“А хто ж тоді?” - подумав Корій.
Ну звичайно ж - наше ціплятко!
Він залишив відкритим прохід в Азатот для пана, залишалось прочинити Двері в підвалі, в уявному коридорі поза простором - і Йог-Сотота не зупиниш.
Корій, лютий, як диявол (”Ніхто, тим паче такі старі пердуни, не сміє мене ДУРИТИ!”), обріс іскорками блакитних розрядів, перетворюючись на живу комету, роздер тканину реальності, викривлюючи простір між болотами Гтха’ата й Азатотом, і чимдуж рванув туда у пошуках Дарці.

13.
Дарця / сновидіння
[ми не могли сказати до останньої хвилини, хто буде Закриваю-чим, тому робили вигляд, що ним стане твій товариш]
[що зараз із ним? Де він?]
Однак голос уже замовк, тільки Двері в голові немовби розбухали, ставали реальнішими, живішими.
Дарця чула біду, велику біду, і знову розмазувала сльози по щоках.
Не грало ролі, у сновидінні вона чи в реальному житті, той коридор, який вони бачили, і так існував незалежно від коледжу, у позачассі. Вона бігла коридорами, достоту як сам Корій; не усвідомлюючи, Дарця залишала по собі розбиті жарівки. Вікна вибухали назовні й осипалися скляним дощем там, де щойно вона пробігала, зарюмсана і залякана, але з єдиною думкою: застати десь там її Банзая.
Дарця вбігла у дівчачий гуртожиток і влетіла у підвал.
Коридор був там, звичайно ж, він повинен там бути. Коридор між нашим Всесвітом й Оком Хаосу, Азатотом, куда зараз перелізав Йог-Сотот.
Дарця вбігла туда, і невідомо було - вчасно, а чи запізно. Велетенські двері в кінці коридору під коледжом були відчинені навстіж - ожила метафора, через яку пролазили товсті щупальця Йог-Сотота.
Вона перелякано закричала, бо із воріт тягнулися товстенні мацаки, покриті великими присосками; у щілину поміж воротами і мацаками зазирало прездорове сіре каламутне око.
Дарця кинулась назад, до виходу, і потрапила прямісінько до рук старого Корія.

Розділ 2.
1.
Дарця / сновидіння
Корій стис її за руки виштовхнув. Дарця миттю перенеслася поверхом вище, в коридор дівчачого гуртожитку.
- От так, ціплятко! Так помирають курочки! - злісно вигукнув Корій, притуливши до Дарці палець. Блакитна іскорка перестрибнула на неї і відкинула до кінця коридору. Дарця застогнала, бо, на відміну від Корія, була із плоті й крові.
[Дарця, привідкрий Двері в голові, лише трішки]
Вона довірилась голосу і подумки ледь-ледь зрушила двері. Крізь щілину почало витікати біле світло. Дарця уявила собі, що міцно тримає Корія довгими руками. Вони перенеслись іще на один поверх вище. І ще на один,
[що ти намагаєшся витворити, ціплятко моє? Татко зараз скрутить тобі карк]
наступним рівнем виявився дах. Вона стискувала Корія уявними руками так міцно, як лиш могла. У сновидінні так само лютувала шалена хуртовина, замітаючи все на біло. Площа перед коледжем добре продувалася, і весь сніг був розметеним попід стіни, оголюючи зацементовану землю.
Дарця заплющила очі й прочинила Двері ще на якихось пів-пальця.
Їй ставало погано, тому що енергії з-за Дверей виходило забагато. Корій шарпався, бурмочучи древні слова.
(геб’л г’гхех н’гая Йог-Сотот нг’нгая гій’я нхоф’л)
Корій вивільнився з Дарчиних пут і кинувся на неї.
Він відірвався у затяжному стрибку від землі, збираючись наскочити їй на груди і вирвати серце.
[тепер гратимемо в мої ігри!]
Вони зісковзнули у

Сновидіння / глибше
Корієве сновидіння, яке він тримав напоготові. Ті ж Мідні Буки, той же коледж, але не більше - довкола старого будинку була непроглядна темрява порожнечі.
[ну як? Мені прикро, але ти помреш молодою, моє ціплятко!]
Старий скочив на неї, але не долетів, розтанувши у повітрі.
Дарця злякано озирнулась. Вона чула його присутність, десь тут, коло неї, він причаївся, невидимий простому оку.
Несподівано Корій вилетів із порожнечі, весь окутаний чорною пеленою, як сутаною, і кинувся на неї. Дарця запищала і мимоволі Двері в її голові на мить, не більше, відчинилися навстіж. Сновидіння Корія розтануло, а

Дарця / сновидіння
сам він безпорадно був зажбурений у дальній шмат даху.
Дивне біле світло в голові по-особливому діяло на Дарцю. Здавалося, що вона, нарешті, відчинила велику, напхану добром комору, до якої ніяк не могла підібрати ключа. Світло допомогло знайти потрібний ключ. Дарця розчинилась у повітрі, з’явившись відразу за Корієвими плечима. Вона вся зайнялася холодним білим світлом, освітлюючи темряву та віхолу довкола.
Вони танцювали на вершечку даху посеред досконалої асиметрії сніжинок. Від її світної оболонки відривались невеличкі блискавиці, які вражали Корія в голову. Дарця напружилась сильніше, і все довкола задрижало, опливаючи, немов воскові фарби.
Корій закричав в агонії. Він глянув на Дарцю, спопеляючи її поглядом. Її світло згасло, проте

2.
Дарця / коледж
довкола було вже не Корієве сновидіння, а буденна реальність. Корій також обріс м’язами і шкірою, судини і нервові волокна проросли крізь м’ясо, мов коріння пирію, він був змушений зробити це, підкоряючись нестримній силі, що стояла за дівчиськом, яка рвалася до нього Ззовні.
Він гнучко кинувся на Дарцю, але та подумки відчинила Двері приблизно на чверть, і білосніжна сфера вибухнула довкола неї німим спалахом, осліпюючи Корія. Каплан стрибнув у її керунку, але чиїсь невидимі руки підхопили його і вистрілили вперед, як гармат-ним ядром, за межі даху, на студене бетонне подвір’я.
Повністю виснажена, Дарця впала на коліна і залишками сили повернула

3.
Дарця / сновидіння
сновидіння. Вона спустилася на саме дно - у тунель.
Дарця заглянула у корієвий коридор. Від побаченого подер поза шкіру мороз: ворота для Йог-Сотота виросли до нечуваних розмірів, високі й широкі, наче багатоповерховий будинок.
Великий Хробак протискувався крізь них, розсіюючи довкола себе кристалізуючий жах, розмахуючи блідими волохатими мацаками. Він уже заповнив дві третіх коридора, і пролазив далі. І далі. І ДАЛІ.
Дарця - втомлене, знесилене дівча у мокрому від налиплого снігу светрику - міцно заплющила очі й добре-добре роздивлялась двері.
А потім одним порухом думки відчинила їх навстіж.
Вибухова хвиля білого світла змела спершу всю її свідомість, а потім прорвалася крізь очі, рот, ніздрі, кожну пору її тіла назовні.
І Дарця побачила, як осипається реальність - немов розбите дзеркало, що опадає шматками, зникаючи у вічності. Вони перенеслися у простір поза всіма реальностями, у місце, де відбуваються Ігри на Полях Всевишнього, у

4.
Битва / макрокосм
макрокосм.
Дарця була стороннім глядачем, а точніше - ДВЕРИМА, які випустили у макрокосм незвідану силу, що жила в білому світлі.
У просторі поза всякими стінами і дверима, просторі в Не-Бутті зійшлися дві сили. Вона бачила енергії, (вона втратила відчуття будь-яких меж, меж між внутрішнім та зовнішнім, собою та Ними, тими надпотужними силами) протилежні одвічно ворогуючі енергії, що в черговий раз зійшлися у двобої.
Вона бачила Йог-Сотота, Великого Хробака, бачила його остаточну форму бесконечності, блідого нескінченного щетинистого Хробака, Ткача Реальності і Володаря Тіней.
І ще Дарця бачила Волинкаря при Воротах Зорі, бачила Його правдиву форму також, зрозуміла протилежність Його енергії.
Була битва Сил, і вона бачила, як проносяться довкола них у шаленому вирі галактики, туманності, Всесвіти та Реальності, усе Буття оберталося довкола цієї битви, неначе довкола єдиноіснуючої Осі у всіх часах і вимірах.
А потім потік білосніжного світла посилився, шматуючи Дарцю своєю колосальною потугою, і Волинкар при Воротах Світанку почав танцювати свій древнй танець, Танець Створення Світу, і біле світло вибухнуло, руйнуючи, змиваючи і очищаючи геть усе,
даючи народження нової зірки, і нового світанку. І Дарця бачила Його, у вирі ангельських звуків хору, що гучнішав в передчутті Дива,
бачила Волинкаря при Воротах Зорі.

5.
Дарця / коледж
Вона була повністю знеможена, лежала на холодній, мокрій цементній підлозі закритої дівачої душової-підвалу. Вона віднайшла тіло Банзая - білки очей чорні від потріскалих судин, кров із вух, кров із носа й рота. Дарця лягла тут же, коло Юрка, заклавши його холодну руку на себе, так, наче він обіймає її. Вона голосно плакала, ревіла, як мале дитя, притулялась до Банзая, але той чомусь не відповідав взаємністю. Дарця цілувала його в губи, але ті посіріли, стали сухими і холодними, як і руки.

6.
Корій
Ромко Корій дуже повільно приходив до тями. Він підніс голову (шалений біль прострілив наскрізь шию, віддаючи у груди), змів з одежі уцілілою рукою наметений сніг і спробував піднятися.
Засичав від болю, але все ж таки став на рівні ноги. Усе підборіддя було залите тепер уже засохлою кров’ю; Корій не відчував тіла, лише гарячі імпульси болю, то з руки, то зі спини чи карку. Волосся (воно стало сивим-сивим, як осінній дим) злиплося разом із намерзлим снігом у важку крижану кірку.
(Дарця)
Так, треба було за будь-яку ціну віднайти Дарцю, те ціплятко, якому сам час скрутити карк. Сила покинула його, пішла у землю, поки він лежав на цьому холодному бетоні, вмерзаючи у нього, розливаючи по його сірій поверхні власну кров. Його власну кров, чорт забирай!
Він направився всередину коледжа. Було вже пізно, перша ночі, не раніше; усі повтікали, дізнавшись про карантин, тож ніхто не заважатиме. Гріш тому ціна, хто не може завершити почате.

7.
коледж
Десь о пів на другу ночі - Дарця все ще лежала коло Юрка, притулившись губами до його щоки; Корій саме сповзав (нормально йти не виходило) по сходах у підвал - на підлогу душових посипалась штукатурка, а за нею рухнуло і всесеньке ліве крило коледжу, заминаючи під собою дівчачий гуртожиток, хоронячи своїх сумнівних мешканців під холодним каменем.

післяслово
Дарця розплющила очі, але замість понурих склепінь підвальної стелі вона побачила небо. Синє, все у перистих хмаринках, глибоке небо кольору затертого джинсу. Як її штани. Сонця не було, але можна не сумніватися, що воно сховалося за пеленою хмар.
Дарця півелася з піску й обтрусилася. Вона стояла посеред пустелі.
Дарця озирнулася: навколо, наскільки сягав її розпечений сльозами погляд, була ідеально рівна поверхня, устелена піском. Пісок та небо на горизонті були сплавлені у гаряче мерехтливе марево. На межі видимості темніло щось незрозуміле.
Дарця обтрусила зі штанів та тоненького в’язаного светрика дрібки кварцу і сланцю (вона була босою) і рушила по приємному для ніг піску до темноти на горизонті.

***
Припарювало. Повітря було тут застояним і нерухомим, як у великому замкнутому ангарі. Як перед грозою. Вона наблизилась до темної цятки достатньо близько, аби розгледіти її.
На сірому піску стояла канапа, з вишукано гнутими дерев’яними ніжками і рамою, оббитою кривавим оксамитом. На канапі у вільній, невимушеній позі сидів, заклавши ногу за ногу, дивний пан, зодягнутий у легкий чорний костюм-трійку: чорні штани і вільна маринарка, чорна сорочка і чорна камізелька, і чорний крават на шиї. Пан мав довге, до плечей, чорне з сивиною волосся, витягнуте бліде лице, затулені чорними окулярами очі та рухливі, чорно-сиві брови, які часто вискакували із затінку окулярів.
На колінах у добродія звично і зручно спочивала електрогітара. Від гітари, наскільки вона бачила, не тягнулося жодного дроту.
Добродій у чорному скривив губи в легкому вишкірі й пробігся пальцями-павуками по виблискуючих струнах.
Звук, здавалося, затопив цілу пустелю, такий чистий, прозорий і кристалічно-рідкий, наче йшов із космосу.
Від несподіванки Дарця втягнула голову в плечі. На своє безмежне здивування вона розпізнала риф із “Кулемета” Джиммі Гендрикса.
Нарешті Дарця стала обличчям до обличчя з добродієм у чорному.
Той посміхнувся щиріше і кинув:
- Нарешті.
(краплина води, що падає у воду)
- Де я? - тихо поцікавилась Дарця. Вона не раз чула цей голос, зовсім недавно він (чи, може, і не він) говорив у неї в голові.
Чорні брови виповзли з тіні окуляр у здивуванні. Усмішка.
- Де ти? - пауза. За нею: - А ти таки справді дивна. Дивна дівчинка, скажу тобі. Найдивніша зі всіх, хто сюди приходив. Особлива дівчинка. Якщо хочеш знати, особлива дівчинко, - у залі для транзитних гостей.
Дарця нахмурилась:
- А де Юрко Банзай?
Пауза.
- Де Банзай? Банзай там, де йому і слід бути. А що, сумуєш?
Дарця змовчала.
- А хто ти? Ти Волинкар?
Пауза. Пан із гітарою торкнув струн і взяв пару-трійку акордів. Ті видались знайомими теж: щось із “Led Zeppelin”, а може - “Creedence Clearwater Revival”.
- Один мій старий знайомий приходив сюди недавно… Він зве мене Сатиром. Розумієш? Я старий мудрий Сатир-Гітарист, і будь певна, що я не Волинкар. Проте… я, сказати б, максимально наближений до нього. Я з його найближчого оточення. Щось на зразок родини.
Дарця знову нахмурилась, проте злегка кивнула.
- Той чоловік, Король-Ящірка, - класний хлопець… Як, зрештою, і Гендрикс. Той хлопець просив заспівати оду його члену.
Порив вітру.
Дарця розтерла гусячу шкіру на руках.
- О, здається, тобі вже скоро треба буде йти, - промовив Сатир, позираючи на гітару. Дарця глянула через плече і побачила позаду себе стовп, раніше його, здається, не було. До стовпа на чеснім слові кріпилась стара поіржавіла з країв дірява табличка:
УТОПІЯ
30 км.
Дарця несподівано заскиглила:
- Я хочу назад! Поверни мене назад, добре?
- Ні, ти таки справді дивна. Але поскільки ти особлива - раз хочеш, можеш повертатись… Але ти пошкодуєш, вір мені на слово.
- Ні-ні, я не пошкодую, все круто, правда, я не шкодуватиму! - запевнила Дарця добродія.
- Ну тоді йди.
ЙДИ!!!