Якби Банзай відкрив четверговий випуск “Поступу”, у рубриці “КІЛЬКА СЛІВ” він міг би натрапити на повідомлення під наступним заголовком: “Крижана пустеля забирає 15 життів. Експедиція гине під горою Кадаф”. У ній у кількох словах мовилось про те, як одна групка вчених знайшла спорядження іншої, власне зниклої за нез’ясованих обставин експедиції біля підніжжя гори Кадаф у Антарктиді. Підозрюють, що вчених-полярників накрило сніговою лавиною, коли ті саме натрапили на якусь печеру. Смерть експедиторів була поза сумнівами: спорядження знайшли покритим кіркою намерзлого снігу з льодом, а провізія з’їджена лише наполовину.
У Євки Навії в Мідних Буках корова отелилася двоголовим телям. Теля померло на третій день.
Сови, яких мало хто й бачив у міднобуківських лісах, стали юрмитися навпроти коледжу. Інколи ночами вони дико кричали й ухкали. У ніч першого приморозку, о пів на третю ночі, коли вже всі гуртожитські спали, Дарця Борхес визирнула крізь шибу надвір. Міст через річку до лісу був вимазаний блідим, холодним медом місячного світла. На кожному дереві вона побачила по дві-три сови, що крутили головами й надималися від власного дихання, мов сірі пульсуючі плоди. Місяць виблискував у їхніх м’яких безшумних перах.
О так! Знаки були всюди. Достатньо лише знати, куди дивитись.
І знати, що вони віщують.

1.
У день, коли Банзай гуляв разом із Дарцею, було сонячно й страшенно зимно, як на жовтень. Усі зійшлися на думці, що цей день має бути чи не останнім погожим днем осені. Тоді ж почали вимикати світло - у всіх районах, крім лікарні та міліції, з шостої до дев’ятої вечора.
На третій перерві у коридорі його здибала вона, і температура Банзаєвого тіла, коли він упізнав, хто його гукнув, реактивно рвонула вгору. Була це, звичайно, Дарця Борхес. У затертому джинсовому комбінезоні на шлейках та в білій футболці, злегка усміхнена. З невідомих причин Банзай бачив її чітко й гостро, наче об’ївся священних грибів, бачив її так, наче вона була зліпком з окремих чітких дрібних деталей. Вона привіталась і спитала, чи не міг би Банзайчик пояснити дещо з циклу Кальвіна, можливо, розказати глибше. Чудово! Прекрасно! Без проблем, після шостого уроку, відразу, як поїси. Па-па!
Поки вони так розмовляли, повз них проплив, немов пароплав “Велика Міссурі”, психо-холог Діма. Пропливаючи поруч, він непомітно підморгнув Банзаєві й видав тихеньке “хо-хо-хо!” у них за спинами. Зовсім того не бажаючи, Банзай почервонів.
Коротше кажучи, Дарця, помахавши йому на прощання пальчиками, пішла геть, а Юрко, здивовано-вражено кліпаючи, заліз у свій кабінет.

2.
Після шостого уроку всі нормальні люди йшли в їдальню. Банзай сів за крайній стіл, де не було нікого, і почав наминати, а правду кажучи, досить мляво хлебтати прісну юшку. Відірвавши очі від зупи, він побачив, що коло нього вже ставить тарілку й кавальчик хліба Іринка Риба-Сонце. “Ти ба”, - заскочено подумав Юрко. А він вже гадав, що та нарешті його забуде.
- Прівєт! - сказала вона, заштовхуючи в писок ложку з гречкою.
- Привіт, - відповів Банзай. Що він ненавидів у дівчатах, так це те, коли вони кажуть… Зрештою, не буду повторюватись. Проблеми зі сновидіннями не минались, як він міг сподіватись, а наростали. Дарця зуміла нівелювати ці думки, ба навіть втішити його, а Риба-Сонце якраз зрівноважить терези.
Іринка явно прагнула нав’язати контакт.
- Йура, а у тебе є які-та брати, сестри?
- Та, сестра Морфій, - ляпнув він перше, що спало на думку. - А братів не маю.
Рибина недовірливо наморщила чоло.
“Тяжкий випадок, пане докроте. Може… ампутуємо? Га? Маленька ампутаційка перед трапезою, для апетиту… Ампутація ще ж нікому зла не зробила, давайте ампутуємо! Ну будь ла-а-а-аска!”
Але Банзай зжалився над нею, тяжко зітхнув (тим самим кажучи збоченому садистові в голові, що ампутації з технічних причин нинькай не буде) і спитав у відповідь:
- А чим ти цікавишся?
- Ну-у-у… - Іринка склала губи бантиком. - Та всім цікавлюсь, а ти?
- Ясно, а музику яку слухаєш? - знову не зовсім ввічливо не відповів він.
- Ну-у-у… “Атпєтиє машеннікі”… може, чюв “Запрєщьонниє барабаньщікі”? А так - там тіпа Ірину Білик, “Рукі ввєрх”… а ти шо?
Банзай подумки сплеснув долонями у драматичному жасі: ну вика(ка/па)на тобі Соля!
- Ну-у-у… - завив він, наслідуючи її інтонації та зберігаючи на лиці блаженність юродивого. - Для душі - “King Crimson”, Пітера Гемміла, а так - там всякі тіпа сестри Байко, “Льомі-Льом”, Алсу, “Рукі Ввєрх” там… “Запрішшьонні барабаньшшікі”… ну ти поняла…
Рибина, не відчувши жодної дисгармонії між назвами, спитала:
- А це як - тяжола музика, да? Ти любиш тяжолу музику? Патаму шо… тому шо ти виглядиш, ніби ти слушаєш тяжолу музику…
- Тяжола музика??? - Банзай вдав, ніби він не розуміє. - Да нє, да шо ти! “Льомі-Льом” не є тяжолою музикою!
Вони б іще довго сперечалися, що є “тяжолим”, а що просто “для душі”… Банзай почував себе Марком Поло, який розказує клаповухим односільцям про дивних морських зміїв, про трьох китів, яких він дійсно бачив, про прекрасних сиренок і т.д., обтяжуючи їхні довірливі вуха всілякими макаронами: “ракушками”, “мушельками”, “ріжками”, “шпахетті” та простою вермішеллю перший сорт “екстра”. Їхня дискусія, а радше, сповідь Марко Поло тривала б іще хтозна, скільки, але оці всі суперечки, попри їхню нісенітність, вселяли в Рибу-Сонце нічим не виправдану впевненість, що вона припала студентику до смаку.
Тому Банзай вирішив використати арґументи вагоміші за музичні вподобання.
- Послухай, Іро, ти ніколи не топила цуценят? Маленьких, ше сліпих, таких безпорадних?
Іра гидливо підібрала губи.
- Нє, а шо?
- Та так, думаю, спитаю, може, якраз натраплю на однодумців. Знаєш, я, коли був маленьким, жив у Станіславові. І бабця мала пса, Дінку, сучку дуже симпатичну. І вона два рази на рік давала нам виводок песенят. Але, сама розумієш, вигодувати пса - то цілий маєток… майже. А цуциків щоразу було вісім, дев’ять… бувало, і п’ятнадцять. Такі маленькі, гарненькі всі такі, з такими вушками, так би тільки їх цьомав і тримав на руках!
Іра зачаровано слухала його невигадану історію.
- І тоді баба закривала Дінку в буді, підкликала мене малого і казала, щоб я їх всіх потопив. За то вона мені давала цукерку. І знаєш що? Я топив їх! Щоразу! Двічі на рік! Як екзамени у вас в коледжі! Літом і зимою. Знаєш, як? Береш старе відро, наливаєш води, але тільки до половини, щоби потім не вихлюпувалася… І береш іще одне відро. І береш п е с и к і в. Кидаєш їх всіх у воду… вони тоді, між іншим, не гавкають, бо ше не вміють, а радше, м’явчать. І тоді притискаєш зверху другим відром. І відразу ж дізнаєшся - забагато ти набрав у відро води, чи в сам раз… а потім вони починають пускати носом бульки… під водою. Ти би як побачила ту комедію, цілий день реготала б. Така забава! - Банзай екстатично закочував очі, всім своїм виглядом показуючи, яка то була для нього фрайда.
Його рожеві спогади про дитинство, ці солодкі роки задовго до статевого дозрівання і вульґарних підліткових прищів, могли тривати цілу вічність, якби коло Банзая не сіла Дарця. У руках вона тримала два горнятка компоту: для себе й для Юрка. Він м’яко їй посміхнувся, дякуючи за пійло. Риба-Сонце побачила цей усміх і тихо скреготнула зубами.
Дарця сіла дуже близько до нього, можна сказати, тісно, так, що він чув тепло її руки.
- Дарця! Валі атсюда! Чьо ти сюда припьорлась?! - загавкала крізь зуби Іринка. Її багряно намальовані губи люто скривились. На них масно блищали краплинки жиру від жилавого м’яса у гречці. Дарця не сказала нічого, рівно як і не зрушила з місця. Вона піднесла до рота горнятко, затуляючи все лице, крім очей, тримаючи його обома руками, мов дитина, і почала голосно сьорбати компот. Вона не зводила з Іринки погляду.
- Ти шо, може, а г л о х л а? - Риба-Сонце заводилась усе більше від того, що Дарця (так-так, Дарця!) посміла ослухатися. Раптом Іринка зрозуміла, що на неї тисне не лише погляд дівчини. Банзай відклав ложку набік і підпер підборіддя п’ястуками, так, щоб не було видно посмішки. Він дивився на неї дуже уважно, мов на реліктовий вид латимерії, виловлений у дідусевому ставку коло хати.
- Нублядьвсьо! - процідила вона.
Риба-Сонце брязнула ложкою (тут ніхто виделками не їв, бо їх попросту не було), з гуркотом встала на весь свій зріст валькірії й понесла тарілку до стійки, де ставилося брудне начиння.
Юрко мовчки доїв зупу, Дарця мочки, хоча й дуже голосно, досьорбала компот. З-за горнятка були видно краї посмішки.

3.
Надворі стало справді зимно, як на жовтень. Хідники були сухими й білими від замерзлої вологи. Калюжі стягло морозом. Листя на холоді змерзлось у хрусткі пласти, що скрипіли під ногами. Банзаю було холодно, бо він одягнув лише вільну зелену м’яку футболку з довгими зеленими рукавами й легку зелену вітрівку. Було зимно навіть у вуха й пальці на ногах: під черевиками були тонкі шкарпетки, а шапку він не носив принципово: у свої двадцять два він все ще вважав, що справжні чоловіки шапок не носять. (У його шафі все ж таки була одна, але Банзай її дуже цурався.)
Дарця, також без шапки, але з шаликом на шиї і в рукавичках, спочатку вхопила його за долоню, хукаючи на побілілу шкіру (з її рота вихмарювалися клубки молочної пари), а побачивши, що Юрко й далі помимо волі цокотить зубами, влізла йому під руку, так, щоб він обіймав її за плечі. Дарця була нижчою на голову, а з гір дув крижаний вітер, тож Банзай особливо не заперечував. А десь глибоко всередині навіть потайки радів цьому.
Хоча, правду кажучи, він почував себе педофілом. Банзаю видавалося, що ті нечисленні перехожі, яких вони стрічали, озиралися назад, кліпали очима й пересвідчувалися, що це не сон; вони дивились услід молодому чоловікові, який ішов вулицею, обіймаючи за плечі якусь неповнолітню дівчину, “малолєтку”, як кажуть у Києві. Черговий педофіл, подумають вони, знизавши плечима, наступна реінкарнація Миколки-Рожевої-Футболки, відомого педофіла, якому в 1973-му році вдалося розтліти 59 дітей віком від п’яти до дев’яти років, з них 34 - хлопчики. Кажуть, його спіймали на спробі ґвалту шістдесятої, ювілейної дитини.
І ще він думав про лекцію, надану йому Соломією. Про те, що не варто занадто прив’язуватись до людей, особливо - до “малолєток”, як кажуть у Києві. А ще пригадав різні цікаві факти з його родинного життя: про бабцю, що одружилася з дідом у дев’ятнадцять, коли старому було вже 27, про сім’ю його кумпля Доща - старшу сестру того, Віку, його мама народила у сімнадцять. А одружилася взагалі у шістнадцять. Татові Доща, до речі, було тоді 26. Також чомусь лізли думки про тих, які залітали завчасу і не мали грошей на абортики. Як, наприклад, його знайомий, що пішов з універу після зимової сесії. Самі розумієте, чому.
Від усієї мани в голові Банзай відмовився одним порухом думки, відкинувши її тіло геть. Дарця йшла поруч, видихаючи носом сиву пару.
Після обіду вони пішли до нього в комірчину. Банзай тлумачив їй тонкощі фотосинтезу, темнова фаза. Малював графіки, схеми, вона дивилася, розказував, вона слухала. Коли він підвів свою розповідь до логічного завершення, інкрустуючи її цитатами з “Біохімії” Альбертса і “Так сказав Заратустра” Ніцше, Дарця, замість того, щоб подякувати й піти у гуртожиток, спитала, чи він би не пішов з нею прогулятися. Гм-м, пані та панове… Дарця була цікавою дівчинкою. Вона не вкладалась у жодні звичні формати, як альбоми “Металліки”, і це його дуже тішило.
Вона спитала, чи Банзайчик не хоче, щоб вона показала йому одне кльове місце. Банзаю було вже однаково (пальці на ногах заніміли), тому він погодився.
Вони перейшли ціле місто (поверхня озера на окраїні була встелена жовтим зів’ялим листям; поверхня була дзеркальною, і у ній відбивалося сіре холодне небо), вийшли на якусь замерзлу дорогу коло гори й пішли у напрямку коледжу. За містом вони зустріли лише одне повне дівчисько, розгодоване на бульбі. Дівчисько вигулювало пса рідкозустріваної та вельми ексцентричної породи joe-cocksucker-спаніель.
Дарця Борхес розказувала йому про себе: про дебільних однокласників з Новояворівська, про її любов до Гендрикса, Джоплін та Моррісона, про купу цікавих і просто речей з її життя. Вони повернули в гори, знаходячись якраз навпроти коледжу, підіймаючись дорогою, висіченою з боку гір. Зверху були сосни із зеленими кронами та червоними стовбурами, внизу жебонів потічок. Потім повернули на невеличку стежину, минули високий мурашник і заглибились у ліс. За черговою сосною було кілька кущів чагарника, папороті (вона вже прив’яла і виглядала неживою) й перевернуте дерево. Крони щільно змикалися над ними.
- Я приходжу сюди, коли мені особливо погано. З ними, - Дарця неконкретно кивнула головою у бік міста.
- З тими всіма дєвачками? - Банзай розглянувся навколо й сів на повалене дерево. Дарця притулилась коло нього, щоб Юркові було тепло. Вона дивилася десь у ліс. Сумно кивнула у відповідь. Вона апатично описувала різні прикрі трафунки, пов’язані з нею та гуртожитським суспільством. Банзай довідався, що Дарця двічі на повному серйозі просила у куратора перевести її в хлопчачу частину. Тамтешні чуваки її принаймні поважали. Але, звичайно, усі благання залишилися без відповіді. А керівничка обмежувалася лише наставницькою розмовою на виховній годині. Ніби виховна година хоч би раз комусь допомогла.
Тому Дарці залишалось їх просто іґнорувати.
Банзай уважно виглядав на її обличчі предвісника сліз, та його не було. Дуже дивно. Чи не вперше йому розказують щось т а к е не для того, щоб повихвалятися своєю дерев’яною ногою (як сказав би вуйчик Фройд). Вона розказувала не для того, щоб її пожаліли.
Може, вона відчула, що Банзай не є тим, хто сміятиметься з її слів?
4.
Дарця залізла йому під руку ще глибше. Він видихав тепле повітря їй на щоку та вухо.
За якусь хвилину Банзай дуже обережно сказав, що краще б їм уже вертатися, а то його задниця устигла примерзнути до кори. Вони зійшли вниз,
(запахи глиці на холоді, туманна вологість, що осяде вночі інеєм, шум потічка внизу - свідомість лісів?)
аж до смугастого стовпчика із намальованими на ньому перехрещеними дубовими листочками. Дарця попросила, щоб Банзай іще показав їй, де він мешкає. З настирливістю, міркував Юрко, дитини-старшокласниці. Ще йому спало на думку, що він навчиться казати дівчаткам “ні” лише після сімдесяти дев’яти.
Він попередив, що до коледжу вже її не відпровадить, і завів на вузеньку вуличку Лисенка із закритою музичною школою в кінці. Навіть зрадив, яка у нього квартира і запропонував чаю, але Дарця сказала, що в гуртожитку ось-ось будуть давати вечерю, і тому вона не загляне. Па-па, додала вона і помахала на прощання рукою.
Вона завше прощалася таким чином.

1.
Зі сновидіннями ставало все скрутніше й скрутніше. Але Банзай заспокоював себе, що мине день-другий - і все стане на свої місця.
Щоночі він знову і знову бачив усвідомлені сновидіння. Які з невідомих причин вийшли з-під контролю. Щоночі він знову і знову потрапляв у Вавилонську Бібліотеку.

2.
Викладання у коледжі йшло досить-таки гладко. Регулярно платили, відносно нормальні діти.
Того ж тижня, коли вдарили перші морози (правда, наступного дня під вечір наступала відлига, і все текло болотом), до нього у кабінет зазирнуло двоє чуваків.
Це були й о г о учні, Малаялам та Семпльований. З ними у Юрка були досить непогані стосунки, і хлопаки зовсім не кремпувалися казати йому “Банзай”.
Семпльований був у лахах, на два-три розміри більших, ніж йому потрібні. Щоб усе спорядження трималося на ньому, Семпльований використовував ружні шлейки, підтяжки, ремені та додаткові ґудзики. Вишневу мілієровку він поміняв на жовту, що тяжіла до салатової. “На зміну погоди”, - подумав Юрко. По всьому одягу Семпльованого було безліч глибоченних кишень. Згодом Банзай довідався, що Семпльований належить до субкультури т.зв. “синтетиків”, котрі слухають виключно електронну синтетичну музику, сповідують культ катання на роликових ковзанах і харчуються у макдональдсах. Синтетики відзначаються особливою інертністю до зовнішнього середовища. Їх непокоїть лише питання їхнього походження.*
Малаялам мав довжелезне, аж поза плечі волосся, т.зв. “хайр”, як кажуть у певних колах просунутої молоді. Малаялам стягував свій хайр у хвіст. Мав звичку носити в’язані потерті светри з індіанськими орнаментами і невизначеного кольору джинси. За спиною він усюди таргав легкий наплечник, всередині якого лежала титанічних розмірів “Мага Віра” Лева Силенка, біблія мертвих, і живих, і ненароджених РУН-вірівців в Украйні і не в Украйні (сиріч у Канаді). Ромко Малаялам, він же Павук Малаялам, завжди і всюди носив її з собою, щоб у потрібний момент процитувати золоті слова чи віднайти відповідь на хвилююче запитання.
І тепер ці два чуваки постали перед Юрком, нерішуче переминаючись із ноги на ногу. Почав Семпльований:
- Слухай, Банзаю, у нас проблеми…
- Та-а-а, - підтакуючи, зітхнув Павук. - З пацанами.
Банзай нагострив вуха.
- Одним словом, старий, нам набили стрілу. І не хто-хто, а сам Кабак.
- Він же Кабачок - Льоха Сівер. О-о-ох, - знову зітхнув Павук. Лев Силенко, мабуть, у таких випадках радив знайти кілька дужих ржісів (для невтаємничених - рішителів життя і смерті) і порішити з пациками, себто натовкти їм гризла. Але де ж тих ржісів узяти? На базарі їх не купиш, вдома на агар-агарі не виростиш.
- А стріла… - трохи розгублено почав Юрко, - коли? І чого?
Хлопці по черзі зітхнули.
- Скажімо так… завтра… на п’яту годину. В парку.
- …нам будуть бити морди.
І Семпльований розказав історію, як усе почалося. Виявляється, Малаялам, у силу своєї розкомплексованості, послав одну дєвачьку. Дєвачька та його дуже довгий час діставала, висміюючи Павукове довге волосся. Павук, звичайно ж, знав, що та належить до секти пацанів (точніше - пацанок), але, як відомо, слово не горобець. Тим більше, таке вульгарне. Дєвачька підняла страшенну бурю, відразу набігло купа пацанів, стрижених “під нульку”, русифікованих та з мобілками. Почалася штурханина, Семпльованому дали у вухо, Павуку - в носа; і обидвом набили “стрілу” - складне соціальне явище, де вирішуються проблеми пацанів, як на вербальному (”власне стріла”), так і на невербальному (т.зв. “качелі”) рівнях.
Взагалі, учні коледжу мали строгу кастову приналежність. І дві найвпливовіші - це чуваки та пацани (доречними будуть паралелі між сектами сунітів та шиїтів в ісламі). Якщо колись “чувак” чи “пацан” було простим звертанням (напр.: “Гей, чувак, обережніше зі словами” (Шлак.) або “так він ше зовсім пацан, куда йому” (Релан.)), то тепера це вказувало на спосіб життя, якщо не на світогляд. Деякі видатні світила соціології присвятили цілі роки вивченню цього явища (як-от Урбан Хмар зі згадуваним “Маніфестомъ Кримсонътів” чи Кость Жижка-Рафалович і його “Саторі у Львові. Подражаніє Керуаку” та багато інших, яких визнання та слава просто оминули); усі вони сходяться на думці, що “пацан” та “чувак” є, відповідно, евфемізмами слів “формал” та “неформал”. І, незважаючи на все різнориб’я пацанів та чуваків, дослідники зуміли виділити певні критерії, за якими відносно легко визначити приналежність (чи нейтральність) особини. Не будемо описувати складну побудову тестів (аналітична система Клейборн-Іванової) чи гіпнотичний метод “Manic Nirvana”, розроблений Есаленським інститутом на Біґ-Сурі, що у Каліфорнії, США. Зупинимося на суто емпіричному підході.
Оскільки “неформали” (навіть при всьому своєму різнопташші) є всього лиш о п о з и ц і є ю (всьому: суспільству, школі, формалам, батькам і т.д.), будемо відштовхуватись не від н и х, а від їхніх опонентів - формалів. Тут діє т.зв. “ефект дзеркала”, за яким пригнічена меншість збирається докупки, називає себе неформалами і робить усе те, що й формали, лише з точністю до навпаки (див. К. Жижка-Рафалович “Ігорич, Немирич, Нірванич і Доберманич: 101 день у Панк-клюбі”, “МіМ”, Л., 1997р.). (З а у в а ж е н н я: якби формали були у меншості, та ще й у пригнобленні, тоді б в о н и стали називати себе неформалами).
Так от:
Формали (синоніми: “гопи”, “гопніки”, самоназва: “пацани”) зазвичай носять короткі зачіски “їжачок”, джинси, заперезані ременем на два язички (дуже характерно!), кросівки і заправлені за пояс сорочки картатого узору. (П р и м і т к а: формали-тубільці - автохтонні жителі Мідних Бук - зовнішньо дещо відмінні, що пояснюється нечистою кров’ю. Даний ареал заселений гібридними видами: гопнік-рагуль, гоп “Прикарпатський”, гопнікобик. Навіть можна натрапити на рідкісного гоп-лох-штріх-бика - воїстину жалюгідне видовище! Автохтонні гопніки віддають перевагу спорткостюмам. Гопів виродженої крові можна розпізнати по светрові, недбало заправленому у спортивні штани. З а у в а ж е н н я: Автор цих рядків не розділяє позиції Стефка Шанкра, висунутої ним у сатиричній травестії “ІV Послання до салоїдів”: у ній Шанкр називає гопів “прищавими тварюками”. Автору даних рядків особисто доводилося зустрічати прищавих тварюк і серед хіпаблудів, а отже, прищавість критерієм приналежності бути не може). Проте шляхи гопів всередині коледжу і гопів знадвору рідко коли перетинаються.
Гопніки віддають перевагу чорним тонам із мізерними, сказати б, мінімалістичними вкрапленнями білого - біла смужка на кашкеті чи білий рубчик на кросівках. Проте з чорним кольором слід бути обережним; він є також пріоритетним для т.зв. блекерів - адептів death- та black-metal, абсолютно чужої гопнікам нонконформістської субкультури.
Особливо важні птиці в коледжі мають власні мобільні телефони, які переважно припинаються на видному місці, як правило, в області геніталій (”Ей, пацан!//Tи знову Анєчьку побачив,//Чи, може, тепер мобілку//Носиш у кишені?” - цит. за В. Реланіум “Акт вандалізму на острові Пасхи. Онтологія та космогонія львівської рагульні”, “МіМ”, Л., 1995 р.). Носити телефони їм не заважає навіть те, що Мідні Буки з трьох сторін оточені горами, та ще й лежать у природній улоговині, від чого всі коміркові телефони тут не працюють.
Проте іноді формали можуть досить вдало мімікрувати під певні течії андеґраунду. В таких випадках самого зовнішнього сканування не достатньо. Потрібне ж и в е с п і л к у в а н н я.
Методом ж и в о г о с п і л к у в а н н я - попри всю його небезпечність - безпомилково викривається істинне обличчя пацана.
“Гопніки розробили власний моральний кодекс чести, - пише Жижка-Рафалович, - кодекс чести, який ґрунтується на повному безчести й на відсутности будь-якого кодексу чести як такого. […] Цей кодекс передається усно […] з покоління в покоління, перетворившись у вироджену форму фольклору. Справжній пацан повинен уміти у будь-яку хвилину абаснувати (обґрунтувати) те, що він пацан, а не лох. […] Хто цього не вміє - відповідно, ніякий не пацан. Справжні пацани т р у д я т ь с я - що на сленґу означає “забирати в лохів гроші”; гопів легко розпізнати по їхньому арґо, а ще простіше - по нахабному тупому виразу обличчя, котре немовби промовляє: “Хто ваділа на цій землі? Я ваділа на цій землі!”. Гопи є першими паростками підліткової злочинности, і мрія кожного з них - “стати вором в законє”. […] Їхня кінцева мета - надглобальний, вселенський конформізм. Вони ненавидять усе, що відрізняється від СІРОСТИ, тієї порошнявої млявої СІРОСТИ, якою вони, власне, і є”. (цит. по книзі К. Жижка-Рафалович “Ігорич, Немирич, Нірванич і Доберманич: 101 день у Панк-клюбі”., “МіМ”, Л., 1997 р. ).
Пацани усюди (а у коледжі особливо) зневажали й дуже не любили неформалів. Неформали, у свою чергу, не любили їх. Але якщо останні у більшості своїй були ліберальними пацифістами і не звертали на пациків жодної уваги, то гопи сприймали кожного кудлатого чувака як персональну образу власної гідності. Тому й були винайдені такі геніальні речі, як “стріла”, “качелі” тощо.
Банзай сказав, що, звісно, зможе, дуже навіть зможе їм допомогти, якщо вони готові виставити “поляну” для однієї особи.
- Не для мене, не переживайте, - заспокоїв він їх.
3.
Людина, для якої мала бути “поляна”, - це Ростик Стриба. Він вчився на третьому курсі юридичного факультету, був хорошим Юрковим знайомим і провідним спеціалістом у даній сфері.
У той же день Банзай подзвонив йому з телефону, що був на першому поверсі.
- Ну то як, Роню? Поляна плюс оплата за проїзд. І дві години в тому місті.
- А як ти його назвав? Буки-Бяки? Теж мені, фани Конан-Дойля. Добре, Банзаю, як для тебе, поляни може не бути. Лишень квиточок туди і назад. А довго їхати?
- Дві з половиною години.
- О-о-ох… - зітхнув Роня у слухавці. - Ну добре, Юрко. Для тебе.
Банзай повісив слухавку. Ростик Стриба зростав дуже інтеліґентним і вихованим юристом. “Стріли” були його хобі.

4.
Коло телефонного апарата сидів якийсь старий пан із зовнішністю пияка. Банзай знав, що то Ромко Корій, новий сторож. Функція сторожа полягала у тому, щоб пильнувати вхід і не давати всіляким покидькам знадвору шастати по коледжу. У Корія було молочно-сиве, наче дим від сирого листя, волосся, коротесеньке і приховане під чорним беретом десантника. У Корія, напевне, була алергія на дим, тому що білки очей затекли кров’ю. Виглядав він років на п’ятдесят, не більше.
Поки Банзай розмовляв по телефону, чоловік уважно читав книжку. Ще одна книга і блокнотик з простим олівцем лежали коло нього. Хтось чужий підійшов до дверей, і Корій, поклавши книжку сторінками донизу, поспішив до входу. Юрко повісив слухавку і кинув оком на назву.
Одна книжка була українською, інша - російською. Та, що відкрита, - видавництва Інституту трансперсональної психології. “Пнакотические песнопения и измененные состояния сознания. Тексты Р’лайх”, автор Юрген фон Юнцт.
Інша книжка - “Полінезійські вірування та північні аналогії у доколумбовій Америці”, авторська дисертація Олекси Карни, рік 1987-й.
Якусь жахливу мить Банзай відчував у серці гостре крижане жало.
Ім’я.
Воно, безперечно, було йому знайоме. У сновидінні він читав книжку барона фон Юнцта “Неймовірні культи”. Він не пригадував її змісту, але назва та ім’я автора збереглись. Він читав її у Вавилонській Бібліотеці.
Банзай заспішив у туалет. Його почало нудити. Він увірвався в одну кабінку і перехилився над унітазом. Пробував щось відхаркати, але вилив зі себе лише кілька згустків їдкої, кислої мокроти. На стіні у кабінці хтось синім маркером намалював детальне креслення механізму, що нагадував м’ясорубку. Креслення було у трьох проекціях, дуже прецизійне - з використанням товстих, тонких та пунктирних ліній. Видно було, що автор трудився протягом не одного уроку фізики. Підписано: “ВЧИТЕЛЕРІЗКА ПОБУТОВА СТАТИЧНА”.
Банзай різко підвів голову і вийшов з кабінки. Перед очима спурхнула сотня метеликів, тому на якусь мить Банзаю видалося, що він бачить на стіні темно-червоні літери. Він кліпнув кілька разів - і літери зникли.

5.
Семпльований і Малаялам дуже переживали. Вони ходили бліді й налякані, як сновиди зі сивих сновидінь. Було вже за квадранс четверта, а Ростика Стриби - ні духу. І Юрко був тут безсилий.
Двадцять по четвертій у коледж спробував зайти невисокий акуратний третьокурсник, з акуратною зачіскою, вдало підібраними окулярами, чистенько одягнутий. Він розсіював довкола себе впевненість та аромат “Олд Спайсу”. Звичайно, Корій і не збирався його впускати, проте послав якусь дівчинку за Юрком Банзаєм, котрого гість, власне кажучи, і жадав побачити. Говорив той студент м’яко, виразно, неголосно й дуже переконливо.
Коли Банзай разом із двома напудженими учнями спустилися на перший поверх і вийшли на зимницю, що була ззовні, то зраділо побачили Ростика Стрибу.
Він привітався зі всіма за руку і сказав:
- Давайте, кохані, йдемо у той ваш парк. По дорозі розкажете, шо тут за мудки.
Дорогою Ростик глянув на годинник, видавши здивований вигук (Семпл та Павук подумали, що тепер той Ростик побачить, як вони запізнюються, і пришвидшить хід). Натомість Роня радісно сказав, що в запасі купа часу, можна піти в ресторан пообідати. Семпльований пробував делікатно натякнути, що ресторан у Мідних Буках був лише до Першої світової, і що вони злегка запізнюються, але Роня видав ще один вигук - уже радісний - його очі саме натрапили на кнайпу “Опір”.
У кав’ярні Роня преспокійно вицмокав три філіжанки кави - він відразу ж замовив чотири порції, але Павук і Семпл відмовились. У них і так серця билися, як шалені.

Семпльований і Павук на повному серйозі вважали себе останніми романтиками у загниваючому лігві гопніків та праґматизму. Потайки вони звели собі в кумири відомого вбивцю поліцейських Кроулі-Два-Нагани. Із братом по духу Кроулі вони сходилися в одному: в їхніх грудях билися втомлені, але дуже добрі серця.
Павук і Семпльований були справжніми мрійниками. Вони вірили, що міліція справді береже їх, і, якщо злий гопнік відбере у тебе гроші на морозиво, а ти скажеш про це Міліціонеру, злодюжку покарають, а гроші повернуть… і ніхто тобі не робитиме у відділку “слоника” у протигазі чи “ластівку” з вивертанням суглобів; вони вірили, що Міліція ДОБРА, вона захистить їх від злих старших дядьків, а якщо і зловить на вулиці з кишенями, напханими пробитим “планом”, то не забере, не викурить сама, і не потрощить змайстрований удома із пляшки “Живчика” кишеньковий бульбулятор, і не посадить до цюпи на невизначений термін, а просто насварить пальцем.
І взагалі, як на то пішло, Семпльований мріяв про життя посеред благословенних Альп, у котеджі з балконом на озеро та мансардою з видом на ліси, мріяв про чотирнадцятилітніх дівчаток-молочниць, білявок у білих блюзочках та червоно-чорних запасочках, дівчаток, спраглих тілесних любощів та добротного грання на килимі між палаючим каміном та дзбанами паруючого молока, які ті білявки, власне, і принесли…
Павуку ж увижались жорстокі розправи над своїми кривдниками - тисяча і одна ніч довгих ножів у гопівських ґетто, підпорядковані йому загони чорних СС “П’ястуки правди” для винищення пацанів… марилося, що одного разу, коли гопи прийдуть зібрати данину, він зробить у повітрі досконалу “блоху” - смертоносний прийом бойового гопака - проломить ногами стриженому мерзотнику грудну клітку, а хтось із бандюг раптом панічно вигукне: “Шухєр, пацани, он на б а є в о й г а п а к ходіт!”… Уявлялось, як він носитиме за пазухою величезний тесак-мачете для четвертування, загорнутий у бавовняну хустинку для витирання крові, орудуматиме ним у ґетто направо і наліво… марились ріки крові та гори м’яса, міхи кістяної муки та віґвами скальпів, скрині, повні коралів із їх членів, палі з насадженими на них головами кривдників, ряди трилітрових слоїків, всередині яких у формаліні плавають здивовані гопівські очі, їхні цирозні печінки та атрофовані сім’яники. Оце був клас для Павука!!!

Коли Банзаїв електронний годинник показав 16:53, Ростик заспокійливо поплескав хлопців по плечу і замовив крихкі пиріжки-круасани. Дякувати Богу, він передумав скуштувати гарячі флячки.
- Не переживайте, народ! То ж звичайнісінькі сільські бики. Ми ше змусимо їх… гм-м… як то кажуть у народі, забашляти нам і вам бабки.
На щастя, Ростик не став їсти круасани в кафе. Він надкусив один, ще один віддав Банзаю, а решту поклав у паперовий пакетик і помалу жував дорогою (він узагалі дуже трепетно ставився до солодкої випічки, а тому в глибині душі тішився, що так багато круасанів залишилося йому).
Коли вони прийшли на призначене місце - тінисту алейку парку, де вельми зручно робити облави на хіпаблудів, - там уже тіснилося чоловік так прибизно двадцять. Банзай побачив, як Павук намагається облизувати сухі губи пересохлим язиком. А Семпльований, напевне, раз-по-раз витягує руку, щоб натиснути на клавішу “Escape”, аби вийти з цього дурнуватого сайту.
Ростик зупинився, продовжуючи насвистувати ностальґійну мелодію з “Хрещеного батька”. Поліз у кишеню, розгорнув пакетик і доїв круасани (вишнева начинка-мармуляда іще парувала). Піднявши очі, він побачив, що хлопці дивляться на нього в німому благанні.
- Хочете трохи?.. - спитав він із напханим ротом. Семпльований зачаровано подивився на того і лише повільно похитав головою у німому запереченні. Здавалось, він упав у транс. Павук навіть не хитав головою, лише досадливо копнув купу листя.
- Ото вони? - спитав розчаровано за якусь хвилину жування Роня, все ще ротонапхано. Головою він кивнув у бік гопотні, яка аґресивно (і досить-таки розгублено) позирала у їхній бік. Час від часу котрийсь гоп вигукував щось образливе, від чого решта гопів починала реготати.
Прожувавши, витерши рот хустинкою від налиплої цукор-пудри, Роня підхопив втрачену мелодію і наказав усім наближатись.
Ростик привітався уголос, проте нікому руки не потиснув: так почалися мудки.
Спочатку гопи виклали їм свою точку зору стосовно проблеми. Вони оперували такими проґресивними поняттями, як “он мєня напрягає”, “ми вас всєх захіпаблудім”, “будете нам всім башлять бабкі” і таке інше.
- Я подібний на хіпаблуда? - м’яко спитав Ростик у головного гопа.
- Нєт.
- Тоді давай відійдемо, я тобі дещо розтлумачу.
Такого повороту подій гоп очікував найменше. Це ВІН прийшов тлумачити, ВІН прийшов качать сваї права, і ВІН абсолютно не збирався вислуховувати повчання якогось гоміка-педанта.
Проте він пішов. Вони відійшли на п’ять метрів убік, Ростик - із піднятим підборіддям, зі складеними за спиною руками, гоп - із руками у кишенях, зі святою переконаністю у власній вищості над опонентом.
Спочатку була тиша. Ростик говорив дуже тихо, лише для двох пар вух. Потім у сутінках почувся вигук:
- А чьо він маю дєвчьонку пасилаєт?
А потім:
- Да? Ти увєрєн? Да в жизні таго нє будіть! Якім-та хіпаблудам! Да пашол ти!..
Моментально по цих словах кулак Ростика заїхав тому знизу в щелепу. Гоп упав на коліна, притискаючи руки до підборіддя. Він сплюнув рожевим. Ростик підняв того за лікоть і продовжував свою едукаційну роботу таким самим суґестивним голосом. Тепер гоп, підтримуваний за лікоть, лишень кивав без слів. По якихось семи хвилинах вони повернулись. Гоп підійшов до своїх друзяк і тихо переповів усе в кількох словах. “П’ятьдєсят грівєн?” - не вірячи власним вухам, вигукнув хтось із юрми.
- Ну то як? - по короткій паузі голосно спитав Ростик, який уже став зліва від Банзая.
- Харашо, - тихо промовив вожак.
- Передасте філки ось тому чоловікові, - Ростик кивнув головою на Банзая. Той мовчки пускав ротом кільця пари, думаючи у цей момент про Дарцю.
- І пам’ятай, що я тобі казав.
Гоп неохоче кивнув головою і пішов. Компанія, яка прийшла сюди натовкти бузі хіпаблудам, розчаровано попленталась услід за ним.
Через два дні до його кабінету заповз верховний гоп. Нічого не промовивши, він дав Банзаю десять купюр номінальною вартістю у п’ять грн. кожна. Зі всіх папірців до нього пильно приглядався батько Хмель.
Тридцять п’ять він надіслав Ростику поштовою карткою з написом “ДЯКУЄМО”. П’ятнадцять - по п’ять на душу - залишилось їм на морозиво.

1.
Сонька-дрімка: що мені сниться.
19.09.2000

Цілий день думав про Дарцю, в надії, що вона присниться. Виконав усі поради, дані К.Г., розробив сценарій і постійно прокручував у голові. Запам’ятав 3 сни. 1 - див. Додаток; 2 - задуманий сон про Дарцю (див. там само). Найбільше мене вразив третій, останній із тих, що я запам’ятав. Він був Надзвичайно Яскравий, навіть як на усвідомлене сновидіння.
Закінчився сон про Дарцю, і тут я зрозумів, що це і є замовлений сон. Тобто збагнув, що я у тілі сновидіння. Від збудження відчув, що прокидаюся, тому вик. прийом К.Г. на подібний випадок. То так класно! Я побачив, як стіни кімнати починають розтуманюватись і зникати. Я опинився у великому приміщенні з височенною стелею. Дуже високою. Приміщення незатишне. При стінах стояло безліч стелажів із книжками. Нагадую: я повністю контролював свої дії і був абсолютно впевнений у тому, що то НЕ сон. Усе точнісінько як у реальності: зір, слух,
(Власне щойно згадав, що не було жодного відчуття дотику чи смаку. Може, я вже забув?)
До мене підійшов якийсь чоловік у простому непримітному одязі й сказав, щоб я сідав і починав читати. Я пробував змусити його зникнути (бо відчував, що він мав якусь владу наді мною), як то буває при сновидінні, але той пан сказав: “нічого не вийде, не крути мені, Юра, не стругай дурня, сідай і читай”.
????????????
Тоді я спробував перетворити його на щось інше (напр., на кота). Чоловік раптово випав із фокусу - здалося, між нами тече потужний струмінь гарячого повітря. Коли я спробував сфокусуватися знову, переді мною було ЩОСЬ.
(Я дивуюсь, як я не проснувся від страху. Може, мене тримали там зумисне?) маразм!
ЩОСЬ виглядало, як вис. (бл. 5м?) рожевий м’ясистий конус. Широким кінцем конуса він стояв на підлозі й пересувався, як слимак. На вершечку конуса на тонких нитках нервів звисало кілька очей (3? 4?), також там були невеличкі лискучі клешні, як у краба.
Я НЕ ВІРЮ В ТЕ, ЩО ЗІ МН
ЩОСЬ сказало, що я можу для зручності стати таким самим, але якщо мене це дезорієнтує, краще залишатися у власному тілі (???). Я досі не можу повірити, що сновидіння вийшло з-під МОГО контролю.
Наскільки я зрозумів, конус був чимось середнім між наглядачем, куратором і наставником. Він показав мені клешнею на стіл і повторив, щоб я сідав читати. На столі лежали високі купи книжок. Коли я то прочитаю, сказав конус, він зі мною поговорить. Перевірить, чи я засвоїв (?!), додав він. І що зі мною набагато простіше, ніж з іншими.
Я сів за стіл на лавку й озирнувся. Наскільки я міг бачити, читальня тягнулася нескінченно довго. У самому кінці читальня збиралася в одну точку, нескінченно-недосяжну. Можеш сміятися, але складалося враження, що вона зникає за горизонтом. Так само тягнулися стелажі, столи і читачі. Дуже багато робило якісь конспекти (?) або ж просто писало. Багато хто, як мені здалося, не був людиною взагалі.
Я відкрив першу книжку. Букви, на диво, не розпливались (а як же сон лобних долей?). Якусь мить я просто німів, пробуючи зрозуміти, що за чортівня зі сторінками. Вони були, наче білі паралелепіпеди, що занурюються вглиб власної площини. І слова нагадували підводні човни, що пливуть назустріч читачеві. Кожне слово було об’ємним ієрогліфом якоїсь невідомої мови. ПРОТЕ Я РОЗУМІВ КОЖЕН ЗНАК. Називалася книжка “Культ богів гори Кадаф та інші містерії Гіпербореї”. Я зауважив, що з часом тут дуже цікаво: я зумів прочитати усю книжку за якихось півгодини, хоча під час читання це видалося кількома добами (порівн. дію Cannabis Іndica). У книжці розповідалося про край Гіперборею, на далекій півночі (Скандинавія? Антарктида?) та про її віровчення. Знаєш, Банзай, воно мене вразило. Те, що ті гіперборейці поклонялися крижаній горі Кадаф, у яку нібито був заточений бог С’ннгха (?). Щороку йому приносили в жертву восьмеро дітей. Якщо вірити книжці, діти кудись та й дівалися. Надто дико звучить, щоб бути правдою.
Я вже збирався брати наступну порцію лектури, як почув пронизливе піпкання радіо, а слідом - арію із “Запорожця за Дунаєм”.
Мене миттєво перекинуло в сон, у якому я був із Дарцею (?). Усе затемнилось, і я зрозумів, що дивлюся на власні зімкнуті повіки.
Не можу собі знайти місця. Мною аж кидає.
Так то був сон?

2.
Одна книжка, куплена на вернісажі у Львові за півтори гривні, відкрила перед Юрком Банзаєм нові світи. Книжка “Шаманські сновидіння” Кетрін Грубер. У ній розповідалось, як у домашніх умовах навчитися замовляти сновидіння із потрібним вам сюжетом, як у сновидіннях шукати відповіді на запитання, а також як навчитись бачити і контролювати усвідомлені сновидіння. Навіть якщо три четверих інформації у книжці було повною лажею, то все одно - Банзая вона зачепила за найживіші нерви й вивернула назовні.
Саме від неї (книжки) проросли корінці його інтересів: він шукав літературу з медитації та виходу із власного тіла; читав праці подружжя Уоссон від етномікології; порівнював власний досвід з перлинами у дослідженні сну - книгами Лабержа, оцінював рефлексії братів Маккена стосовно впливу психотропних грибів на розвиток людства; прочитав усі праці Грофа в царині ЛСД-терапії та голотропного дихання. І, звичайно ж, перепробував на собі усе, що тільки можна було попробувати вдома на канапі чи в кухні. Що, власне, і приводило його тричі в реанімацію.
Та все ж найбільше його зачепило усвідомлене сновидіння. Навіть сам Карлос Кастанеда присвятив йому окрему книжку… І саме тут Банзай пробував із невідступною твердістю, якої йому не вистачало для медитацій.
Але сни! Спочатку в нього ні чорта не виходило. Приблизно чотири місяці. Аж нарешті приснився точнісінько той сон, який він замовляв. І коли Соля уві сні віддалася йому, він із тихим зойком прокинувся. Спершу він вів серйозний журнал снів, великий чорний ґросбух, на корінці якого писало: “Мої сновидіння. Рефлексії”. Проте з часом назва почала звучати надто вже претензійно. Банзай перейменував це у надсекретний спецпроект “Сонька-Дрімка”. Така назва йому подобалась набагато більше.
Наука давалася стрибкоподібно. Із замовлянням снів проблем виникало все менше й менше. Якось (це було саме у той період, коли Соля пішла від нього) він задумав побачити сон, у якому сокирою розкроює зрадниці голову. Сон приснився… волаюче реальний. Із поверненням свідомості Банзай довго дякував Богу, що то був лише сон. Відтоді він вправлявся лише в усвідомлених сновидіннях.
За весь час практики - від кінця третього курсу до тепер - Банзай бачив дев’ятнадцять сновидінь. Із переїздом у Мідні Буки вони стали снитися йому практично щоночі. Це наганяло розмитий страх та тривогу.
Здавалося, він повільно наближався до чогось.

3.
Банзай надумав піти до Діми. Той мусив знати хоч би щось про той Інститут трансперсональної психології. А якщо він направду щось знав, то, може, підказав би, про що та книжка, яку читав Корій.
У психохолога сидів пан Вітайль Тичинда. Він пив каву й розповідав щось відверто нецікаве. Коли у двері зазирнув Банзай, лице Діми набуло страдницького виразу, мовляв, “Порятуй, друже!”
- Вітю, у мене клієнт, - звернувся він до пана Вітайля. Той продовжував нахабно сьорбати каву.
- A-a-a-a-a-a! Заходьте, заходьте, пане Юrію. Сідайте тут на кrісло. Ми з Дмитrом саме rозмовляємо пrо ПОЕЗІЮ. Taк oт… Сосюrа Rанній і Сосюrа Пізній - цe щось вельми відмінне… Дo rечі, ви читали мою останню збіrочку? “Заrади кохання”? В основному, веRлібеRи… Так-так, досить непогані веРлібеРи!!! - різко перейшов він на виразну українську, побачивши, що втрачає публіку (Банзай саме хотів непомітно вислизнути).
Банзай скрушно похитав головою, показуючи, що ні, іще не читав нової збіrочки: робота, дружина, діти - ніколи все!
Діма задумливо розглядав сумне обличчя Ринґо Старра та босі ступні Леннона.
- То знак, - таки не втерпів він. Побарабанив нігтями по голих ногах. - Знак. Усім нам.
Діма виразно глянув на пана Вітайля. Здавалося, його погляд промовляв: “Джон тим самим хотів передати людству, що кавування під чорно-білими плакатами - не іграшки, і що кабінети психологів - не місце для таких кретинів. Даруйте, для таких кrетинів”.
Пан Вітайль, здавалося, раптово прозрів і збагнув усю символічність босості Джона. Він хутенько досьорбав каву (при цьому бурмотів: “Аякже! У Чєхова всьо-всьо-о-о-о пrо це написано! Slovo v SLOVO!”) і чкурнув геть.
- Слухай, Дімо, - звернувся він, коли двері за поетом зачинилися, - ти читав якісь книжки Інституту трансперсональної психології? Ну, Гроф, Маккена…
- Гроф. А шо таке?
- Шо, на твою думку, означає вираз “пнакотіческіє пєснопенія”?
Діма знизав плечима. Без поняття, - говорило це знизування.
- А хто такий фон Юнцт? - звичайно, тепер він пригадував книжку, але Дімине слово його також цікавило.
Той знову знизав плечима.
Банзаю кортіло задати ще одне запитання: як пов’язати тексти трансперсональної психології з культами Полінезії та їхніми аналогіями в доколумбовій Америці?
Але й цього Діма не знав. Тому Банзай не питав більше нічого.
Він боявся, що зовсім скоро сам дізнається, у чому справа. У Бібліотеці.
Тільки до чого тут ще й Корій?

4.
7.10.2000
Я знову побував Там. Це можна назвати Вавилонською Бібліотекою, як висловився один іспанець. Там я умію читати практично на усіх мовах. (тепер усі мови здаються лише однією і тою самою)
Я спитав у свого наглядача, чи це сон.
Він намагався розтлумачити мені, що свідомість неперервна, і сон - не відпочинок для мозку. І взагалі, мозок до сну (до сну чи сновидіння - ось що важливо!) не має жодного стосунку. Наглядач сказав, що ми самі собі шкодимо, намагаючись інтерпретувати усе підряд. Важливий процес, а не форма. Якби не наша примха інтерпретувати, ми б зрозуміли, що немає різниці між енергією і матерією. Ми сприймаємо речі полярно - життя або смерть, енергія або матерія, присутність або відсутність, ФОРМА або ПОРОЖНЕЧА (???). На іншому рівні, сказав наглядач мені, він зуміє пояснити це дуже наочно, - міг би так і не вимахуватися. Зовсім я його не про те питав! Чи, може, я неуважно слухав? Він сказав: “Порожнеча - це найдосконаліша форма”.
Я читав про дивні речі. В основному, книжки різних заборонених авторів, які були або єресіархами, або прихильниками різних забутих культів. Тепер бачу певний зв’язок між усією тою літературою, яку мене змушують вивчати. В окремих книжках дуже обережно згадуються якісь давно забуті боги, але так ненароком і пошепки, ніби боялися одного лишень написання їх імен. Я не можу втямити, як пов’язати УСІ факти. Переді мною велетенська мозаїка. І ті боги, яких так усі бояться, - становлять її центр. Це як про секс: усі знають, але ніхто не говорить. Бояться, чи як?

5.
11.10.2000
Не знаю, де я був, АЛЕ ЦЕ НЕ СОН.
Знаєш, що я прочитав нині?
Пішла справжнісінька “чорнуха”. Вони гадають, що я вже дозрів.
Читав “Демонологію”, “Культи гулів”, “Прарелігії Шамбали та Му”. В основному - опис догм різних віровчень. Практично все - стовідсоткова лажа, але вже проглядається СПІЛЬНА РИСА: вони всі згадують про НАЙДРЕВНІШІ КУЛЬТИ. Всі сходяться на одному: прадавні цивілізації поклонялись яимось диким богам, що прийшли із зірок, імена яких прокляті та забуті, і тому, хто вимовляє їх, вони спопеляють уста і покривають гнійними виразками рота. Культи їхні були кривавими й страшними. І всі як один бояться написати, що ж то були за релігії (релігія?)
(пізніше)
я щойно прочитав книжку, яку бачило чоловік п’ятсот, не більше
(чомусь дрижать руки)
З тих, шо бачили, читала лише третина
всьо зовсім не так, як ми думаємо
В упор не так.
запам’ятати
БОГИ СИВОЇ ДАВНИНИ / ВЕЛИКІ ДРЕВНІ
напевне, я більше лягати спати не буду

1.
Усе залишалось таким самим. Учні, викладаня. Зимнішало, а дні коротшали. У квартирі було холодно, бо виключили ще й опалення. Не було світла, вулиці порожніли.
Львіський поет-декадент Влодко Реланіум (в дещо інших колах більш відомий як Данко Еленіум), писав: “Настала та пора, коли надто холодно, щоб було тепло, та все ще надто тепло, щоб було дійсно холодно”.
Гори, як завше, випромінювали вічність.
Змінювалося тільки місто. З плином часу вулиці просякали невиразним страхом. Так, напевне, ЦЕ приходило з вітрами з гір та з голодними запахами із далеких темних зірок.

2.
У ніч, коли Банзаю приснилось останнє усвідомлене сновидіння про Бібліотеку (а це було в середу, 19 жовтня), він несподівано прокинувся посеред ночі. Банзай скинув із себе ковдру й тонкий коцик і виглянув надвір. Вуличку затопило ефірним холодом і крихким місячним світлом. Навколо місяця утворилося бліде, з відблиском, гало, яке віщувало негоду.
Банзай глянув униз. Серце різко кольнуло й швиденько забилося. На вкритому інеєм хіднику стояв Корій і, задерши голову, дивився в небо. Несподівано погляд чоловіка перемістився із зірок на шибу, де біліло обличчя Юрка. Його очі майже фізично вчепились у того гачкуватими кігтиками. Банзай облизав губи. Під сонячним сплетінням палав вогонь.
Корій повільно відірвався від асфальту й поплив угору повітрям прямісінько до Банзаєвого вікна. Навколо чоловіка, здавалося, загусала темрява, обволікуючи Корія у чорну рясу. Губи помітно ворушились, промовляючи нечутні слова. Він порівнявся з Юрком і хижо глянув йому у вічі. Банзай відчув, як його м’язи перетворюються на вогке дерев’яне волокно. Його спаралізувало.
Корій посміхнувся. Білки його очей були чорними від крові. Свіжа чорна цівка збігала з вух по шиї за комір сорочки.
- Вар’гар Йог-Сотот! СИЛА! Нарешті у мене! Гій’я Йог-Сотот! Гій’я вагх’лах! Вагх’лах Йог-Сотот! Ше все попереду! - вигукнув він. Пітьма остаточно заволокла його, наче павутина. Корія вже зовсім не було за нею видно. Темний кокон рвучко стрибнув у височінь, наче чорна комета.
Банзай сидів на підлозі кімнати, притискаючись спиною до стіни. Він тяжко дихав, не відводячи погляду від вікна. Скрипнув паркет, і Банзай неголосно скрикнув. Його тілом тіпало на всі боки.

3.
Останній тиждень був дуже напруженим, але позитивно. Тому що остання субота місяця - це День коледжу, та ще плюс річниця, п’ять років. Відразу після річниці - Гелловін, який тут був у пошані. Невідомо хто і невідомо якими методами випросив у пана Андрія дозвіл аж на 3 (три) вечірки: попсова дискотека, рок-сейшн та електронна трансова вечірка для габерів та синтетиків на кшталт Семпльованого.
Сам захід - День коледжу як такий - складався з різного роду сценок, всіляких декламувань віршиків та інших милих бздур. Банзаїв клас готував власний виступ. Семпл та Павук скооперувалися і готували окремий проект.
Дарця у цьому всьому участі не брала.
Отож, остання субота відкривала концертом усю церемонію: того ж вечора - ґрандіозна дзіска-party для гопів, понеділковий вечір - tylko rock, вівторок - Гелловін та електронна альтернатива. Банзаю дуже кортіло дізнатися, який то такий номер готують Ті Двоє, тож він вирішив піти. Юрко був і сам не проти шокувати чимось таким публіку, навіть уже виношував певні думки, проте наразі це були всього лиш думки.

4.
П’ятниця завжди була кльовим днем. Особливо, коли все о’кей, завтра уроків немає, а лекції закінчились півгодини тому. Банзай був щасливим - для нього щастям було усе те, що не стосувалося нещасть. А наразі все й справді було о’кей: сни про Бібліотеку закінчилися (навіть якщо останній сон про Корія був ну просто жахливим), все, що він почерпнув ТАМ, у�