Юрій Андрухович
Перверзія

Її звати Ада Цитрина, а його Янус Марія Різенбокк. Я сиджу в їхньому “альфа
ромео”, припустимо, що це “альфа ромео”, і ми мчимо автобаном з Мюнхена у
Венецію. З Мюнхена. У Венецію.

Це сталося зі мною позавчора, 3 березня, великопісної середи, першого дня по
закінченні карнавалу. Це була піша прогулянка Мюнхеном у надії побачити рештки
неприбраного свята: купи сміття, биті пляшки, потоптані хвости і крила, здерті
фарбовані мармизи. Нічого подібного я вже не застав, бо вибрався до міста аж
пополудні. Вулиці і площі було вичищено ще, напевно, вдосвіта…

Я знайшов короткотривалий притулок у кав’ярні “Люітпольд”, яку розшукав за малою
на Брієннєрштрассе (чи, як тут кажуть, “штразе”), 11, де дозволив собі один за
одним два подвійні “ремі-мартени” (перший на вшанування пам’яті Рільке, другий —
Стефана Ґеорге). Коли мені зробилося зовсім тепло, я виповз із кав’ярні й рушив
помаленьку в бік Швабінга, поминаючи Одеонсплятц і залиту першим присмерковим
освітленням Людвігштрассе. Вітрини обіцяли все на світі, навіть безсмертя. Ніхто
не посипав голову попелом. Тисячі перехожих рухалися поруч зі мною в цьому
іграшковому меґаполісі. Але порядні люди такого дня мусять причаститися рибою:
Ash-Wednesday (як називав усе це Еліот), Aschenmittwoch (1), попіл, смуток,
меланхолія і риба.

Так починається піст…

Тепер один ліричний момент. Не доходячи ще до університету і Тріюмфальної брами,
я відчув, що починається весна. Це було все разом: теплий вітер, трохи
дірчастого снігу, мій розпанаханий плащ, метляння шалика, нова сорочка, запах
нової сорочки, печених каштанів, гострих приправ, запах іще там чогось, якихось
жінок, чоловіків, що плинули поруч, музика з-за рогу, стиск у грудях, — я
зупинився менш ніж на мить, та де там, я не зупинявся, я просто зрозумів — але
яке “зрозумів”, коли це зовсім не те слово, і “відчув” не те слово, і ніхто мені
не підкаже потрібного слова — я прочув чи що, якісь великі зміни, бодай одну,
щось таке…

Її звати Ада, а його доктор Різенбокк, приватна урологія в Поссенгофені. І вони
везуть мене до Венеції своїм автом. Я трохи очухався щойно перед австрійським
кордоном. Аж тоді впізнав майже на дотик потребу щось наговорити в цей диктофон.

Так от, позавчора, великопісної середи увечері, я врешті вийшов на Швабінґ, на
залиту ще дразливішими вогнями Леопольдштрассе. Я був готовий до пригод, аж
стрибав усередині свого тіла. Пригода тут-таки знайшла мене: присадкувата й
червоногуба мулатка, коротконога і в короткій спідниці, з шаленими
заокругленнями, обвішана брязкальцями, в обшитому блискітками тісному декольте,
повія з якихось інших веселих кварталів, бо Швабінґ тепер уже не той, що за
часів символізму і кайзера Вільгельма. Вона стояла у брамі під ліхтарем і
виглядала з натовпу необхідне їй обличчя. У мене виявилося саме таке, я побачив
її спалах, вона всміхнулась, я все зрозумів, стало до дідька зимно у грудях,
залишалося ще з десять кроків, не цілих сто марок у портмоне, які я мав при
собі, аж ніяк не гарантували нашу домовленість, за п’ять кроків до неї я почув
“hallo, kommst du mit?”(2), ще два кроки я мовчав нарешті видихнув просто у неї
“ja, ich komme mit, Liebling, wieviel?”(3), вона не відповіла “wieviel”,
крутнулася на своїх садо-мазопідборах, узяла мене за руку і підвела до брами.
Отже, була все-таки місцевою, зі Швабінґа, браму відчинила ключем, задля special
effect’y видобутим із того запаморочливого декольте, і так ми опинилися в
будинку, де вона попровадила мене сходами догори, час від часу озираючись і
губато всміхаючись, тож я почув, як у мені піднімається і бунтує вся
повздержливість останніх місяців, а навіть років, ці брязкальця на ній були
просто нестерпні, я готовий був заїхати в неї вже тут, на сходах, притиснувши її
до перил і задерши суто символічну, куцу спідничину з червоного шовку. Проте
вона зберігала безпечну відстань і все провадила кудись угору, на якийсь
дев’ятий поверх чи що, при цьому увесь час наспівувала якоюсь тропічною мовою,
може амхарською. Так нарешті ми опиняємося в переповненому людом помешканні,
обкуреному й обкадженому всілякими екваторіяльними пахощами, підсвіченому
зеленими і червоними лампами, де всі без винятку співають…

…Oro, я навіть не зауважив, як ми перетнули австрійський кордон. Прочитав
тільки “Кіферсфельден” чи щось подібне, якісь жукові поля. Кам’яні стіни по
обидва боки від шосе, нарешті гори, ми в’їхали в гори, всюди виявилося до холери
снігу, аж доктор Різенбокк — це я про тебе, про тебе — мусив начепити захисні
окуляри. Він сидить за кермом і ані слова не знає по-українському. Інша справа
його дружина. Вона все розуміє, сама з походження українка, вона поруч із ним,
на передньому сидінні, як і належиться, Frau Riesenbock; уся в чорному та
вишневому, але вона мене не чує…

Що то було за помешкання, я догнав, здається, не відразу. Мені забило груди
солодким димом, я почув себе майже восковим, співи линули звідусіль, з усіх
кімнат, усі ці люди ходили ще й нині у карнавальному шматті, вони ніби
повизбирували його на смітниках після вчорашнього, моя бронзовонога спокусниця
розчинилася серед інших мулаток, арабок, туркень, китаянок та індусок, вони
прикрашали помешкання живими зеленими гілками, смугами гарячих тканин і безліччю
образків, до яких я ніяк не встигав придивитися; переходячи з кімнати в кімнату,
я намагався все ж упіймати її за задницю, навіщо мене сюди привела, я шаную
звичаї всіх народів, обряди тощо, але ти надто далеко зайшла, нічна пташко,
сказав би я їй, однак у кожній кімнаті сиділо на килимах, тапчанах і просто на
підлозі повно перебиранців, анахронічних карнавальних гуляк, і всі співали,
цьому не було кінця, відколи я туди потрапив, суцільні співи каліченою
німецькою, щось ніби псалми чи гімни, граматичні неоковирності навіть мені
впадали у вухо, але мелодія була досить гарна, шалено гарна мелодія, вишукана,
суміш кельтського та коптського з додатками бразилійського, вірменського,
магребінського і румунського. Я пришизів від тієї музики, я й сам пробував
підвивати, але час до часу хто-небудь зі співунів осудливо зиркав на мене,
мовляв, не пхайся, не твоє мелеться, і я вмовкав…

Перше, що я завжди роблю, опинившись у не знаному досі приміщенні, — це шукаю
музичний інструмент. Я люблю фортеп’яно, гітару, віолончель, акордеон, маракаси,
флейту, я люблю ще безліч музичних інструментів. Отже, я почав їх шукати. Проте
нічого схожого ніде не було — тільки голоси, жіночі й чоловічі, дитячі і
старечі, якась напівбожевільна молитва до іншого бога, щось там про ліси, меди,
гаї, поля, сади, гори, луки, трави, брами, я тим часом трохи зосередженіше
розглянувся по оселі, то був один із типових чиншових будинків з минулого
століття, у Львові тисячі таких, його звели ще перед сецесією, за часів
бурхливої еклектики в ідеях, архітектор ніби змагався з матеріялом, вигадуючи
собі якомога більше проблем і начиняючи помешкання всілякими закапелками,
нішами, флігелями, мезонінами, і, крім розспіваного людського тлумища, там
нікого й нічого не було, ну добре, кілька лежанок, бамбетлів, канап, якісь
килими — усе ніби щойно принесене, чуже і випадкове, — а загалом — голі стіни й
підлога; в таких умовах не живуть і навіть не моляться, а тут, як видно, і жили,
й молилися. І ще — ці лампи, червоні й зелені, щось середнє між дискотекою та
візантійським храмом, а також пахощі, повсюдні пахощі — від свічок і кадильниць,
що з ними в руках час до часу протанцьовували повз мене перуанки, кореянки,
малагасійки, марокканки та філіппінки; десь і моя згуба губата вишивала поміж
них, але я вже її й не впізнав би в цьому квітнику зарошеному; згодом мені
прийшло до голови, що це не одне помешкання, а відразу декілька колишніх
помешкань, між якими повалено стіни, увесь поверх, сьоме небо химерного
передсецесійного будинку на Леопольдштрассе, чи, може, в одному з / бічних
провулків — не зауважив…

Овва, тепер увага! Сіре небо. Облізлий сніг. Вежі. Ворони над ратушею. Черепиця.
Жовті мури. Тиша, десята, ні, одинадцята ранку, п’ятниця, зимно, високогір’я,
Високоальп’я, що ще? Тяжкі перини, вистуджені за ніч покої в замках, кава з
молоком, гаряче вино, школярі на перерві, далекий дзвін, комини, дим над
коминами, невидимі крила — Кого? Це Інсбрук, мої панове. Праворуч у долині. Я
хотів би побути тут. Гей, Achtung, Achtung, mein lieber, Riesenbock, bitte, auf
ein Moment stoppen!.. Ich habe manche Problemen…(4)

Ну от. Я зміг бодай щось, бодай чимось — натякнути чи що? Затримати цей стан,
цей Інсбрук? Часами мені робиться до дідька прикро: як багато всього я випустив,
колекціонер дірявий, як багато розтратив, забув, особливо там, удома.
Залишаються зі мною (в мені?)

якісь лише тьмяні подвір’я, коридори, вогкі мансарди, кульбаби столочені,
незасипані рови, повапновані стовбури… Це вже тут, в інших країнах, я
запрацював усім собою, всім, чим я є. Провалився в дикі безодні настроїв, аж не
встигав за ними і злякався, що, як і вдома, все майже розтрачу. Зрештою, можна
би і спокійніше з цим жити. Все розтрачене вважати зайвим. Усе нерозтрачене
(малу дещицю) — необхідним. Себто неминучим. Але мені були натяки. Ще раніше, у
Львові, та навіть ще у Чортополі. Я злякався, що випадковість користується нами
постійно і повсякденно. Я хотів би що-небудь проти неї змогти.

Так виникла ідея з цим диктофоном. Мати його завше при собі. Говорити, мовчати,
говорити знову. Напхати в нього рівно стільки всякого, скільки напихається в
нашу мову. Ясно, що й вона не врятує нас. Але вона може натякнути, щось
подарувати, сама того не відаючи. О, курва, такі мудрі думки, що сам собі
немилий! Ну добре.

Повертаюся до позавчорашньої історії. Поки пам’ятаю. Шкода, що Ада цього не чує.
Бо я хотів би їй подобатись. Але вона напакувала з собою повну торбу італійських
опер і від самого Мюнхена сидить у слухавках, часом підсилюючи невидимих
примадонн своїм хрипкуватим голосом. O don Fatale (5). По-італійськи. Вона знає
італійську. Вона жила в Римі й Равенні, в Пізі та Ассізі. Менше з тим.

Я вже з добру годину нипав тим помешканням, на кожному кроці полохаючи всіляких
малайців, персів, ефіопів, вони все ще співали, я розрізняв тільки окремі
калічені фрази, щось таке ніби “і піїдемо в сяєва брами германійської з юним
синою з великим рибою пловуючою аки цар на кров наше зерно пересипнуте шляк би
його трафив шляк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і
яблука золотого повня слався Отче так посоловіємо в шахта срібла підземности
ясної нашої темности масла дай нам масла і пива і духу великого риби слався Отче
кушай нас і кушма кушем розкусь шляк би його трафив шляк би її трафив бо піїдемо
в сяєва брами германійської з юним синою з великим рибою пловуючою аки цар на
кров наше зерно пересипнуте шляк би його трафив шляк би її трафив дай нам саду
германійської брами де хліба і пива і яблука золотого повня слався Отче” — так
вони виводили своєю далекою від досконалості верхньонімецькою, ці ряджені
Морісками і Ченцями, Кавалерами і Спудеями, Носорогами і Астрологами,
Міннезінгерами і Нібелюнгами індонезійці, курди і пакистанці, чи там палестинці,
а ще албанці, босняки, маври і кхмери, серед яких були, безумовно, також
гаїтяни, таїтяни, крітяни і кіпріоти, конголезці, бангладешці, кот’д’івуарці та
буркіна-фасяни, і всі вони цілком незле витримували цю найскладнішу з мелодій,
вимовляючи щось ніби “зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з
нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару,
чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та
ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався Отче кушай нас і так
позолотіємо в діра сонця надземности темної нашої ясности м’яса дай нам м’яса і
шнапсу і яя великого риби слався Отче і кушма кушем розкусь шляк би його трафив
шляк би її трафив зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з
нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару,
чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та
ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався новий Ісааку” — я
зневажив би себе до решти днів моїх, якби спробував звідти утікати, хоч відчуття
небезпеки росло в мені, тим більше, що зі мною — гостем — ніхто й не збирався
бодай порозмовляти чи там хоч якось порозумітися, чоловіки й далі співали,
розсідаючись на підлозі, килимах і канапах, ще й до такту приплескуючи в долоні,
а жінки й далі співали, виносячи з бічних коридорів усе нові й нові гілки
папороті, кокосові горіхи, шматки тканин, брязкальця, образки, поламані
грамофонні платівки… Та ви показилися, — шарпав я собою, але без ненависті чи
там презирства, бо навколо діялося щось направду велике, об’єднаний ритуал усіх
скривджених з усього світу, вони мусили собі вигадати іншого бога, їх мордували
голодом і бомбами, пошестями, СНІДом, хімікаліями, ними наповнювали запаскуджені
криниці і найдешевші борделі, на них випробовували зброю і терпіння, їм
підпалювали ліси і затоплювали пустелі, їх виживали звідусюди, як тільки вони
народжувалися; чим вони відповідали — джазом? маріхуаною? сотнею способів
кохання?.. Я ходив поміж біженців, напівотруєний пахощами, зеленими й червоними
спалахами, співами, мене отруїти легко — всім, що вигадали ці безпашпортні
шукачі багатого німецького бога, Володаря Германійської Брами, до якої вони
встигли протиснутися в останню мить — хто з корабельних трюмів, а хто з
завошивлених тамбурів, правдами й неправдами, через хабарі, підкупи, вбивства,
благання, жебрання, підставляння піхви, задниці, через гру на шкіряній флейті,
через Львів, через Польщу, через горло, через легені, через вісімнадцять
кордонів і тридцять митниць — як емігранти, музиканти, чорнороби, чаклуни,
секс-автомати, погорільці, дисиденти, бандити, повстанці, сміттярі, гівновози,
продавці троянд по ресторанах, сутенери, комуністи, маоїсти, студенти права і
філософії — вони таки встигли, змогли, скрутили, видерли для себе цю землю, цю
Німеччину, цей добробут, ці спальні мішки в підземних переходах, вони зробили ці
міста кольоровішими, ця добра працьовита самовіддана Німеччина зігріла їх і
нагодувала і напоїла тощо, але вони ще чогось від неї хочуть, ще чогось
випрохують у свого спільного, проте вигаданого бога — чого ж вони ще хочуть:
лісів, струмків, альпійських верхогір’їв, замків, музеїв, продовження візи,
крові, тепла, чуйності, грошей, автомобілів, може, громадянства вони хочуть?..

Я ходив поміж них, ніби причмелений, ніби в усьому винний, ніби причина причин
цього дебільного світу… Я трохи відпочину.

Контроль пашпортів на перевалі Бреннеро тривав не довше трьох хвилин. Навіть моя
совдепівська книжиця не викликала в того італійського хлопця якихось видатних
емоцій.

Потім ми шалено покотили вниз — Янус Марія розігнав свій “порше”, чи що там у
нього, майже до двохсот на годину, ми увірвалися в край, де не стало снігу, де
були зелені трави, це така земля, “wo die Zitronen bluhn”‘ (6) (a ти, Цитрино,
квітла в цім краю? — що за прізвище ідіотське, я закохався по вуха вже в саме
ваше прізвище, пані Різенбокк (7)), сонце било нам в очі, скелі летіли обабіч
автостради, а проте всюди були придорожні знаки людського перебування: міст над
потоком, капличка, корови в травах, Божа Матір, зруйнована вежа, облуплений мур,
кілька овець, школа за поворотом, Божа Матір, опудало в саду, розбійничий замок,
мисливська ресторація, автозаправка, Божа Матір, капличка, пасіка, рибальський
заїзд, водяний млин, цвинтар, Божа Матір, дівчинка з кошиком, розбійницький
замок, готель з геранями (гарденіями? гортензіями?), сироварня, розбитий
“опель-кадет” без пасажирів, жінка в чорному, Божа Матір…

Різенбокк занервував: надто часто виникали якісь шляхово-ремонтні італійці,
котрі нікуди не квапились, і треба було скидати швидкість до сорока-п’ятдесяти,
шукати об’їздів, щохвилини пригальмовувати. Італійці в дорожніх робах були
спокійні як двері.

А Різенбокк — так, я про тебе, про тебе — має нервову зовнішність — у нього
великі й кістляві руки, він увесь кістлявий і великий, має бороду, а на голові
залисини і в очах трохи блудливості. З вигляду він наче на середині шляху:
стомлений життям, але ще ласий до нього. Я люблю таких хлопців.

Між Брессаноне і Больцано ми на пару хвилин зупинялися. Далі машину повела Ада.
Не озирайся. Тепер, коли ти змушена зняти слухавки, я продовжу свою історію
тільки для тебе. Далі було так.

Нарешті всі відверто звернули увагу на мене. З’явилися поруч якісь чотири
дівчини — таїландка, самоанка, тринідадка і лесбійка — рухаючись у ритмі
загального співу й самі не перестаючи співати, вони досить ніжно, але й владно
почали знімати з мене плаща. Я вирішив не чинити опору і пережити все до кінця.
Щось, може, спокутувати. Чи просто спізнати. Тим більше, кінець дійства вже
наближався, з-за оспівуваної всім кагалом “германійської брами” вже
проблискували його деякі ознаки, голова йшла обертасом від пахучих димів, пісня
робилася все голоснішою й вищою, повтори все частішали, мене — вже без плаща і,
прошу зауважити, без нагрудного панцера — запровадили до найбільшої з кімнат,
куди поступово сповзалися всі, їх робилося безліч, здавалося, вони не мали
жодних шансів усі тут поміститися, проте якось поміщалися в отих своїх — не
своїх карнавальних строях. Середину кімнати залишали вільною.

Так, я теж гадаю, що то якась нова секта, безумовно.

Тоді ось що відбувається. Кілька типів з оленячими і бичачими рогами на головах,
підтанцьовуючи, виносять на середину кімнати священний повстяний килимок (у нас
об такі ноги витирають), а перед ним, разом із фінальними екстазами співу
(”золотої германійської брами дай нам пропливти великим рибою”), задля
суцільного захвату виставляють погруддя: золочена бронза в дещо збільшених
пропорціях (щодо природних, ясна річ), і я розумію так, що то їхнє божество,
божище, божисько, — ліпше сказати, якийсь чи то пітекантроп, чи будда, чи
німецький філософ-матеріяліст, він же Сторож Германійської Брами, або ж Еґір,
Ґрунґнір і Фафнір (8), вартовий заклятого саду…

Усі присутні, крім мене, врочисто вклякли перед його божистою з’явою. Коли ж і я
забаг опуститися на коліна, то дівчата, всі чотири мої наглядачки, просто не
дали мені цього зробити, хапаючи мене звідусіль за все на світі. З останніми
тактами великого псалму виник перед наші очі, як я розумію, Верховний Святий чи
щось подібне — здоровезний хлопуньо незнайомої раси, певно, якийсь мішанець
папуаса з лапландкою, з мішком на голові, де були тільки прорізи для очей, вух і
рота. Потрясаючи всім тілом, нарешті упав обличчям до божества і розповзся перед
ним по килимку. На цьому кількагодинний гімн урешті зачах. Але тут-таки
вродилося загальне, схоже на бриніння мільйонів мух, мурмурандо. Гуділи, ясна
річ, знову всі, крім мене, бо мені й це було заборонено, хоч як я не прагнув
трохи з усіма погудіти…

Після Тренто за кермо знову взявся доктор урології. Ада, як і раніше, поринула в
італійські опери, Россіні, Верді, Леонкавалльо, Доніцетті, Пінцетті. А також
Моцарт, Моцарт, Моцарт, який насправді мусив бути італійцем, ну хоч би
наполовину. Німкені, особливо з півдня, страшенно люблять італійців. Вони
кінчають від самих тільки італійських імен, особливо подвійних або потрійних.
Так відбуваються непорочні зачаття. Так народився Моцарт, великий власник мого
серця.

Але я, напевно, не витримаю до Венеції. Всього забагато — цих гір, зеленої
трави, не баченої ще з вересня, цих арій, цього кістлявого Януса, що час від
часу незлостиво кляне когось по-німецькому, цього краєвиду з розваленими вежами,
цієї швидкості, цієї Ади, напівповернутої, ось її вухо, вушко, просвічене
наскрізь, воно наливається соком музики, теплою спермою музики, італійськими
голосами, ось лінія шиї переходить у плече, ось волосся, здається, фарбоване,
ясно-каштанове, а тепер — руки, долоні, дві птахи, возлеглі на передню панель,
вони іноді зриваються в такт із не почутою більш ніким на світі музикою.

Це я загнув. Краще так: із почутою цілим світом музикою.

Тепер: ще раз увага! Вірші, від яких мушу звільнитися. Це імпровізація. Можу
де-не-де схибити. Отже. За що, Італіє, я так тебе люблю? Шестистоповий ямб,
круто! За що, Італіє, я так тебе люблю? За що, Італіє, я так тебе люблю? За те,
що дмеш у дупу кораблю! Повна нісенітниця, до того ж не шес тистоповий. Ну
добре, далі. За що, Італіє, я так тебе люблю? За те, що дмеш у дупу кораблю. За
те, що ти — мов гавань кораблю! А я тебе завжди, повір, люблю: коли люблю, люблю
й коли блюю! Коли складаю пісню цю свою, Мов соловей, що тішиться в гаю, То
почуваюсь ніби у раю, Де гарні шльондри шепчуть “ай лав ю”! Навколо мене — гори
і Тироль! У них тут — що не слово, то пароль! Я б так тєб’я, красафітса,
пороль!.. А твій король надувся, ніби троль. Чому, Тиролю, ти такий чудний?
Чому, королю, ти такий блудний? Чому ці скелі, лаври і дуби? Лизнути б шийку
кінчиком якби… Перепрошую, мабуть, я надто голосно.

Вони чоловік і жінка. Їй, можливо, тридцять. Це не моя справа.

Ну от. Наш “феррарі”, чи щось там таке, пробігає милю за милею, ми вже вискочили
з Альто-Адідже, жоден гірський розбійник не напав на нас, жоден з моїх баронів
не поласував нашою кров’ю, а пейзажі робляться все нестерпнішими, це Південь,
Південь, Південь, це кедри і сосни, і лаври, і пінії вздовж автостради, це запах
кави звідусіль, це алое, мирт і аїр, це простий перелік, що його можна
розташувати на письмі у два стовпчики, кожен з них буде означати щось цілком
незабутнє, але в той же час — визначати орієнтири по обидва боки дороги; я
кайфую від самого тільки називання, тому я хочу просто називати, просто
перелічувати, це простий перелік, від якого зводить судомою нутрощі, і я не смію
порушити його чудову внутрішню послідовність:

квітник
балкон
фонтан

ліхтарня
брама
стовп

макдональд
карниз
хідник

голуб
Святий Тома

Святий Петро

дівчина у вікні

Святий Рох

Святий Дух,

церква
площа
кіоск
сходи в кущах

вітраж
вітрина
овочі
хідник
віслюк

ластів’ячі гнізда

Святий Лука

Святий Франциск

я зриваю з себе все, крім сорочки, ніби святий, і дайте ж мені нарешті ковток
алкоголю, а ще краще — два ковтки, щоб я не помер завчасно від перегріву.
І що там попереду? Верона?!.

Треба як-небудь закінчити позавчорашню історію, ні? Так от, у момент найвищого
гудіння, скажу так, з’явилися вже згадувані мною рогачі, я так зрозумів, що
жерці або типу цього. Головний підвів голову з килимка і аж затрясся, як зобачив
що вони несуть: то був акваріюм, величезний, мов балія, без рослинності, без
мушель, без камінців на піску, лише з водою і з великою живою рибою, рибиною, то
був, може, навіть і короп або сом, або лящ, або білий амур чи, скажімо, щупак, і
от, разом зі сплеском ахів усієї присутньої потолочі, вони гатять цим акваріюмом
до підлоги (тут режисер наказав сповільнити зйомку), акваріюм довго-довго падає,
але таки розбивається, вихлюпуючи навсібіч зелені струмені (в мені все висихає),
це жахливо, бо жерці ловлять бризки своїми темними язиками, в мені наче щось
обривається, бачу, як болісно стрибає риба на килимку, серед шкляних акваріюмних
уламків, бачу, як Верховний видобуває з-за пояса гострезного тесака, і вже знаю,
що буде далі, ноги підкошуються, я вже не восковий, я вже ватяний, я вже навіть
не ватяний, я повітряний, перший удар тесаком — і рибу пробито наскрізь, але
вона ще тріпоче (я валюся з ніг), другий удар — усі кричать “а-ах!”, у риби
проколено жабра, але вона ще тріпоче (я вже не дихаю, повітря витікає з мене, як
із порізаного м’яча), третій удар — усі кричать “у-ух!”, просто в риб’яче серце,
вона ще трохи потріпається й затихне, а я: все пітьма дно нуль гаплик нічичирк.

Я очухався щойно сьогодні, перед австрійським кордоном. Поліція знайшла — не
мене, а моє тіло — в ніч із середи на четвер, здається, о третій, під мостом
Кеннеді поблизу Англійського парку, я лежав головою на захід, як лежать усі
порядні мерці. Мене привели до напівтями, але я майже нічого нікому не міг
пояснити. Боліло все, що я маю, млоїло всередині, хотілося блювати, дзвеніло в
голові, але заснути не вдавалося, хтось мене попередив, хтось мене попередив.
Поліція протримала мене до десятої дня, аж поки не з’явилася ця чудодійна пара —
він і вона, Ада і Різенбокк, я їх ніколи не знав і не бачив, але вони пояснили
поліцаям, що я такий видатний Перець, і мене, виявляється, всі чекають у
Венеції, всі просто люрають без мене у тій Венеції, всі просто пошаліли і
сказилися без мене, і вся Венеція скандує “Пер-фе-цький! Пер-фе-цький!” — так
хочуть мене помацати в тій Венеції; Ада і Різенбокк тицяли їм якісь напахчені
шелесткі папери на блакитних і рожевих бланках з крилатим левом, оплутаним, як
Лаокоон, зміюками; вони поручилися за мене, відвезли до себе у Поссенгофен,
запакували на свою віллу, і доктор понадавав мені всілякої насонної бадеги — у
зв’язку з чим я прокємав на їхньому подружньому ліжку решту дня і ще ніч до
ранку, а вони, Ада і Різенбокк, тим часом залагоджували мої справи, їздили до
італійського консуляту по візу для мене, підбирали мені нові окуляри, купували
всілякі дрібнички в дорогу і комусь телефонували аж до глибокої ночі, щось
пояснювали, в чомусь переконували, поки я спав (не спав) на їхньому широкому
ложі, всіяному крихтами, розжареними цвяхами і горіховими шкаралущами.

Я не знаю, до чого це все. Я мусив опинитись у Венеції — і нині опинюся в ній,
за якихось дві-три години, а може, й раніше. Мені тяжко вигадувати якісь
пояснення. Мені легше просто споглядати і пошепки перелічувати: кермо, дорога,
трава, шия, плече, напівоберт, напіввигин, напівсон, напівпотяг, напівлюбов.

Між Вероною та Падуєю вперше з’явилися виноградники.

1 Великопісна (попільна) середа, день, з якого в західному християнстві
розпочинається великий піст (англ., нім.).
2 Привіт, підеш зі мною? (нім.).
3 Так, я піду з тобою, кохана, скільки? (нім.).
4 Увага, увага, любий Різенбокк, прошу, зупиніть на хвилинку! Я маю деякі
проблеми… (нім.).
5 Здається, арія принцеси Еволі з опери Дж. Верді “Дон Карлос”.
6 “Де цитрини квітнуть” (нім.). — рядок із хрестоматійного віршика Ґьоте
“МІньйона”.
7 Німецьке прізвище Різенбокк можемо перекласти як Цапище.
8 Персонажі давньої германської міфології: Егір — морський велетень; Ґрунґнір —
велетень-розбишака; Фафнір — дракон, сторож священного золота.
Венеція, 1 березня 1993 p.

Вельмиповажний пане Перфекцій!(1)

Наш спільний знайомий і добрий приятель, доктор психіятрії Франк Попель
(Льозанна, Швайцарія) поре-комендував Вас яко потенціяльну одиницю від Укранії
для участи в інтернацйональному семінарі культурально-духових діячів, що його
організовує наша Фундація “La morte di Venezia”(2) спільно з окремими
інтелектуальними, комер ціяльними і сакральними кругами. Тема семінару:
“Пост-карнавальне безглуздья світу: що на обрії?”

Якщо Ви готові є засвідчити Вашу заінтересованість у пойменованому вижче
семінарі, то просимо ухильно прибути до Венеції не пізніше 5 березня р. б. і
виступити зі Словом на одну з окреслених нище тем (об’ємність Вашого відчиту не
мусить перевершувати 7—8 сторін машинопису ком путерального). Це може бути тема
смерти в українйській культурі. Або: так само тема любови, еротичного і
танатичного, але дотичного до проблематів Европи Орієнтальної, — чи загалом про
безглузддя світу. Це може бути Ваш вгляд у феміністичне і маскуліністичне. Або в
посткомуністичне. Це може також бути зразок нової аналізи процесів, що
віднедавна у Вашій країні заіснували, як напр., казино і нічні клюби. Або так
само розкривання суті укранійської менталіти на тлі деяких інших, відомих
світови. Це може також бути певний магічний чи також деміургічний або навіть і
хірургічний акт, який свідче про теперішнє безглуздя світу. Також це може бути
все, що запропонуєте Ви, люб’язний пане Перфекцій. Якщо, напр.. Ви захочете
оповістити про укранійські ядерні зброї, то це буде чудово. Або так само Ви
можете захотіти щось нам повідомити про Достоєвського, Горькі, Булгакова,
Сахарова та інших Ваших письменників — це буде о’кей. Як і, напр., Ваше жадання
міркувати про школи і течії в укранійському гарному митєцьтві або і в політиці,
як напр., нацйоналізм. З рештою, ми будемо навіть заінтересовані почути від Вас
відчит про сьогорічну епідемію холери в Укранії.

Вашою сталою супровідницею та допоміжницею буде ласкава пані Ада Цитрина,
коляборантка нашої фундації, через тіло якої отсе Вам запрошення подаємо.
Організатори побирають на себе всі Ваші витрати, забезпечують Вам готель і
постіль, щоденні дієти, дегустації, гігієни та медиційську санітарію. Що більше
— гварантуємо Вам за Ваш реферат винагороду сумою в 1 млн. лір італійських.

Пане Перфекцій, ми з нетерпимістю чекаєм на Вас. Як кажуть у Вашій вітчині —
ДОБРОМ ПОЖАЛУЙСТА!

Ваші до безконечности
Д-р Леонардо ді Хатавесела, президент
Фундації “La morte di Venezia”.
Амеріго Даппертутто, технічний секретар фундації.

ПОСТКАРНАВАЛЬНЕ БЕЗГЛУЗДЯ СВІТУ:
ЩО НА ОБРІЇ(3)
Додаток для запрошених

Живемо нині під знаком печального слова “після”. Вірні своїй природі та
технології, не хочемо усвідомити, що то можливий кінець, але так воно випливає з
усіх навколишніх прикмет, знаків і натяків. Ступінь за ступенем робимося дедалі
посвяченішими у велике безглуздя повторів і самоповторів. Ì навіть невірогідні
зміни, що недавнього часу перекраяли обличчя дійсності, не принесли сподіваного
зламу. Найоригінальніша з ідей, вигенерованих бездуховним духом нашого часу
(даруйте невеселу гру слів) — це ідея тотальної неоригінальності всього,
мертвотна і велична. Цитата, колаж і деконструкція замінили нам щось давніше,
первісніше, справжнє. Чи назавжди замінили?

Чи діло йде до смерті духовної? Чи маємо надію на розвиток? Чи від нас
вимагається щось цілком звичайне — як повернення до Бога, наприклад? Чи ще до
якогось Іншого? Наш корабель мусить орієнтуватися на певність обрію. Де нам її
взяти? Чи варто доживати до ще однієї тисячі літ?

Ми у Венеції схильні думати, що сталося втрачений Карнавалу. Нам видно це. Цього
не видно майже нікому — адже карнавал є, відбувається з року в рік, по декілька
разів, з різних приводів, з вогнями і масками, з вином і танцями! Карнавал є,
скаже вам будь-хто з тих, які ще (або вже) не бачать і яких безліч. Карнавалу
робиться чимраз більше, він повсюдний і неперервний, скажуть вам іде інші, які
від
лукавого.

Але чи так насправді? Чи тільки видудленим і вижертим Він вимірюється? Чи
неймовірними юрмищами туристів, японців, готельних послуг, розваг, оборотом
грошей та витратами на піротехніку? А якщо то вже тільки гола механіка,
машинерія, холодна індустрія, суцільна консумпція, перманентне паразитування? А
якщо це пастка?

Здається, разом із Карнавалом ми втрачаємо і самих себе. Чи ми ще здатні любити,
сміятися, плакати? Чи достатньо живі, щоб жити? Або такого дечого ще робити? Ось
питання, над якими варто.

Ми запрошуємо вас до Венеції, міста на воді, міста-корабля, міста-привида,
першого ж тижня по закінченні традиційного Великого Свята. Саме тоді, як
відшумлять останні, до щему п’янкі гуляння, відлунають оркестри і хори, злетять
кольорові повісма з балконів і церковних брам, згинуть леґіони світових волоцюг
і заїжджих клерків (які нині дивним чином уже ніяк не різняться між собою — от
прикмета!), — й тоді, в спокої та докладності, в короткотривалій паузі
великопісної задуми та зосередженості поміркуємо спільно, заглиблені в
бенедиктинську тишу славетного Сан Джорджо Маджоре про нас, про відлетілий
Карнавал, про шанси і можливості, про опір безглуздю, про безглуздя опору.

Наше зібрання навряд чи порятує світ, навряд чи порятує Карнавал, воно не
порятує навіть Венецію, навіть нас воно не порятує. Але ми зберемося — саме
тепер і саме тут, у місці, переповненому відлуннями та цитатами, всередині цієї
Великої Цитати, втілення нашого остаточного “після”.

З привітаннями від Святого Марка та його крилатого лева -

Леонардо ді Казаллеґра.

ОРІЄНТОВНА ПРОГРАМА СЕМІНАРУ
(з переліком учасників)

Семінар “Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?” відбудеться з 6 по 10
березня ц. р. у Венеції, на острові Сан Джорджо Маджоре, в залах монастиря Сан
Джорджо. Програма семінару передбачає тільки офіційні акції (доповіді та
дискусії), залишаючи учасникам безмежні можливості знайомлення з містом, його
мешканцями і мешканками, колоритом, запахами і присмаками. Початок офіційних
акцій — щодня о 10-й. Просимо учасників не запізнюватися і планувати свій час
виходячи з поданого нижче розкладу.

6 БЕРЕЗНЯ, СУБОТА:

Урочисте відкриття семінару. З’ява учасників. Прибуття ґондол. Сюрреалізм
людських стосунків. Загальний тост. Гостеси запрошують до танцю.

Вступна доповідь: “Світ після всього і світ перед усім з точки зору на світ
старого як світ венеціянця” — Леонардо ді Казаллеґра, доктор танатології, вчений
карнаваліст, почесний шеф кафедри переливання і змішування крові Венеційського
таємного університету ім. Каліостро.

Дискусія з доповідачем.

Кава і тістечка. Продовження дискусії. Завершення дискусії.

Страви дня: тортелльоні, тушкований тунець, помаранчево-помідоровий соус
“П’яцетта”.

Напій дня: шоколадний лікер “Моцарт”.

7 БЕРЕЗНЯ, НЕДІЛЯ:

Нагода купання з гостесами. Обмін думками. Легкі перекуски з відеофільмом.

Доповідь: “Химера Хореографії як Танцююча Примара в затінку Світового Дерева” —
Гастон Дежавю, Франція, теоретик балетів, незалежний дослідник алергічних
(виправлено) алегоричних явищ.

Доповідь: “Постмодернізм у політиці. Сараєво як цитата” — Альборак Джабраїлі,
Швеція, емігрант і дисидент, стипендіят, публіцист, володар нагороди “За
чесність із собою”.

Дискусія з доповідачами.

Кола і крекерси. Запаморочення в дискусії.

Страви дня: філе з анчоуса, консоме з бобів, омар (хайям).

Напій дня: водка “Абсолют”.

8 БЕРЕЗНЯ, ПОНЕДІЛОК, Міжнародний день:

Нагода полікувати зуби за кошт фундації. Консультації з гостесами. Масажування
вражених органів. Профілактика.

Еклектика.

Доповідь: “Слухати реґгей, вмирати під небом, вдихати запах трави” — Джон Пол
Ощирко, Ямайка, вчитель андеграунду, тричі просвітлений, вільний ботанік і
музикоман.

Доповідь: “Секс без київ, або Червона Шапочка на добрій дорозі” — Лайза Шейла
Шалайзер, США, професор Йокнапатофського університету, голова ініціятиви
“Розбуджені домогосподарки”, нонфікшн-стар, нон-стоп-телевіжн-орі
джінел-соуп-опер-продюсер (”Нелегкий шлях Дебори Айскрім”, донині 665 відтинків
ефіру!).

Дискусія з доповідачами або без.

Морозиво, устриці. Розпал дискусії. Креветки.

Страви дня: біґ мак, гот дог, non корн, солт натс, ред гот чілі пепперс.

Напій дня: “Джонні Вокер” (можливий “Байзон”!).

9 БЕРЕЗНЯ, ВІВТОРОК:

Бадмінтон з гостесами. Спільне куріння фіміяму. Обмін ідеями. Перехід до критики
чистого розуму.

Доповідь: Цуцу Мавропуле, Бесарабія — Трансильванія, єресіярх і черевомовець,
пожирач вогню, почесний академік Бу-Ба-Бу, кавалер ордена “Літаюча голова”,
чемпіон Галичини (виправлено) Галактики з чорної магії в класі змагань “чорна
меса”, особистий цілитель Майкла Джексона і федерального канцлера Капусти,
князь.

Тема доповіді не піддається формулюванню.

Доповідь: Станіслао Перфемський, Росія (закреслено в останній момент) Украйя,
автор. Тема доповіді уточнюється.

ДИСКУСІЇ НЕ БУДЕ.

Яйця по-китайськи. Цитрина. Дискусії не буде. Кокосові пластівці.

Бучна вечеря з нагоди завершення доповідей у Каза фарфарелльо (мапа додається,
див.).

Страви дня: борщ, чорба, маслини, цукати, цикута.

Напій дня: цуйка ” Горбачов”.

10 БЕРЕЗНЯ, СЕРЕДА:

Заключний день. Нагода прощатися з гостесами.

Чайові.

Підсумкова дискусія. Вироблення і прийняття загального меморандуму “Карнавал
мусить тривати далі, інакше йому настане кінець!”

Прощальний обід-maestoso в монастирі Сан Джорджо.

Страви дня: велика піцца пеппероні, менша піцца ляцароні, омлето венеціяно,
спагетті наполітано, котлето больоньєзе, риба-меч-у-тісті, брокколі, кальмар
“спрут”, гусак по-римськи, сардини корсиканські по-сицілійськи, торт
“Тінторетто”.

Напої дня: Граппа “Кандоліно”, вина тосканські, романські, кампанські,
апулійські, ліґурійські, червоні, білі, чорні, напівсолодкі, десертні.

Настання ночі. Темрява.

11 БЕРЕЗНЯ, ЧЕТВЕР:

Від’їзд учасників з Венеції.

Серед почесних гостей карнавалу (закреслено) семінару:

Франсуа Міттеран, Якопоне до Тоді, Альберт Ґор, Кобо Абе, Лючіяно Бенеттон,
Оксана Баюл, Джорджо Армані, Джоді Фостер, Міхаель Шумахер, Фредді
Меркюрі-молодший, Ів Сен-Льоран, Софі Льорен, Софі Марсо, Марсель Марсо, Ева
Куммлін, Мішель Андерсон, король Олелько Другий, Беназір Бгутто, Вольдемар
Жиріновський, Джо Коккер, Вім Вендерс, Франко Барезі, Френк Костелло, Елвіс
Преслі, Елвіс Костелло, Хуан Антоніо Самаранч, Салман Рашді, Анатоль
Кашпіровський, Чіччоліна, Вольф Мессінґ, брати Мавроді, сестри Річинські та
десятки інших видатних постатей сучасності й минулого.

СПОДІВАЄМОСЯ ПРИЇЗДУ… ФРЕНКА СІНАТРИ!

Організатори ще раз уклінно просять Вас неухильно дотримуватися всіх пунктів
орієнтовної програми. Евентуальні зміни будуть заявлені окремо.

З побажаннями плідної роботи і найсильніших вражень у чарівливому місті палаців,
гондол, Тіціяна й Вівальді —

Щиро Ваш Амеріґо Даппертутто,
технічний секретар.

1. Повністю зберігаємо правопис оригіналу українською мовою.
2. “Смерть Венеції” (італ.).
3. Подальші два фрагменти перекладено з італійської мови.
srbms-pq

До відома Монсиньйорового прошу довести:

1. Дотеперішнє перебування Респондента в Мюнхені не було відзначене нічим
надзвичайним.

2. Розшукати Респондента нам з Доктором пощастило щойно в четвер, 4 березня Anno
1993, близько десятої ранку, в поліційній дільниці 305, куди Респондент потрапив
уночі з 3-го на 4-те березня смертельно п’яним і непритомним.

3. Увесь подальший день 4 березня, а також ніч із 4-го березня на 5-те
Респондент проспав непробудним сном на віллі “Мелюзина” в околицях Поссенгофена,
де Доктор поклав його в ліжко, стимулювавши сплячку ризикованою дозою рослинних
та ін. галюцинативних засобів (morphini hydrochloridum, scopolamini
hydrobromidum, aconitum, solanum etc. ibid.).

4. 5 березня, близько 9-ї год. ранку, ми разом із Респондентом вирушили до
Венеції універсальним автомобілем четвертого покоління серії “Мантікора”.

5. фактично до самого австрійського кордону Респондент не виявляв жодного
зацікавлення навколишньою ситуацією.

5. Прийшовши до тями вже на австрійській території, Респондент дещо ожив,
називаючи себе “історично підданим тутешньої держави” і почав у зв’язку з цим
вимагати “пару ковтків алкоголю”. Він отримав їх від менэ (білий ром “Баккарді”
— келишок, потім другий).

7. В околицях Інсбрука Респондент помітно зарухався, просив зупинити авто і
навіть, з’їхавши з автобану, повернути до міста, де в нього, мовляв, є знайомий
аптекар, якого він мусить провідати. З’ясувати особу згаданого аптекаря, як і
те, чи такий суб’єкт узагалі існує, поки що не вдалося.

8. На австрійсько-італійському кордоні (перевал Бреннеро) Респондент виявив
короткочасне занепокоєння властиве всім його співвітчизникам при перетині
кордонів: чи все гаразд з його документами і чи впустять його до Італії. Однак
іронічне наставления прикордонників розвіяло всі його побоювання.

9. На теренах Альто-Адідже Респондент ще пожвавішав і з невідпорною
настирливістю повторив вимогу щодо “двох-трьох ковтків”, які врешті отримав
(бренді “Шантре”, кишенькова пляшка).

10. Майже всю дорогу до Брессаноне повеселілий Респондент вів мову про знайомого
барона, що має власний замок десь неподалік, у Південному Тиролі.

11. Особливо прикметні дані про барона (для з’ясування в четвертій канцелярії
інформаційного підвідділу): порівняно молодого віку; войовничий — донедавна
провадив затяжні військові дії проти сусіднього єпископа; добре стріляє з
арбалета; одружений, дружина — молода приваблива португалка, що її тримає
замкнутою у ретельно пильнованій вежі свого замку; останнім часом барон
перебуває в летаргічному заціпенінні внаслідок укушення минулого літа невідомою
мухою.

12. Під час недовгої зупинки між Брессаноне і Больцано Респондент цікавився, чи
знаємо ми з Доктором, де тут знаходиться село під назвою Тенно. Доктор і справді
знайшов місцезнаходження означеного села, розгорнувши з цією метою докладну
автомобільну мапу. Респондент заявив, що “за це треба випити” і після
непереконливих умовлянь отримав своє (чарка “Мартелю”).

б/н. З огляду на те, що Докторові набридло виконувати свої безпосередні
обов’язки, за кермо пересіла я. При цьому довелося вислухати від Респондента не
зовсім доладну розповідь без кінця і початку про його пиятику з якимись
азилянтами у Мюнхені на Швабінгу (треба розуміти, саме ту пиятику, наслідком
якої Респондент опинився згодом у поліції).

14. Після Тренто за кермом знову був Доктор (почуття обов’язку ще раз
перемогло). Респондент робився чимраз активнішим. З певного моменту Респондент
почав співати. Було виконано близько восьми-дев’яти українських пісень переважно
народного змісту. Запам’яталася пісня з часто повторюваним рефреном “ду-ду”,
“ду-ду”. Підвідділу народної творчості та етнографії — з’ясувати.

15. Не доїжджаючи Верони, Респондент узявся цитувати Шекспіра не зовсім точно
англійською, а також українською, польською та російською. Просив порівнювати
якість перекладу. Доктор (від цього?) мало не потовк зустрічний “опель-кадет”.

16. Між Вероною та Падуєю Респондент уперше зауважив виноградники, хоч насправді
вони виникали й раніше. Респондент шалено активізувався і щохвилини просив
зупинити авто, вдихнути повітря, співати разом з ним, дати йому “чогось
кайфового” (віскі “Джім Бім”, чверть пляшки просто з пляшки).

17 Неподалік розв’язки перед Местре-Маргерою (траса Е70), Респондент закликав
нас підібрати якусь божевільну молоду італійку, що намагалася зупиняти авта.
Респондент заявив при цьому, що давно не бачив таких сильних жіночих ніг,
обтягнутих чорним.

18. Щойно після Местре мені вдалось остаточно переконати Респондента, що за
згаданою жінкою (дівчиною?) повертатися все ж не варто. Це було досягнуто ціною
вливання у Респондента чергової дози, якої Респондент вимагав з потроєною
невідпорністю (знаний Монсиньйорові настій “Падуча зірка”, на три чверті (!)
розведений мінеральною водою “Люцифер”).

19. Після спожиття означеного дрінку (трунку) Респондентові немов заціпило
фактично до самої Венеції. Навіть відомий Понте делля Ліберта при в’їзді на
Острови не справив на нього враження.

20. Близько 17-ї год. ми досягли Островів і припаркувалися в околицях Тронкетто.
Дорогою від паркінгу до зупинки водяного трамваю № 1 (надалі — вапоретто)
Респондент сяк-так оклигав.

21. На зупинці (кінцева, Тронкетто) було досить велике з’юрмлення мешканців та
гостей Венеції. Респондент ізнову ожив при всіданні до вапоретто, коли почув
близько себе у штовханині, як хтось когось назвав “putana”. Респондент тут-таки
заявив, що італійці дуже схожі на українців.

22. Під час пропливання від Тронкетто до П’яццале Рома Респондент зауважив, що
Венеція зовсім нецікаве місто.

23. На П’яццале Рома Респондент звільнив сидяче місце для якоїсь пані в пончо і
панчохах, а мені й Докторові повідомив, що венеційки дивляться прямо в очі,
після чого до самої Ферровії намагався ловити погляди присутніх на палубі жінок
і увесь час вертів головою.

24. На Ферровії Респондент виявив шалене здивування тим, що Венеція має
залізничну станцію. Респондент сказав, що “це змінює деякі моменти”.

25. Пропливаючи під мостом Скальці, Респондент наголосив, що в його школі вчився
хлопчик на прізвище Скальський.

26. Звернувши увагу Респондента на першу визначну споруду — церкву Сан-Джеремія
ліворуч, я почула від нього віршований експромт, в якому “Джеремія” римувалося з
“веремія”, а “водолія” з “содомія”.

27. На Ріва ді Б’ясіо зайшло ще більше пасажирів, так що зробилося зовсім тісно,
внаслідок чого Респондент почав підморгувати ластовинній рудулі з курячою
зовнішністю, в наплічнику і гірських че ревиках, здається, голландці,
карячкуватій і низькорослій настільки, що своїм дзьобом уперлася Рес пондентові
в живіт. У зв’язку з цим Респондентові було не до пишнот палацу Корнер
Контаріні, на який я всіма силами хотіла звернути його увагу.

28. На Санта Маркуоля я все ж повважала за необхідне потягнути Респондента за
рукав і вказати йому на Музей історії природи, почувши від Респондента у
відповідь, що це саме те, чого йому треба і заради чого він, мовляв, сюди
приїхав. Безперечно, Респондент казав неправду.

29. Після зупинки на Санта Маркуоля місць у вапоретто зробилося трохи більше,
однак згадувана руда голландська квочка так і не відходила від Рес пондентового
тіла, ніби прилипла до нього. Забігаючи наперед, повідомлю, що так вона об нього
й терлася до самого Ка’д’Оро.

30. Коли ліворуч від нас проплив з усією своєю зграбністю палаццо
Вендрамін-Калерджі, у вікнах якого вже загорялися перші вечірні світла, я
розповіла Респондентові про те, що до кінця березня тут розташоване казино, одне
з найазартніших у світі. Респондент у відповідь на це поцікавився, чи не
з’являється іноді над його зеленими столами привид композитора Вагнера, чим
виявив певну обізнаність із ситуацією.

31. До Санта Стає ми проминули ще декілька, менш значних, палаців, які виникали
по обидва боки Каналь Ґранде. Щоразу більше електричних світел спалахувало
довкола нас, особливо увиразнюючи риси Респондентового лиця, тонкі губи, ліву
брову.

32. Праворуч від нас були палаци: Баттаджія, Трон, Пріулі. Ліворуч: Еріццо і
Барбаріго, а потім Ґуссон.

33. Показуючи Респондентові просвітлений Ка’Пезаро, я не забула сказати, що в
ньому містяться відразу дві галереї, проте, як мені здалося, Респондент був до
цього цілком неуважним. Щоправда, вже за хвилину, коли перед нами виник
бароковий Корнер делля Регіна, Респондент кинув мимохідь, що незле було би в
його стінах лишити свою душу. Зі слів Респондента роблю висновок: Респондент уже
кимось поінформований про те, що нині у стінах Корнер делля Регіна міститься
ломбард.

34. На Ка’д’Оро нарешті зійшла руда засранка. Ерекції, смію припускати, все ж не
відбулося, а проте, підозріло пожвавлений, Респондент висунув низку запитань, не
на кожне з яких я могла відразу дати відповідь. Респондента цікавило: яка
пересічна глибина Каналь Ґранде? яка вона у найглибшому місці? зі скількох
островів складається в цілому Венеція? чи існують якісь норми, згідно з якими
довжина гондоль не повинна перевищувати? якщо правда, що Венеція поступово
занурюється в морську безодню, то з якою швидкістю це відбувається? на рік? на
годину? на секунду? чи робляться певні спроби не допустити затоплення Венеції?
якщо робляться, то які? чи водиться в каналах риба? за яким принципом діє
венеційська міська каналізація? чи наявність нечистот у місцевих водах
досліджується за допомогою спеціяльних приладів? чи не досліджується? і чому
щойно тепер він почав розуміти, що мої очі мають зелений колір?

35. Я відповідала на це, що Венецію змушені були заснувати втікачі, рятуючись на
островах від гуннів та ланґобардів; що візантійські впливи з раннього
середньовіччя дотепер тут відчутні; що все золото світу пливло сюди протягом
століть; що Венеції боялися всі без винятку у Старому Світі включно з вікінгами
та сельджуками; що тільки Наполеон зумів позбавити її дівоцтва; що ояснений
палац позаду нас — то, власне, і є Ка’д’Оро, де у внутрішньому дворі, вимощеному
цеглою, з рудими стінами, на тлі яких вимальовуються біло мармурові сходи,
влітку 86-го року я бачила живого єдинорога, а був то єдиноріг тужноголосий,
себто unicornis absurdus — майже ніде не згадуваний і не описуваний
напівпримарний підвид, — і він торкнувся мого лона; що я тільки зараз помітила,
наскільки в нього, Респондента, довгі красиві пальці.

36. І поки тривали запитання-відповіді, ми пройшли повз Ка’да Мосто, про який
мені чогось захотілося сказати, що колись у ньому розташовувався знаменитий
готель “Леон Б’янко”, що в покоях його і досі трапляються речі, забуті
неуважними гостями з-перед кількох століть, як, наприклад, віяла, зубочистки,
шпильки для заколювання суперників, стрічки та підв’язки, кокарди і страусові
пера, а незнищимі плями на простирадлах свідчать про деякі інтимні сторони в
житті багатьох коронованих осіб, як знову ж таки, наприклад, російський
цісаревич Павло, котрий зупинявся тут із невідомою супутницею, про що навіть у
цих же стінах накручено незлу еротичну комедійку. Респондент відказав на це, що
то була його, цісаревича, шлюбна дружина, князівна, здається, Померанська і
Шлезвіг-Голштинська або щось подібне.

37. Я вже й не згадую тут про палаци Фонтана, Сагредо, Мікель делле Кольонне, як
і, зрештою, про Морозіні-Брандолін.

38. Не можу, щоправда, не згадати про палац дель Камерленгі.

39. Про Доктора теж не можу не згадати: під час усієї плавби він був мовчазним і
невиспаним, за що я страшенно вдячна йому.

40. На мості Ріальто вже починалася променада у світлі перших ліхтарів.
Респондент повідомив, що подібне скупчення людей тут бачено лише п’ятсот
п’ятдесят років тому. Прошу третю канцелярію дослідницько-пошукового підвідділу
з’ясувати, до чого це було мовлено.

41. Після Ріальто кількість пасажирів знову наблизилася до катастрофічної, тож
ми не мали ані найменшої змоги обмінятися хоч би парою речень не тільки до Сан
Сильвестро, але й до Сан Анджельо.

42. Від Сан Анджельо трохи попустило, тому що добрий десяток пасажирів,
здається, зійшов до театру. Мені схотілося розповісти Респондентові зворушливу
історію палацу Ґрімані, що масивністю своєю пере- вершив і затьмарив. На мій
погляд, Респондент щось не так зрозумів, бо промовчавши до Сан То ма, поставив
нарешті запитання, відповідь на яке я змушена була обдумувати аж до
Ка’Реццоніко, а са ме: чи моя любов до Венеції не нанизана на якийсь еротичний
стрижень і — в продовження — чи не пробувала я лікуватися від цієї любові за
допомогою певних тілесних екзерсисів.

43. При цьому мені так і не вдалось ані слова сказати ні про Мошеніго, ні про
Ка’Фоскарі, як і про Моро Лін чи Джустініяні. І тільки біля Ка’Реццоніко я
спромоглася повідомити, що нам лишилась одна зупинка, відразу після чого з
напівосвітлених вікон палацу бризнула якась украй нервова музика для камерного
оркестру.

44. Тож коли ми виходили біля Понте Академія, ця музика все ще діставала нас.

45. Увінчані скульптурами бані Санта Марія делля Са люте було підсвічено знизу.
Ступивши на міст Академії, Респондент вимовив загадкове словосполу чення “повний
пінцет”. Прошу дешифрувати.

46. На мості Академії Респондент зненацька запитав, чи правда, що італійки не
перестають займатися любов’ю навіть у пору квітування ґераней. Це залежить від
італійців, відповіла я, він звертається до мене не за адресою.

47. З такими розмовами і думками підійшли ми нарешті до відомого Монсиньйорові
закладу. Доктор ішов трохи попереду нас, ніби великий кістлявий слуга зі
смолоскипом над головою і стилетом при боці.