Любко Дереш „Намір!”

Смерть — це стріла, пущена в тебе,
а життя — та мить, що вона летить до тебе
Аль-Хусрі

Я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты,
Только помню, что идти нам до чистой звезды
БГ

1.
Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою, а відтак втрачається весь перчений контекст. Тому перш ніж посилатися на якусь хохму, я розповідаю її повністю. Ну от:
Вистава в цирку. Конферансьє оголошує номер:
— Зараз на ваших очах хлопчик із феноменальною пам’яттю вип’є п’ять кухлів пива!
Хлопчик на сцені випиває п’ять кухлів пива. Овації.
— А зараз, — продовжує конферансьє, — хлопчик із феноменальною пам’яттю обдзюрить глядачів із першого по третій ряди. Можете не тікати! Я ж казав: хлопчик — із феноменальною пам’яттю!
Так от: хлопчик із феноменальною пам’яттю — це про мене.

2.
Для мене все почалося в одинадцять років. Я виліз на дерево і побачив там таке, що назавжди змінило мою пам’ять, перетворило її з плиткої калюжі в бурхливий океан.
Далебі, вам цікаво знати, що ж такого було на дереві? Гм, не пам’ятаю. Щось таке плинне, туге, іронічне… Справді, не пригадую.
Я виліз на запилюжену липу, старе крислате дерево. Смеркалося, і я вже от-от мав іти додому, як мене потягнуло підкорити ще одну «висоту». Все дитинство я був деревним альпіністом. Не знав для себе кращої розваги, ніж видертися на дерево і дослідити, що ж видно з його верхівки.
Липа, про яку я кажу, була найвищою в околиці нашого закутка. Далі, за містом, росли й набагато вищі дерева — буки, приміром, або два височенні дуби. Про ліс годі й казати, — але ж там сосни, а від сосен знаєте, які потім руки будуть?
Як я вже казав, сонце за пару хвилин мало закотитися за горизонт. А мені закортіло вилізти на дерево й подивитися на захід. Я виліз і побачив там щось дуже цікаве.
Але не пам’ятаю що. Наступне, що я можу пригадати, — себе у просякнутих димом джинсах із латкою на лівому коліні (на латці — Качур Дональд). Похитуючись, простую стежкою біля водокачки до своєї хати.

3.
Я вчився в міднобуківській школі, на той час вона вже була об’єднаною. Хто жив у Мідних Буках, той знає: до 92-го у місті було дві школи — номер перша і номер друга. Але потім почалися всі ці незбагненні від’їзди, й місто знелюдніло. Ми й самі збиралися виїжджати — була думка обміняти хату на квартиру в Тернополі, ближче до баби Віри, маминої мами. Бабця вже старенька була, й мамині сестри по черзі їздили її доглядати. Але якось то все з переїздом відтягувалося. Та й по-серйозному, бачу тепер, це не розглядалося.
Одне слово, відбувся масовий виїзд сімей, тож довелося об’єднати дві школи в одну. Приміщення школи номер один (яке було аварійним) переробили під котельню, де, до речі, мій тато працював нічним сторожем. А колишній спортзал, що був окремою будівлею, мав стати складом текстилю. Іронія в тому, що склад так і не наповнився нічим, крім тютюнового диму, коли мій батя закурював «Приму».
З грошима тоді було непросто. Та й місто саме по собі видавалося тривожним і порожнім. Точнісінько як той склад зі слідами парт на підлозі.
У 92-му, коли я ходив до шостого класу, дітей у місті залишалось небагато. Фактично, всі діти зі школи номер один стали лінією класів А, а з другої — класами Б.
Я був А.

4.
Надворі буяв травень, я не міг дочекатися, коли скінчиться чверть і наступлять канікули. Але біда — перед канікулами я мав скласти іспит, і то вперше в житті. Ми не писали диктант, як це робили попередні шестикласники, а вчили білети з укрмови.
Я ніколи не помічав у собі нахилу до гуманітарних предметів. Як, утім, і до природничих. Я взагалі не любив навчатися. Ніколи не намагався вникнути в те, що вивчаю, тож просто визубрював усе, що потрібно. Тому школа завжди здавалася стомливою і пластмасовою. Набагато більше я любив рухатися, рухатися взагалі — рух як заглиблення, чи що. Потім тою самою любов’ю я полюбив гоцатися. Секс — також заглиблення. Дуже веселе. Секс — динамічна аналогія сміху. Так мені скромно здається.

Складно переповідати послідовно. Деталей багато, а мені часом бракує панорамного бачення. Деколи уявляю себе комахою — пам’ять нагадує око метелика. Мозаїчна картина нескінченного рівня деталізації.

Вранці мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого, і правильно робив — марнота ж бо усе. Довбеш ті білети, ходиш на консультації після уроків, із керою по душах розмовляєш — і все заради десяти хвилин незручності перед екзаменатором.
За мною в школі вже давно ходила слава грубіяна та розпиздяя, і взагалі, персони вкрай несерйозної. А все тільки тому, що я вмів гарно веселити публіку. Інколи мої ідеї щодо часопроведення вражали навіть мене самого. Вражали якимось витонченим, шляхетним ідіотизмом. Можливо, саме через ту аристократичність багато хто й куплявся на мої витівки.
Типовим прикладом осяйної придуркуватості, яку я випромінював у наш холодний, темний світ, була оказія із парасолями. Одного дощового ранку всі прийшли до класу з парасолями. Я помітив, що у вільному просторі в кінці класу їх — розчепірених зонтів — зібралася ціла армада. Зонти сушилися. Я перемовився кількома словами із хлопцями, і наче між іншим підкинув думку (всіляко наголосивши на умовності пропозиції) заховатися цілим класом під парасолі. Прийде керівничка, а нас нема, вкидуєтеся, пацики? Ух ти, сказали хлопці, давай!
Назовні залишилося семеро паралізованих режимом заточок — у повній прострації вони дивилися в одну точку й сиділи так тихо, наче це був відкритий урок. Видно, їх розум відмовлявся сприймати те, що бачили очі: дві третини класу справді сховалося під парасолями. Заточок уже навчили відгороджуватися від абсурду, та далі простого блокування шкільна програма не заходила.
Я пам’ятаю відчуття сновидності, густої нереальності ситуації — чотирнадцять дітей переконав я залізти під парасолі. Отак, на рівному місці.
Звичайно, прийшла керівничка, яка мала в нас географію. Це була найсердитіша зі всіх учительок, за що й поплатилася багато років тому прізвиськом «Клізма». Разом із певною відмінницею вона театрально, навшпиньках підійшла до нас і делікатно постукала кулачком по одній із парасоль. Я це все бачив у шпарину — Клізма кипіла від люті, недоречна акторська гра тільки підкреслювала її вулканічну активність. І тоді кера страшним голосом звеліла всім вилазити з піднятими руками.
Дальше були довгі розбори польотів, підіймалися давніші огріхи, все це підсумовувалось і погрожувалося буттям винесення на педраду.
Найкумедніше те, що мене це гроно гніву так і не скропило. Бо я, на відміну від інших однокашників, які злякалися Клізми і самі повилазили, почувши її осатанілий окрик, — я залишився під парасольками!
Коли кера спитала, хто «це все» придумав, мене видали. Ясно хто — дівчата. А от коли спитали де він, де той, (…), П’яточкін, ніхто ані не пискнув. Кера гримнула сильніше, і котрась із дівок — Марічка? — сказала, що мене сьогодні не було. А він, П’яточкін, сидів під парасолею, мов сире жабеня, і дусив сміх у долоні.
Після уроку я непомітно прослизнув повз учительську і вийшов надвір. А там побрів собі під дощем у ліс і дуже гарно провів час. А потім ще днів зо три не приходив до школи, а вивчав топографію Вовчухівського лісництва. Потім були субота-неділя, а з понеділка в нас була заміна, бо Клізма захворіла. От і все.
В народі кажуть: як вода з гусака.

А хохма вся, як ви помітили, зовсім в іншому.
Придумав це все хто? — П’яточкін. А де він? — Його сьогодні не було!
І такі дива постійно, пос-тій-но.

5.
Тож особливо готуватися до екзамену я серця не мав. Звечора тільки переглянув відповіді на білети. Після того дивного заходу сонця (то все ж таки: побачив я його чи ні?) я взагалі почувався не у своїй тарілці. Щось відбувалося, та я не встигав спостерегти, що саме.
З невиразними передчуттями ліг спати. Бачив, як завжди, багато снів, з польотами, погонями і крутими спецефектами. Як ліг, так і прокинувся — не забув жодного сновидіння, все йшло суцільним потоком вражень. Уві сні навіть пам’яталося, як лягав спати. Тому щоразу, коли матерія сновидіння ставала особливо яскравою, я пригадував, що це тільки сон. При цьому, не прокидаючись, посміювався із батьків: он вони сплять за стіною й навіть не знають, що тут у їхньої дитини отакі пригоди. Й це було дивно, таке зі мною вперше.
Прокинувся ще перед сьомою, й це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не було куди лізти, тож вони випхали мене на поверхню.
Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Надто ж гучно — тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий по пояс, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: чи то радість, чи то сльози — аж голова йшла обертом. Та ліс не прояснив нічого, тільки намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.
А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, й погукала снідати.

6.
Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен, і при цьому ні чорта не знаю. Стало страшно, у животі замлоїло й захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти орлом під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало умовність всіх на світі директорів та екзаменів.
От я й прийшов до класу. Всі були хрумкенькі, пахнючі та збентежені. Я теж був збентежений, — та в мокрих кедах, з налиплими парашутиками кульбаби (хоч мама й наказувала не бігти через луку) я ставив святкову свіжість однокласників під загрозу. Мама наламала мені півоній, щоб я подарував керівничці. Мої півонії були без целофану. Я зрадів, що мама не послухала Нелі — та, не без єхидства, радила загорнути квіти в газету. Діти, які не мали квітника біля хати, мусили купляти букети на базарі. Чомусь їм здавалося, ніби квіти в целофані — це престижніше, ніж у газеті.
Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів за першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, краще відразу зізнаюся, що не готовий, аніж маю втрачати ранок на дурні екзамени. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми». «І все?» — спитають не без утіхи. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся сиру з трускавками і побіжу собі на скелі.
Чи, може, все буде навіть так: я витягаю сімнадцятий білет і розкажу все на пам’ять і без пам’яті, як нас навчили.
Або й не так: витягаю якийсь там четвертий білет або двадцять другий (найстрашніший) і починаю горлати: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш, а я буду топати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!».
Цікаві варіанти, особливо останній. Але вдасться він хіба тоді, коли вийде кера і залишиться тільки асистентка, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стержня — не те, що кера. Тим паче що наш клас Людмила Миколаївна не вчила, тож про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.
А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.
Всі, хто не потрапив до першої п’ятірки відповідальників, повиходили з класу. П’ятеро хоробрих — серед них і я — по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про не- з дієсловами і без та про іменник як частину мови. Я міг відповідати й без підготовки — до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з кудлатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.
Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм просто в очі, ніби Кашпіровський.
— Який білет, П’яточкін?
— Одинадцятий.
Наступила незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.
— «Не-» з дієсловами пишеться окремо, — ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?
— Угу… Ще.
Знову побожна пауза, схожа на ту, коли заходиш витягти із-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ в цілій хаті.
— «Не-» з дієсловами пишеться окремо, — наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить» і тріснути дверима?
І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що аж смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусив пересвідчитися, чи не дивлюся в зошит безпосереднім чином. Таж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.
І я пішов урознос.

7.
Клізма упріла. Людмила Іванівна втиснулася в крісло. Був би директор, той би розплакався, без перегину. Він завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я, Жуковський Аркадій Володимирович… (пауза) Директор міднобуківської середньої школи… (плечі здригаються), Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка… (плаче)».
А відповідь таки справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, мов шлях із варягів у греки, чи куди вони там їздили. Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу не послідувало навіть додаткових запитань. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!
«Можеш, якщо захочеш», — повертаючи собі леґітимність, вкрутила Клізма. Вона каліграфічно внесла оцінку в табель, й від сяєва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).

Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.
У шостому класі після екзамену треба відбути ще сім днів практики на шкільній ділянці — виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно ж, першим зголосився, і тепер збирався піти в гори — десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубав би завгоспові тичок.
Склав сумку, наготував сокиру й погнав. А перед тим залишив приголомшливу записку всім рідним і близьким:

ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!
ПЕТРО

8.
Так я зрозумів, що в моє життя вступила нова сила.
На скелі я буквально влетів, як на повітряній подушці. «Влітку енергії — мільйон». Я почув ці слова від знайомого (він — боксер, багато тренується і знає, про що каже) і тепер пересвідчився у їхній правдивості. Сидячи у прохолоді скель, що виступали з моховитої землі, я спробував обдумати те диво, яке зі мною трапилося.
Аналіз не вдався. Зате я ще більше здивувався, коли відчув, що можу пригадати будь-який інший білет. Він являвся мені перед очима, просто і зрозуміло. Просто, як махнути крильми… мовби у мені вивільнилися крила, і я задля спроби разок ними тріпнув.
Години зо три я сидів і знічевя випробовував пам’ять на різних дрібничках: яких кольорів смуги на Нелиному халаті, у скільки пучків згруповані ворсинки на зубній щітці, який візерунок циновки на сходах між першим і другим поверхом, кількість сходин між другим поверхом і горищем, та інше. Я легко міг відновити навіть послідовність, у якій я викликав із пам’яті різне різняччя. Це було просто, як вертіти в руках кубик Рубика: повернув грань туди — маєш одне, повернув сюди — маєш інше. Як чогось не пам’ятаєш, досить трохи покрутити ломиголівкою туди-сюди, і, можливо, потрібне виявиться десь там. Спритність рук — і ніякого штукарства.
Все це було достобіса інтриґуючим, та я мав легку вдачу й у свої одинадцять довго не замислювався навіть над розтаким феноменом.

1.

У наступний, сьомий клас я прийшов уже одним із найстаранніших учнів. Старанний у тому відношенні, що з мого життя зникли ситуації, коли в мене питають урок, а я не готовий.
Для запам’ятовування аркуша друкованого тексту мені достатньо було пробігти поглядом по діагоналі, й він уже був «сфотографований». Доходило до того, що я вчив уроки на перерві (що ж, як і більшість моїх однокласників). Тратив на це діло три, максимум п’ять хвилин. Міг напамять прочитати довжеленний вірш, заледве переглянувши його.
Міг серед ночі вказати площу, скажімо, Мадагаскару: 590 тисяч км.кв.
Міг пригадати формулювання і доведення усіх теорем, які вимагала від мене шкільна програма.
Я міг коли завгодно назвати шість перших ступенів усіх чисел до ста — це взагалі несерйозно!
А щоби вразити якихось простачків, міг цілий день називати випадкові цифри і видавати їх за число «пі» у нескінченності.

Питається, що може нормальна людина хотіти ще після того, коли вона отримала такий шикарний станок, як пам’ять? Зізнаюся, у мене зовсім не виникало з цього приводу продуктивних думок. Чомусь підозрюю, що якби така пам’ять дісталася якомусь фантазерові, то він понапридумував би таких чудес, що всі тільки ахнули б. А мені, крім дурниць, нічого в голову не лізло.
Дивлячись на своє життя в масштабі один до тисячі, погоджуюсь: прихід пам’яті став потрясінн­ям. Цілих півроку я ходив під враженням, солідним враженням, дитячим, зачарованим враженням. Півроку для мене — справді дуже довго. Мабуть, так само довго я би міг звикати, скажімо, до початку повноцінного статевого життя.
Хоча ні, до фантастичної пам’яті я звикав набагато довше. Бо, коли статеве життя таки розпочалось, то сам факт, що я вже це саме, ворохобив трохи більше місяця. Далі воно стало… рутиною, чи як? Новою, приємною темою для дій та роздумів. Сунув туди, порснув сюди, ха-ха, от і натрахались. Весело, авжеж… але звично.
А тут усе по-іншому. Святково. Навіть у дечому таємниче, як недосліджений мішок із подарунками.

2.

Є в людини певний особливий стан. Коли щось крутиться на язику, а людина ніяк не може згадати. Здається, ось-ось — і вона це вхопить… Але наразі між людиною і спогадом — оце предивне відчуття легкого розкручування.
Для того, аби пригадати щось серйозне, я мушу викликати в собі це лоскотання. Воно обіймає мене всього, з голови до п’ят. Часом ледве чутно, а деколи аж до болю нудотно. Чомусь напрошується паралель з онімілим органом. Знаєте, як терпне нога, коли її відсидіти? Деколи так німіє, що хоч голкою штрикай — нічого не чутимеш. Зате коли до неї повертається чутливість, то в руці зароджуються дуже сильні й настільки ж малоприємні відчуття.
Це, зрозуміло, метафора. Коли я звертаюся до пам’яті, то наче посилаю вольовий сигнал у затерплий орган: «Слухай команду!» Від того, наскільки потужний цей вольовий імпульс, і залежить успішність пригадування. Головне — це правильний тон, тон наказу, якого не можна не послухатися. Якщо в моєму наказі буде хоч крапелька очікування чи невпевненості, все — команда не спрацює.

Деколи забуваю, що будь-які порівняння — всього лиш порівняння. І починаю фантазувати: а якщо і справді існує такий невидимий орган, як пам’ять? Який, мовляв, у процесі еволюції втратив своє значення, типу як апендикс.
Та що там орган — людська пам’ять потягне на цілу систему. Нормально так, а що? Система травлення є, система кровообігу теж є, а тут — система пам’яті, з центрами та периферією, з каналами зв’язку, циклами та циркуляціями. І циркулює у цій системі не кров і лімфа, а що?
Ну, я думаю, всі здогадались.

3.

А почав говорити я взагалі про те, що не знаю, куди цю систему пам’яті притулити. Точніше, чим би її таким корисним нагрузити, щоб самому розслабитися.
Пам’ять незлецько виручила мене із навчанням, про що я вже казав. Якби не потрібно було сидіти на уроках, то я взагалі не мав би чим зайнятися. Уроків я не вчив — нащо? Проглянув та переказав, і всіх ділів. Книжок не читав — нецікаво. Спадало на думку, що було б непогано вивчити мови, багато-багато мов. Можливо, навіть всі мови світу… Гадаю, з моєю пам’яттю я би міг постаратися — і штук отак сімнадцять-двадцять-тридцять-сорок би опанував. Та якось воно ліньки було шукати підручники, гортати їх. Несерйозно це, несерйозно.
Залишалося лазити містом, байдикувати. Ну там, футбола поганяти, в «дев’ятку», у «квадрат» на виліт з товаришами пограти. Ніби й добре все…
Не раз лежав собі так перед сном і думав — як воно у мене в один момент усе щасливо склалося. Фактично ціле життя вже наперед прояснилось і вирішилось. У школі більше напружуватися не треба. Вдома нічого страшного робити не примушують. Виросту — піду в армію. А потім піду працювати в цирк. Такому, як я — одна дорога, в клоуни.
Я, звичайно, буду не простим клоуном, а з секретом. Буду клоуном-мнемоуном. Чи то пак, клоніком-мнемоніком.

Ні, бути блазнем із такими даними — це попуск. Навпаки, стану серйозним. Буду виходити на арену в піджачку зі шкіряними латками на ліктях, в окулярах — ніби дуже розумний. Конферансьє оголошуватиме, як у тому анекдоті: «А зараз — людина із феноменальною пам’яттю!». Чув, такі трюки вже колись робилися. Були всякі унікуми, запам’ятовували таблиці з цифрами. Теж мені, здивували.
Я навіть придумав собі номер. Виходжу на сцену в своєму фірмовому піджачку, а за мною асистентка в трико вивозить шафу із книжками. Запрошується хтось із глядачів, який на власний вибір пропонує мені таку-то сторінку з такої-то книжки зацитувати напам’ять. Я раз — книжечку перегорнув і давай строчити. Впевнений, це було б шикарно.
Попри неабияку охоту потріпатися, у деяких речах я був принципово потайним. Можливо, саме тому я не розповідав нікому з близьких про свої обдарування всерйоз. Шила в мішку не сховаєш: вдома знали, що в мене гостра пам’ять, але не більше. Тільки тато постійно бурчав, щоб я читав більше, бо хороню в собі талант. «Хе-хе, — думав я, — що ви там знаєте, про талант!»
Саме для того, щоб убезпечити себе від подібних наїздів, даремно про «талант» я не розбалакував. Якби стало відомо, що мені не важко вивчити весь річний курс за кілька днів, довелося б не солодко. Страшно й подумати. Мусив би до якогось інституту вступати, щось там вивчати.
Краще зразу в армію. А після армії — в цирк.
Мені здалося, що майбутнє моє надійно облаштоване, і все доленосне, що могло статися, вже сталося.