав, що робити, а кожен просто робив те, що в цій хвилині вважав за потрібне, і все виходило якнайкраще, і Вовчик теж просто підійшов отак, як був, із камерою в руках, до пацанят, що гарцювали перед спецназом, і повторив їм слова свого літьохи, тільки матюки опустивши, i за дві хвилини бутерброди з асфальту щезли и більше не з’являлися; це той літъоха подзвонив Вовчикові під ранок i сказав: «За намі москалі стоят», — усередиш, сказав, у будинку Президентськоі адміністрації, як «заградотряди» на Сталінградському фронті, — «москалів» тих, російський спецназ, прославлений у чеченських «зачистках», уже бачили звечора, місто и передмістя гули по Інтернету вздовж їхнього маршруту, подаючи адреси переміщення — від заміського військового аеродрому, другого чи третьего з ряду (бо на першому, у Василькові, їх, казали, відмовилися садовити, i начальник, який відмовився, ще встиг полети з посади!), — через базу в 1рпен!, де вони якогось милого були спинилися, хоча переодягти в українські однострої їх могли б іще в Mоскві, старики всі зараз же запригадували, що таку саму операцію Кремль проводив 68го року в Празі, ми з хлопцями рвонули з камерами по тому маршруту, але тільки и устигли зазняти, що вервечку Мерседесбусів i «Богданів» з тонованими шибами в бічній алеї Маріїнського парку, — хтось ізсередини був необачно вистромився назовні дихнути повітрям, i ми зняли прочинені двері буса, більше схожого всередині на кабіну космічного корабля з багатьма пультами управління, впало кілька фраз, гавкнула гнівна команда, говорили поросійськи так, як говорять росіяни: твердо, заковтуючи склади, — двері поспішно зачинилися, і на тому все скінчилося: стояли в засніженій алеї чужі чорні машини без номерів, самим своїм видом вселяючи незрозумілу тривогу, на жодному знімку цього не віддаси — як різниться в пейзажі машина порожня проти машини мовчущої, з зачаєними в ній людьми, — ніби з тих мікробусів на нас, із нашими націленими, як роззявлені роти, об’єктивами, теж хтось націлявся, тільки вже відразу крізь оптичний приціл, я фізично чув на собі той невидимий погляд, і ось тодіто мені вперше стало страшно: мабуть, я зовсім мудак, я завжди був, як каже Мала, тугодумом, і мені чомусь ні разу не було посправжньому страшно за цілу ту осінь — мутну, тяжку, полувоєнну осінь моєї країни, прожиту як у нагусаючій звідусюдній хмарі чуток, погроз, облав, демонстрацій, хоч я знімав був і кров на асфальті під Центрвиборчкомом у ніч на 24те жовтня (це вперше я бачив на асфальті калюжі людської крови, її заворожливо глибокий, чорношовковий полиск у світлі ліхтаря, як у розлитої нафти…), і транспортів таких «мовчущих» зі знятими номерами, нагнаних у місто караванами й вишикуваних десь по завулках, ми набачилися по саме нікуди й перед першим, і перед другим туром, я наклацав їх гігабайтів із п’ять, — гружених піском вантажівок із занишклими тінями в кабінах, пасажирських автобусів із заштореними вікнами, чоловіки, що в них ховалися, часом з’являлися в крамницях набрати водки й пива, вміло несли попід пахвами одразу по кілька пляшок і відкривали пивні банки зубами на ходу, — вовкуваті, голомозі, всі в спортивних штанях і куртках зі шкірзамінника, від них дихало на три метри злобою й перегаром, вони виринули звідкілясь із зворотньої, тіньової сторони життя, подейкували, з тюрем, і несли в собі заряд мстивої ненависти до цього ситого, яскраво освітленого міста з усіма його кав’ярнями, мамами, дитячими візочками, супермаркетами й оранжевими стрічками на автомобілях (на вид наставленого об’єктива з місця скаженіли, раз я ледве камеру врятував!), — і, либонь, не за сам�