АВАНТУРНИК

САМІЙЛО НЕМИРИЧ, АВАНТУРНИК,
ПОСАДЖЕНИЙ ЗА ГВАЛТ У ВЕЖУ,
САМОМУ СОБІ

вчора був ти герой одягався у плащ
їздив кіньми і саньми співав пияцьки
нині сівши у вежу ридай пропащ
згвалтувавши дівча що розносило пляцки

може сп’яну а може скосив тебе шиз
я не бачу причин для такого лайдацтва
тож лежи в ланцюгах лунко кинутий вниз
ти що пив і гуляв і мав купу багацтва

мав півміста друзяк і півміста курвів
розважався магнацьки цицьки мав і цяцьки
та знеславив себе і родину і львів
і дівча і курвів і вітчизну і пляцки

ти тепер найостанніший князь волоцюг
за невинне дівча що не з’їло б і муху
цокоти у пітьмі і лижи свій ланцюг
і лежи мов лантух окаянний свинтуху

недостоєн єси щоб кишки твої псам
запитає суддя та не в янка чи в яцка
а у тебе хоча ти не відаєш сам
чи дівчини хотів чи хотів її пляцка

чи кохання хотів що неторкане ще
пропливає над ринком де рила і туші
ну бо що це за світ і куди він тече
коли в ньому лиш тюрми і вежі й катуші

якось так воно все у глибокій дірі
і на Бога на чорта те личенько біле
от хіба що лишень упирі і щурі
і на цьому амінь Бідолашний Дебіле

В реторті вариться коктейль -

В реторті вариться коктейль -
твоя й моя першооснова,
якої давній менестрель
шукав із музики і слова, –
в реторті вариться коктейль
(oh, yes, my baby!)
Я — Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель!
Я сплю на небі!

Та будні стомлено шиплять
в розпечених побитих тиглях,
і в суміші отій киплять
сполуки спогадів застиглих.
Коли по буднях ти пройдеш, –
чи ж обійдешся без подряпин?
Коли в букетах подаєш
надії від сльоти продряглі,
та от впадеш з високих веж
(oh, yes, my baby!),
побачиш — на землі живеш,
а зірка в небі!

Але всі рани заживуть,
смарагдами всі сльзи стануть,
коли цілунки проженуть
слова олжі — поза устами.
І павутинки наших душ
знайдуть свою першооснову,
немов пелюстки наших руж –
розкриються цнотливо знову:
“Це ти?” — “Це я, твій сум і щем…”
(oh, yes, my baby!) –
я загорну тебе плащем,
немов на небі…

(Перед нами суцвіття схиляються в ти-
ші, то які ж вони в небі, коли й тут най-
ясніші?..)

ПОСТРІЛ
Ти заповзеш,нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,
поправиш ружу й посміх Казанови
і сам собі накажеш: кроком руш

до кабінету, де — вершина змови.
Тебе чекає мрець — очей не мруж,
а, вихопивши револьвер із руж,
спрямуй на нього дуло тридюймове.

Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,
а він повільно зсунеться на килим,
потягне канделябр і паламар.

Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)
і, розпізнавши натяки астральні,
почуєш, як видзенькує комар.

ПРОМОВЛЯННЯ САМОТНІЙ

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо дівотцтво
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…

(Ребро)

Я віддав би своє ребро
в анатомічну майстерню.
Там велетенські серця різників і коханців,
обвислі й надуті легені курців,

трубачів і склодувів,
меланхолійні пияцькі нутрощі,
татуйований орден героя (акурат над соском)
і руки останнього ката
по дванадцятім вироку…
Ані слова про інші витвори.

Я віддав би своє ребро.

Може, щось вийшло б із нього –
якась рибина,
чи жінка,
чи гілка
забутого дерева
гінкго…